Мої стежки і зустрічі - Тобілевич Софія

Решта трупи залишилася з Михайлом Петровичем, який мусив набрати молодих, недосвідчених акторів. Не могли ми збагнути й того, чому Садовський і Саксаганський не приклали старання, щоб примирити двох таких видатних діячів українського театру як Кропивницький і Старицький.

Навіщо було розпорошувати артистичні сили, коли їх і так мало на українській сцені?! — нервувався Іван Карпович.

Йому було дуже прикро за Михайла Петровича. Він глибоко поважав його за ентузіазм щодо піднесення української культури, зокрема театрального мистецтва.

Шкода, велика шкода, що наше діло розвалилось, а було воно таке прекрасне! — зітхав він, згадуючи про суперечку Старицького з Кропивницьким.

Іванові Карповичу боліло ще й те, що брати його, приєднавшись до Марка Лукича, залишили Марію Садовську працювати у Старицького. Він був не дуже високої думки про закулісне життя в будь-якій трупі. Його турбувала думка, що Маша залишилась сама, без братів, хоч керівник трупи Старицький був надзвичайно чуйною і шляхетною людиною. Коли я починала заспокоювати Івана, кажучи,

що Маша такої спокійної і лагідної вдачі, що ніхто не наважиться образити її або інтригувати проти неї, Іван Карпович відповідав мені на те:

— Ось тому я й турбуюсь за неї, що вона лагідна й спокійна і ніколи не втручається в чужі справи. Лагідному завжди на ноги наступають. Огризатися вона не вміє і не захоче, а людей недобрих скрізь багато, особливо в театрі, де завжди цвіте заздрість і бажання підставити ніжку людині, яка не має за собою сильних плечей.

Через деякий час повернулася з театральної цензури п'єса "Бондарівна" з дозволом на її показ на сцені театрів. То був надзвичайно радісний для нашої сім'ї день. Дата дозволу була: ЗО листопада 1885 року. Того ж самого дня Іван Карпович поспішив одіслати п'єсу Садовському, по-скільки він присилав нам хоч зрідка невеличку грошову допомогу. Річ у тім, що Іван Карпович звернувся до колективу артистів трупи Кропивницького, пропонуючи їм усі свої нові п'єси за щомісячну допомогу в 50 карбованців. Кропивницький те прохання відхилив, певно, не повірив, що п'єси будуть дозволені цензурою.

Микола Садовський, одержавши "Бондарівну", негайно відповів нам, що береться до постановки обох п'єс і покаже перше "Розумного", а потім і "Бондарівну" в Одесі, куди трупа збиралась переїздити. Микола Карпович вважав, що такі цікаві п'єси, а особливо "Розумного і дурня" варт показати перше одеситам, бо вони цікавляться українським театром і люблять українських акторів. З тих міст, які дозволено було відвідувати українським трупам, тільки Одеса могла як слід оцінувати щось нове в нашому репертуарі. Адже ж Київ, де публіка досконало розумілася на театральних виставах і на акторській майстерності, був тоді ще відгороджений від українських труп міцними мурами адміністративних заборон. З листом Садовський прислав нам невеличкий грошовий аванс.

Лист брата Миколи підбадьорив Івана Карповича. Нарешті, він зможе залишити працю палітурника і взятися виключно до літературної роботи, яка давала простір для вияву його думок і знань.

Коли трупа почала виставляти обидві п'єси в Одесі, якась добра душа надумалась присилати нам регулярно всі часописи з рецензіями на вистави й на виконання ролей артистами. Отже взимку 1886 року ми до самого посту одержували "Одесский вестник" та "Одесский листок", які дуже схвально писали і про п'єси Тобілевича і про гру акторів.

Івана Карповича і мене дуже цікавила справа з розподілом окремих ролей в обох п'єсах. Про це нас сповістив докладним листом Панас Карпович Саксаганський. Йому дуже сподобалися нові п'єси і він поздоровляв брата Івана з успішним переходом через "Сціллу і Харібду", як він писав нам, бо дуже кохався на міфах стародавньої Греції. Під Сціллою і Харібдою він, звичайно, мав на увазі театральну цензуру.

У п'єсі "Розумний і дурень" головні ролі було розподілено так: Каленик — Кропивницький, Михайло — Садовський, Данило — Саксаганський, Мар'яна — Занько-вецька, мати її — Затиркевич; у "Бондарівні": Бондар — Саксаганський, Тетяна — Заньковецька, Тарас — Садовський, староста — Кропивницький, Герцель — Загорський, Марія — Затиркевич.

Другорядні ролі виконували менш відомі актори.

Розподіл ролей у "Бондарівні" дуже занепокоїв Івана Карповича. Йому здавалось, що роль Тараса треба було б доручити Саксаганському, з тим щоб роль вельможного старости міг виконати Микола Карпович, на багато років молодший за Кропивницького. Роль же Бондаря, як він думав, цілком була підходяща для Марка Лукича і за віком актора і за його акторським амплуа.

— Панас занадто молодий для Бондаря! — турбувався Іван Карпович.

П'єси мали успіх у публіки, а проте Панас Карпович скаржився нам у листах, що не всі виконавці були на високому рівні акторської майстерності. Особливо його дратували Садовський і Кропивницький у "Бондарівні". Садовського він критикував за його неповагу до мелодійного авторського тексту, за те, що він часто вставляв свої слівця, які хоч і були природні для мови козака, запорожця, проте порушували ритмічність звучання Тарасових оповідань про свої лицарські справи. Наприклад: "Татарин, звісно, впав", або "коли несе, скажім, свою голову за віру нашу" та інше. Панас Карпович вважав, що оті додаткові слова та переміщення слів у реченні дуже спрощували Тарасову мову, яка повинна була звучати, як пісня. Але поза мовними дефектами гра Садовського була досконала. Панас Карпович, коли писав про нього, то вживав слова: "чудово!", "знаменито!".

Роль вельможного старости не дуже вдалася Кропивницькому, за свідченням того ж таки Саксаганського, бо Маркові Лукичу бракувало уміння триматися на сцені так, як тримається справжній польський магнат. Не було у нього потрібного "лоску". А до того він був трохи застарий для тієї ролі. Марко Лукич, не знаючи гаразд польської мови, псував собі ще й тим, що силкувався все ж уживати польські слова, вимовляючи їх неправильно, перекручуючи, з дуже неприємними для польського вуха наголосами.

Марія Костянтинівна теж не задовольнила Панаса Карповича своєю грою. Справжньої мужності й сміливості української козачки вона не показала. За словами Саксаганського, вона в перших виставах ще не продумала своєї ролі як слід і удавала якусь вже занадто непідходящу до образу Тетяни наївну дівчину, недотрогу. Нічого героїчного в неї не вийшло. Пізніше вона виконувала свою роль досконаліше, і рецензії змінились на краще. Вистави продовжувались аж до кінця сезону, себто до посту.

У піст до нас завітав Микола Карпович і привіз нам авторський гонорар за вистави в Одесі. От коли в нас була змога зняти геть з нашого дому вивіску про палітурне діло.

Річ у тім, що трупа Кропивницького перетворилась за той час на Товариство українських акторів і те Товариство запропонувало Іванові Карповичу щомісячний авторський гонорар за нові п'єси, прохаючи його заборонити виставляти їх іншим українським трупам. Іван Карпович згодився на ту пропозицію.

Микола Карпович дуже щиро й сердечно поставився до нашої невеличкої сім'ї і, побувши в нас кілька днів та придивившись добре до умов нашого життя, назвав нас "справжніми героями".

Панас Карпович, котрий залишився відпочивати в період посту в Одесі, теж не забував про наше існування. Між ним та Іваном зав'язалось постійне листування з приводу різних питань, що близько торкалися театрального діла й мистецтва Панас Карпович захоплювався тоді мистецькою літературою, багато читав, перечитував і навіть серйозно студіював засоби акторського перевтілення.

Іван Карпович дуже радів з того, що Панас так серйозно ставиться до шукання правильних шляхів у театральному мистецтві. Однакова любов до театру ще більше ріднила обох братів. Спільність їхніх поглядів підтвердилась і далеко пізніше, коли вони, після звільнення Івана Кар повича від примусового перебування спочатку в Новочеркаську, а потім на хуторі, заснували вдвох українську трупу.

Після того, як була здійснена постановка обох п'єс, дозволених цензурою, Іван Карпович з новим запалом узявся до створення "Наймички". Тепер уже він дуже мало говорив, а весь час був заглиблений у свою творчу роботу.

У нас виробився трохи інший, ніж раніше, режим дня. Вранці, після сніданку, Іван Карпович обов'язково виходив на свіже повітря, щоб, походивши трохи по місту, освіжити, як він казав, свої думки.

Коли ходиш, дуже добре думається,— хвалився він, і це було певно так, бо на вулицях Новочеркаська завжди було тоді тихо і майже ніколи не траплялося ніяких цікавих випадків.

Я тим часом поралась якнайшвидше з нашим родинним господарством, щоб пізніше, коли Іван Карпович візьметься вже до праці, менше перешкоджати йому, хоч він завжди запевняв мене, що рух по хаті членів родини, розмови й сміх ніколи не заважали йому думати й працювати. Він казав, що в нього виробилась звичка настільки заглиблюватися в самого себе і в те, про що він думав, що він зовсім втрачав іноді свідомість того оточення, серед якого йому доводилось перебувати. Тому мала Орися і її нянька не дуже дотримувались потрібної для творчості тиші, а бавились, не звертаючи великої уваги на те, що за столом сидить і працює "батя", — так називала Орися свого татка.

Отже, праця письменника тривала, починаючи від ранньої прогулянки до першої години дня, себто до обіду, який був у нас рано. Після обіду Іван Карпович знов виходив трохи пройтися. Хоч як Орися просилася піти з ним разом, він ніколи її не брав із собою.

Я дихаю повітрям свіжим, але весь час перебуваю в компанії з своїми героями. Вони. розмовляють між собою, сперечаються, погоджуються один з одним, а я їх слухаю,— казав він, пояснюючи мені, чому він відмовлявся завжди брати дівчинку з собою, хоч був надзвичайно чулим і ніжним батьком.

Гуляв він звичайно не більше години, а коли вертався, лягав іноді спочити трошки, але не надовго, на якихось хвилин двадцять, не більше. Після відпочинку він працював, не встаючи, до смерку. Від полуднування завжди рі шуче відмовлявся, їв уже ввечері. Перед вечерею працював трохи з Орисею та Домахою, а повечерявши, бавився з ними, видумуючи для них якісь маленькі розваги. Найчастіше він учив їх співати або проказувати напам'ять легенькі віршики.