Облога ночі - Панч Петро
Ілько виріс у їхніх очах уже до героя, особливо після знищення на станції ешелону з літаками. Дехто з калинівських партизанів, приєднаних тепер до полку, вже бігав до медпункту, але юнак все ще не приходив до пам'яті.
Прибігла дівчина із полкової канцелярії і сказала, щоб не розходились, комісар зараз прийде. Винесений із школи розхитаний столик поставили під яблунею і накрили червоною китайкою. Сонце, пронизуючи дерева, прикрашало столик жовтогарячими лапатими квітами.
У садок увійшов гурт червоноармійців і командирів, які були, певне, на партійних зборах. Попереду йшов кремезний, широкоплечий, з випнутим підборіддям на засмаглому лиці комісар. У твердій його ході, як і в ясних очах під густими бровами, відчувалась рішучість. Він був у такій же вицвілій на сонці гімнастерці, як і інші бійці, тільки на голові носив шкіряний кашкет із зіркою та через плече на ремінці важкий маузер, який звисав аж до галіфе з чорними леями.
— Клим іде! — загомоніли червоноармійці, киваючи йому назустріч. Позаду йшов Гордій Байда, на щоці якого проти сонця дуже помітний був ще свіжий рубець. Він був чимсь збентежений і не звертав жодної уваги на той шепіт у натовпі, яким його тепер супроводили.
Клим зайшов за столик, укритий червоним кумачем, а інші присіли на траву.
Мітинг був скликаний для того, щоб ознайомити не тільки червоноармійців, а й населення з сучасним станом РРФСР. Становище було тяжке. На молоду ще Червону армію давили зі сходу білогвардійці адмірала Колчака, з півночі — загони генерала Юденича і з півдня — генерал Денікін. Напівголодна, роздягнута Червона армія мусила битися на всі боки з добре озброєними Антантою арміями і до того ж ще й зі своїми бандами, особливо в Україні. Анархістські загони виявили справжнє куркульське обличчя. Щойно визволена Україна тепер плюндрувалася вже бандами Григор'єва. Із дислокації, знайденої серед принесених Ільком документів, видно було, що командування денікінської армії готується перейти до загального наступу і намічаються удари в напрямках, найбільш послаблених. Це потребувало негайного перегрупування сил.
— Товариші! — почав Клим, поклавши звиклим рухом кашкет на стіл. — Імперіалісти всього світу роблять останнє зусилля, щоб задавити молоду республіку Рад… — У Клима був приємний задушевний голос, який притягав до себе слухачів. Думки його були ясні, і викладав він їх просто, уникаючи незрозумілих слів, а коли вони траплялися, Клим брав газету і зачитував з неї іноді цілі шматки. Так він і зараз зробив.
— "Імперіалісти розуміють, — читав уже Клим, — що після цього півріччя їхня справа буде безнадійна. Або тепер вони скористаються з нашого виснаження й переможуть єдину країну, або ми станемо переможцями не тільки в своїй країні, а й у всьому світі". — Він відклав газету. — Ми не закриваємо очей. Факт, що наше становище тяжке, але нам ніхто не допоможе, крім нас самих.
Сонце ясними кружалами перебігало по його руках і по паперах, які лежали на столі. Клим зітхнув: перед ним лежав наказ про негайну реорганізацію збройних сил. Український фронт як самостійний ліквідувався, партизанські загони вливалися в регулярні частини, які зводилися в 12-у і 14-у армії. На них покладалася оборона не тільки Донбасу, а всієї України — підступів до Москви. Решта військ перекидалася на інші фронти. Все це треба було робити під напосідливими атаками ворога. Червоноармійці слухали з міцно стиснутими устами: небезпека молодої республіки була їхньою небезпекою. Клим бачив — була б тільки зброя, а терпіння в них вистачить. Мабуть, так само думали про це й інші, і на постріли, що долітали з фронту, озирались з суворим виглядом, готові й собі взятися за зброю. Їм подобалась щирість, з якою говорив комісар, а він продовжував:
— Але це є останнє таке тяжке півріччя. І це я не вигадую, а кажу вам, як думає комуністична партія.
Закінчуючи свою промову, Клим зупинився ще на значенні для перемоги свідомої дисципліни і навів кілька прикладів самовідданості червоноармійців і, навпаки, негідної поведінки деяких партизанів з Калинівського загону, що влився в полк.
Клим не назвав прізвищ, але Гордій Байда розумів, що мова йде про Гараська та Ілька, і йому здавалося, що на нього дивляться сотні пар очей. Він низько опустив голову. Де подівся Ілько, що з ним сталося, він не знав, і батьківське серце, переживши гнів, уже боляче стискалось за синову долю. Гордій Байда відчував, хоч не знав ще в чому, і свою вину, що довів Ілька до біди. Важке зітхання, що розпирало йому груди, виривалось ривками, як здушеним стогін. Він не підвів голови, навіть помітивши біля ніг чиюсь тінь. У двох кроках від нього зупинилася Маруся. Вона щойно прийшла й, напевно, шукала місця, де присісти. До Марусі хтось підійшов, так показувала тінь, і заговорив, не звертаючи уваги на оратора. На них почали погукувати, але голос бубонів і далі. Гордій Байда почув своє прізвище.
— Якого? — спитала Маруся притишеним голосом.
— Я сказав, що товариш комісар прозивається у нас Байдою і ще є один Байда, так то вже його батько. Обох — каже…
Гордій Байда підвів голову. Біля Марусі стояв санітар Кривенець.
— Чого тобі?
— Ідіть до госпіталю. Вас там кличуть.
— Хто кличе? Лікар кличе, чи що?
— Отой, що перебіг від білих.
Гордій Байда за звичкою ловив відсутні вуса і машинально сукав пальцями: "Чи зна кого, чи, може, в партизанах де був?"
— А що йому треба? Чому обох?
— З ним уже зовсім плохо. Хоче щось розказати, а може, й попрощатися. Все розпитує про калинівців. Чув, каже, що влилися до Червоної армії. Збирається вмирати і все про якийсь пакет питає.
Кривенець, не скінчивши, пішов з тим же й до Клима. Маруся, знизавши плечима, присіла трохи осторонь на траву. Вона щойно повернулася з позиції і не знала ще, про кого йшла мова. Але в Гордія Байди від перших же санітарових слів чомусь тривожно забилося серце. Він мимоволі зблід, хоч і нічого особливого в словах санітарових не було, крім хіба його заупокійницького голосу, який наганяв сум. Від стола підійшов Клим:
— Що там за такий земляк обнаружився? Ходімте, чи що, тату! — Побачивши Марусю, він ласкаво посміхнувся. В кашкеті з червоною зіркою, коротко підстрижена, в гімнастерці, перехопленій у талії тоненьким ремінцем, і в короткій спідниці Маруся скидалася на вродливого ставного юнака з сірими очима. Через плече в неї висіла санітарна сумка з червоним хрестом на білому кружалі. На Климову посмішку вона розквітла й легко підвелася з землі.
— Ходім з нами, Марусю, — взяв її за руку Клим. — Це ж у тебе на пункті, — і вони втрьох пішли з саду.
Після всього того, що чув зараз на мітингу Гордій Байда, йому вже хотілось якнайскоріше рушати на ворога. Його партизани тепер на твердому ґрунті і битимуться з подвоєною силою. Тільки нагадування про Ілька знову роз'ятрило рану, яку він носив у своєму серці.
— Ідіть самі! — махнув він рукою. — Про який там пакет питають, я не знаю.
Гордій Байда хутко простував повз підводи. Важкі його чоботи здіймали куряву й залишали по вулиці густий хвіст. На возах лежало різне збіжжя, здобуте у боях, а під возами спали розпарені підводчики. З завтрашнього дня все це мусить виглядати якось інакше: його партизанський загін має стати регулярною частиною Червоної армії, і командувати буде вже хтось інший, що має для цього освіту. Може, саме від цієї думки серце торкнув якийсь жаль. Можливо, це й була причина його тривоги? Але ні, не це його тривожило. Чому тут тривожитись, коли вони робили спільну справу, а зараз стали ще міцніші. Він буде командувати ротою. З цього треба тільки радіти.
Із саду при школі долетіли уривки знайомого мотиву:
Чуєш, сурми заграли…
Гордій Байда борсався в своїх роздумах, аж доки не спіймав себе на думці, що в нього не виходить з голови Ілько. Коли цей хлопець з Калинівки, то, може, і про Ілька що чував? Він круто повернув і пустився наздоганяти Клима з Марусею. Нагнав він їх аж біля медичного пункту. Клим і Маруся, не помічаючи батька, йшли, тримаючись за руки, як на гулях, і лагідно гомоніли. Вони, напевно, зараз не чули ні грому канонади, ні густого клекотання кулеметів, що не втихало на півдні, і, мабуть, не думали про те, що завтра-позавтра самі будуть з головою у вогні бою. Маруся за звичкою сукала в пальцях кінчик ремінця і час від часу кидала на Клима соромливий погляд, і тоді обличчя її червоніло, як у школярки. Напоєні обоє п'янким повітрям весни в природі і в їхньому житті, вони легко ступали по розпеченій землі.
— А що мені спало на думку? — сказав Гордій Байда, порівнявшись з ними. — Може, це Власов із Платонівки?
— Власова, чув, ніби розстріляли денікінці, — відказав Клим.
— І Власова? — Байда аж зупинився. — Доки їх терпітиме земля, цих буржуїв?
— Доки не прикінчимо, тату.
— А коли цей хлопець із Калинівки, то він нам і про матір, може, що скаже.
— Зараз довідаємось.
При згадці про матір, яка десь там бідує сама, обох їх огорнув смуток. Але Клим здогадувався, що батько журиться не тільки матір'ю, хоч за весь час він ні разу не назвав Ількового імені…
Назустріч вийшов лікар в окулярах і зітхнув:
— Погано хлопцеві, зовсім погано. Уже й мову відібрало.
— А що він хотів? — спитав Клим.
— Мабуть, хотів попрощатися із земляками.
— Хоч прізвище узнали?
— Нічого не взнали: весь час був без пам'яті. Я з його марення зрозумів — хоче Байду побачити. Думаю, може, вас, товаришу комісаре.
Клим подивився на батька:
— А його тут не зобиджали? Може, хотів поскаржитись?
Лікар закрутив головою:
— У нас до хворих ставлення однакове, товаришу комісаре! Подивіться самі.
Вони переступили поріг. У кімнаті від завішаних вікон було напівтемно. На ліжку під білим простиралом лежало довге худорляве тіло, а на подушці жовтіло обвіяне вже смертю, з глибоко запалими очима обличчя з родимкою на верхній губі. Лікар пильно придивився до його розкритих уст, схопив руку й повільно поклав вздовж тіла.
— Помер.
Гордій Байда підійшов ближче і, щоб краще розглядіти, нахилився до ліжка. В ту ж хвилину він відсахнувся й дикими очима втупився в Клима:
— Ілько!
Клим і собі схилився до тіла. Судома пересмикнула йому губи. Повільно він опустився на одно коліно й схилив голову. Поруч нього стала Маруся й погладила холодну вже Ількову руку.
