Мотря - Лепкий Богдан
— Може, він дійсно надходить. І тільки тримаючися кріпко купи і слухаючи проводирів наших, оборонимося від нього.
Дівчата передавали дальше слова своєї панночки, але люди лиш головами хитали: від антихриста не оборонить нас ніхто, бо ми християни, а він антихрист.
— Коли ми, прошу панночки, копали сеї весни в городі, то таких там гадюк було, як ніколи! Ми без чобіт і не виходили копати. А по селах, кажуть, багато погибло від того гадя.
— Так що ж з того?
— Старі люди говорять, що війна буде.
— Війна вже є.
— Але не в нас, а то й до нас вона прийде.
— ІЦо ж, як пустимо ворога, то прийде. Хто ж тo винен, що наші не вміють обороняти своїх границь? У других народів є пограничі кріпості, вали, мури, військо залогами стоїть, а наш край — як хазяйство без тину.
Дівчата дивувалися, що панночка все зводить розмову на щось друге.
— Кажуть, що опівночі по гетьмановім палацу на Гончарівці біла паня ходить.
— Може, яка й ходить.
Дівчата непевно дивилися на Мотрю. Як можна не вірити тому, що не один на власні очі бачив?
— Один хлопець переходив туди. В палаці було темно. Нараз світло сунеться від вікна до вікна. Коли глядить, а то не світло, тільки біла паня ходить, і від неї так ясно... А на третій день той хлопець і помер. Кажуть, що вона...
— А тая паня, те видиво! Кажуть, що вона перед великим нещастям остерігає.
— Хто такий?
— Не знаю, — відповіла Мотря, бо їй вже забагато було такої розмови.
ЗРИВ
Взяли перші морози, і впали перші сніги. У старім низькім дворі зробилося ясніше й веселіше. В коминку горів цілий день огонь, вечером дівчата пряли та співали пісень. Мотря вишивала або читала книжку. Заки пішла спати, дивилася у вікно. Треба було відхукати шибки, розмальовані казковими квітками, щоб побачити темно-сивє небо, засіяне незчисленними зорями, і мовчаливі дерева, а котрих, як білі подушки, нависав сніг. Мотря дивилася в сторону Бахмача. Пригадувала собі, як була малою дівчинкою і як тітка розказувала їй казки. Одну з них добре затямила Мотря.
...Була раз гарна королівна, а мати її, королева, не любила доньки, зачиняла її у вежі на острові, серед глибокого озера. І жила вона там, скучаючи і томлячися вельми. Аж приїхав королевич із-за сьомої ріки, із-за дев'ятої гори. Побачив її крізь заґратоване вікно і сказав собі: або з нею . життя, або без неї смерть. І став конем своїм докола озера вганяти, шукаючи доступу до вежі. Але доступу не було. Скрізь глибока, чорна, мертва вода, без відпливу. Так він дві ночі їздив, а на третю вскочив у воду конем і до вежі доплив. Решітку руками розірвав, бо залізо від сліз королівної перегнило іржою. Вхопив, посадив перед собою на коня, женуть. "Не оглядайтеся! — каже до них кінь, — бо буде і вам біда, і мені нещастя". Але королівна не втерпіла. Їй скортіло ще раз побачити свій замок і тую жахливу вежу. Озирнулася і побачила погоню. Дванадцять їздців з голими мечами гнало степом. "Зірви серпанок з голови своєї і кинь позад себе!" Кинула — і послався густий туман. Погоня збилася з дороги. Але вітер розвіяв туман, і знову почувся тупіт кінських підков — ось-ось і настигнуть їх. "Кидай гребінь зі свойого волосся!" — каже кінь. Кинула гребінь — і густий байрак виріс між ними і їздцями. Женуть, але й погоня не стоїть. Виїздять з байраку, біжать — вже недалеко. "Струсни сльозу зі свого ока, — каже кінь, — і кинь її за себе". Кинула сльозу — і розлилася річка широка, як море, і зупинила погоню, а вони щасливо доскочили до його королівського двірця... Пригадала собі Мотря казку з діточих літ, і діточою вірою сповнилося її серце.
Не на вежі, а в старому батьковому будинкові серед батуринського замку сидить вона й наслухує, чи не почує тупоту кінських підков. Тихо. Тільки сніг паде, дере бовваніють, варти перекликаються: "Го-го!"
Марія Федорівна нездужала. Мотря сиділа біля її досі і розважала тітку.
— Не страшна мені на другий світ дорога, спокутувала я гріхи свої, Бог простить. А страшно мені, дитино, погадати, що оставлю тебе самою, — казала Марія Федорівна.
— Я не билина, тітусю, вітер не зломить мене.
— Буря і дуба ламає, Мотре. Буря надходить, чує ухо моє.
— Тишина перед бурею від самої бурі страшніша. Гнітить.
Почули дзвінки, хтось перед ворота заїхав. Мотря глянула у вікно й пізнала коні, котрими батько їздити любив. Гадала, батько хору тітку відвідати прибув, а з ним, може й мати. Скоренько в покою прибрала та другу свічку засвітила, щоб веселіше було.
Замість батька вбіг її паж.
— Його милість Василь Леонтійович сани з будою по ясну панночку прислали, їхати до себе велять.
— Приготуй для мене шубу й шапку соболеву. Поїдеш зі мною! — відповіла Мотря і до тітки припала. Тітка побла гословила її хрестом.
— Господи сил с нами буди, іного по разві тебе помощника в скорбех не імами: Господи сил, помилуй нас.
Мотря приклякла біля тітчиного ліжка. Суха зимна рука доторкнулася її гарячих висок. Слабий голос шепотом говорив:
— Ненавидящих і обидящих нас прости, Господи чоловіколюбче. Братіям і сродникам нашим даруй яже ка спасенію прошенія і жизнь вічную.
— В немощених сущия посіти і ісцеленіє даруй! — доповіла Мотря молитву.
Недалеко вибиралася Мотря, всього за кілька вулиць, а розстатися з тіткою не могла.
Вбрала шубу з лисячих хребтів з соболевими відлогами, теплу й легку дуже, побажала дівчатам спокійної ночі й, усміхаючися своїм, ніби позиченим усміхом, вийшла на ґанок. Мелашка-пташка посвітила своїй панночці, прислуга обтулила ноги вовчими шкурами, й великі сани, з довгими поволочистими крилами, накриті шкуратяною будою, посунулися по копній дорозі.
Була темна ніч. Крутило снігами... Женився чорт...
Перед саньми їхало двох гайдуків зі смолоскипами.
— Дорогу пану генеральному судді, дорогу там! — гукали.
Люди поступалися, западаючи по коліна в сніг. Хлопські сани й жидівські санки брали гайта й чекали, аж переїдуть панські залубні.
Мотрі робилося на душі моторошно. Чого це її кличуть батьки під ніч? Не можна було підіждати до ранка? Побігла би туди. Видно, негайне діло де яке? Може, несподівані гості? Може, з Бахмача гетьман приїхав? Але Кочубеїв двір ніщо такого несподіваного "бою не виявляв. В кількох тільки вікнах світилося, і то тускло, а не ярко, як буває, коли наїдуть гості.
У сінях старий слуга прийняв від неї шубу. Мотря вдягалася звільна, струшувала сніг із чобіток, ждала, чи хто не вийде. Не являвся ніхто, ніби вона не донька, а якась чужа-чужениця.
— Куди мені йти? — спитала старого слугу, ніби вона в батьковому дворі уперве зроду.
— Його милості в секретній коморі, — відповів, просвічуючи їй дорогу. Перейшла декілька світлиць, відчиняючи й зачиняючи за собою важкі, низькі дубові двері, аж опинилася серед кімнатки, котрої стіни виложені були дубом. Слуга засвітив дві свічки в шестираменнім мосяжнім свічнику, ручнокутім, які світять жиди на шабас, поклонився і пішов геть.
Мотря лишилася сама.
Ця кімнатка була все загадкою для неї. Туди дітей не впускали ніколи. Туди кликали тільки іноді незнайомих гостей, що їх приганяла й відганяла чорна ніч.
Нічого замітного тут не було. Полиці, скрині, шафи; старі образи хмурно дивилися зі стін.
Мотрю пройняло недобре прочуття. Хотіла повертатися і йти геть, у челядну, на двір, тікати до себе — де-будь, щоб тільки побачити людей.
Аж ворухнулася одна з шаф, повернулася на осі, і за нею показалася ще менша кімнатка без вікон, як погребець.
Звідтам вийшов батько. Не поправляв пояса, як звичайно, і не підкручував вуса, був ніби чогось дуже стурбований.
Підступила до його руки. Не відірвав, але зимно якось доторкнувся голови Мотрі.
— Маємо з тобою валену розмову! — сказав. А заглядаючи у погреб, гукнув: — Любонько, Мотря приїхала!
Заскрипіли східці, і появилася Любов Федорівна. Руки сплетені на лоні, голова вгору.
Мотря хотіла привітатися з нею.
— Геть від мене, дівко недобра! — гукнула.
Мотря відскочила під стіну і стала, ніби в неї грім з ясного неба влучив.
Василь Леонтійович повалився у крісло.
Хвилину мовчали всі троє.
Мотрі злість підступала до серця. Чимало зневаги зазнала вона від своєї грізної пані матки, але "недоброю дівкою"і вона її ніколи не обиджала. Це вже було надто грубо й непристойно для доньки генерального судді.
— Чого ви мене обиджаєте, мамо? — спитала коротко й рішучо.
— Не мама я тобі, а ти не моя донька. Я жінка чесна. Мотря спалахнула.
— Можете прогнати мене геть, позбавити маєтку, видідичити, але не смійте зневажати мене!
— Не смійте! — скрикнула Любов Федорівна. — До кого це ти писок розпускаєш, повіє!
Мотрі почорніло в очах. Пішли ходором шафи й скрині, вона руками вхопилася печі, щоби не впасти. Честь була найбільшим маєтком для неї, скарбом, котрого ніхто не смів торкати. І того скарбу збавляє її рідна мати. Боронити тієї честі, хоч би й життям прийшлося заплатити за неї! Гетьманова суджена — повія?! Це ж страшно!..
— Батьку! — сказала Мотря. — Ти суддя. Суди й мене, свою доньку. Не боюсь твойого суду. Нічого нечесного на совісті своїй не маю. Суди мене, тату!
Кочубей сидів безсилий і ніби старший на літ десять. Мовчав.
Перед ним на столі лежав лист.
Любов Федорівна надвигалася на Мотрю, як хмара, з котрої мають ударити нові громи.
Мотря руки простягнула перед себе, ніби бажаючи відвернути ті громи.
Очей не зводила з мами.
Цей сміливий погляд доводив. Любов Федорівну до безтямної злості.
Кочубей встав і взяв жінку за руку.
— Любонько! Сідай! Сідайте, ваша милість, і заспокойтеся! З донькою маємо діло... Мотре, гетьман сватає тебе. Написав мені лист. Ось він.
Мотрі обличчя змінилося нараз. Просіяло. На устах появилася ледве помітна усмішка, легка, хибка, як усмішка дитини у сні. Ніби вона не вірила, чи правда це, що чує. Відступила від стіни і ступила крок у напрямі стола.
— Не руш! — скрикнула нараз Любов Федорівна. — Не до тебе писаний лист! Ти батькам своїм листів від коханця не показувала! Нікчемна!
Мотря подалася назад і головою вдарила об стіну. Батькові жаль зробилося доньки, але не мав сили, щоб зупинити жінку. Як вода з потоків, полились її слова:
— Негіднице! Сором дівоцький загубила. Забула, чия ти донька. Мати честь до старих літ донесла, а донька в молодості тратить. З гетьманом злигалася потаймиру, з женолюбом старим!
— Гетьмана обиджати не смійте! — крикнула Мотря.
