Сині етюди - Микола Хвильовий
- Голубе ти мій рідненький! Синочку ти мій гарненький! Плаче баба, а юнак, як стовп, стоїть, а громада дивиться на нього. ..Отут-то й було несподіване: як кинеться юнак перед бабою навколішки, зблід, як лист той осінній, і змолився юнак:
- Бабусю велика! Молюся тобі за твої страждання, за твої муки. Ти мій єдиний бог, а іншого не знаю. Молюся всім людським мукам, молюся помстою, що наводжу її на катів жорстоких, на силу не нашу. Молюся й тобі, людино вільна, що взяв ніж і запалив серце грозами.
Сказав це юнак, скочив на коня, і пропав загін у степу. А люди стояли й думали. І порішили тоді люди, що Стенька дійсно зв'язався з нечистою силою.
І пішла з того часу погана слава про юнака. Тільки байстрюки та голодранці підтримували його, а інші люди відсахнулися від нього. І важко тоді стало юнакові жити з своїм загоном у лісі: вовчі загони стежили за кожним його кроком, а люди вже майже не підтримували його.
Та й сунулися хмари над тим лісом, де жив юнак. Сунулися, посувалися, лили воду на сосни, а сосни стурбовано гули. І були тоді неясні думи й неясні мрії, і журба була за далеким, неясним, невимовним...
...Жив у тім лісі й дід Чорноморець сивий. Приходили до нього люди взнавати: куди корова поділась, хто коня вкрав. Розгортав Чорноморець чорноморські книги й узнавав по них, куди корова поділася, хто коня вкрав.
Іще знав дід Чорноморець, де ховається юнак, і розповів він людям, що наступає кінець юнакові, що лютою смертю помре він. Але ще гримали повстання і горіли панські маєтки.
Але вже надходив кінець.
Тихо, крадькома, мов кішка, насувалася юнакова загибель. Як осіння журба між дерев, м'яко ступала загибель. І прийшла загибель.
...Була темна ніч. Тоді була темна ніч. Зойкали сичі, тривожно гуділи сосни. З трьох кінців палахкотіли заграви. То горіли панські маєтки, то було діло юнакове - ясного, мов голубе небо, буйного, неначе буря, і гордого, як сокіл. Тоді загін його отаборився в Зеленому Ярку. Біля багаття лежали стрункі постаті, а з боку лежав повстанський пес - здоровий вухатий собака.
І раптом підвівся й завив пес - тихенько й тривожно. І сказав тоді юнак:
- Іде зима. Підемо глибше в ліси... Ще помсті не кінець!
І одгукнулося здалека таємно:
- Ще помсті не кінець!
І заспівав один повстанець тихенько, зажурно, наче вода виходить із заводі в Дніпро:
- Ой, Морозе-Морозенку, ти славний козаче...
І одгукнулось:
- Ой, Морозе-Морозенку...
Та не чули тоді повстанці, що насувається на них неминуче лихо.
(Тоді байдуже тріщало багаття, а здалека байдуже виблискували заграви).
...А Зелений Ярок оточили вовчі загони. Скрадалися вовки. Тихо насувалося лихо...
Гей, гей! Була тоді темна ніч, як далеке-далеке минуле!.. ...А потім раптово вибухнули постріли. Зататакали кулемети - то оточили повстанців вороги. Рзійшлися тоді дві сили: одна сила юнакова, а друга - вовча...
Довго-довго не здавалися повстанці.
Та тільки перемогла вовча сила: перебили повстанців, тільки троє лишилося, а між ними Стенька-юнак.
Ой, гудів та й тривожно ліс...
Не розповідає горлиця про свою дитину милу, що її шуліка забив. Отож важко казати про те, як Стенька-юнак загинув.
...Привели Стеньку на майдан і судили на майдані. І ніхто не прийшов сюди, люди не прийшли сюди.
...Тоді сумніло на шляху. І сказав юнак:
- Одпустіть моїх товаришів, і я сам знайду собі найлютішу смерть.
Найлютішу смерть? Гей, гей, цього панам і треба. Погомоніли вороги й згодилися; вони хотіли перехитрувати юнака: юнак прийме найлютішу смерть! А тоді й товариші його приймуть найлютішу смерть!
І виблискували ворожі багнети, а за майданом умирало сонце. Та не знали вороги, що їх перехитрував юнак. Говорив він:
- Я вигадав собі смерть, як в старовину було: садовили козаків на палі, і вмирали козаки на гострих палях. Я хочу вмерти на гострій палі - це найлютіша смерть!
Посміхнулися вороги - це найлютіша смерть! Тоді загострили палю й вбили її в землю.
Подивився юнак на товариство й теж посміхнувся, і закипіли йому очі в слив'янці (під віями наче слив'янка кипіла), і сказав він:
- Ой вороги-вороженьки. В старовину було ще й таке: приводили людей до палі й дівчат молодих приводили. Коли яка дівчина захотіла одружитися із злодієм, що на палю сідав, то його й одпускали на всі чотири сторони. Мені не треба прощати, але зробіть, як було в старовину,- покличте сюди громаду.
Ще посміхнулися вороги - хай подивиться громада, як злодіїв катують. І вдарили на сполох. І зійшлося народу сила-силенна. Але ворожих багнетів ще більш було.
...Тоді вже вмирала й вечірня зоря, і тихо було на майдані, тільки шаблюки іноді цокотіли та здалека гудів ліс.
І сказав тоді юнак:
- Тепер я буду сідати на палю... Але слухайте! Слухайте!
І раптом розірвав юнак свій одяг повстанський, і побачили люди замість юнака буйного голу жінку - красуню, що погордо дивилася поперед себе. І дзвінко сказала вона:
- Слухайте! Слухайте! Я вмираю за волю. Але я знову закликаю вас до помсти: гостріть ножі! Дивіться на заграви: вже палає наше визволення, вже йде нова невідома зоря... Слухайте! Слухайте!..
Але не дали їй говорити вороги, як люті шакали, накинулися на неї й зав'язали їй рота.
...А народ уже гудів...
Тоді вовки накинулися на народ і розігнали його. А Стеньку-юнака закатували: одрізали носа, одрізали вуха й наштрикнули на палю.
...Гей, гей! Та й була ж то найлютіша смерть...
Але пройшла тоді про юнака Стеньку, про жінку молоду, красуню - ясну, мов голубе небо, буйну, неначе буря, і горду, як сокіл, ще бучніша слава. Ще й досі гудуть їй ліси невмирущу славу.
І от біля ставка, де верби похилилися, стоїть могила. Це юнакова. Приходять до могили люди й слухають, як шумить вітер над нею...
...Гей, гей! Гримали повстання...
...І були - тисячі, тисячі, тисячі.
ЗАУЛОК
З сіверких левад бреде осінь. На заулок насідає сивий присмерк. Але на сході починається день. На башті вдарив дзвін - глухо й вогко.
Леонід Гамбарський допиває
