Долина жаху - Артур Конан Дойль

- А чого нам боятися? Що він може знати про наші справи?

- Не всі брати такі стійкі, як ви, раднику. На його боці - сотні багатіїв. Невже серед братів не знайдуться такі, яких можна підкупити? Може, це йому вже вдалося. Є тільки один певний засіб...

- Не дати йому вибратися з долини,- підказав Болдвін.

Мак-Мердо кивнув.

- Так, брате Болдвіне,- сказав він.- Між нами часом траплялася незгода, але зараз я певен, що ви кажете правду.

- Де ж він? Як ми його розшукаємо?

- Вельмишановний майстре,- з запалом мовив Мак-Мердо,- про наші наміри не слід говорити при всій ложі. Хай Бог мене простить, коли я підозрюю когось із присутніх, але якщо той детектив почує якусь плітку, то нам його ніколи вже не спіймати. Я прошу ложу обрати особливий комітет. Пропоную залучити до нього вас, шановний голово, брата Болдвіна й ще п’ятьох. Із вами я зможу відверто це обговорити й порадитись, що нам робити далі.

Пропозицію було одразу прийнято й обрано комітет. Крім голови та Болдвіна, до нього увійшли схожий на хижого птаха секретар Гарравей, молодий убивця Тигр Кормак, скарбник Картер і два брати Віллебі - відчайдухи, яких ніщо не могло зупинити.

Звичайна вечірка ложі сьогодні була коротка і невесела: брати відчули, як над їхніми головами збираються хмари, і для багатьох із них то були перші хмари на небі, що вже давно було таким ясним. Той страх, який вони навіювали іншим, зараз навис над їхнім звичним життям, і думка про відплату, що раніше видавалася неймовірною, тепер просто вразила їх. Вони швидко порозходились, залишивши своїх проводирів на раді.

- Ну, Мак-Мердо! - наказав Мак-Ґінті, коли вони залишилися самі.

Семеро братів заціпеніли на своїх стільцях.

- Я вже казав, що знаю Берді Едвардса,- пояснив Мак-Мердо.- Не треба говорити, що він живе під прибраним ім’ям. Він не з боягузів і недурний чоловік. Видає себе за Стіва Вільсона й мешкає в Гобсонс-Петчі.

- Звідки ви це знаєте?

- Я навіть розмовляв з ним. Тоді я ще не знав, що він за один, і навіть не згадав би про нього, якби не цей лист; але тепер я певен, що то був він. Я зустрівся з ним у вагоні, коли виїздив у середу. Він сказав, що працює в газеті. Тоді я йому повірив. Він признався, що хоче довідатись усе про Чистіїв та їхні «злочини» - він називав це саме так,- щоб написати про них до нью-йоркської газети. Розпитував мене про те про се, але я нічого не сказав. «Я заплачу вам, добре заплачу,- умовляв мене він,- якщо ваша розповідь задовольнить мого редактора». Я погодився, і він дав мені папірець у двадцять доларів. «Дам вам у десять разів більше,- пообіцяв він,- коли ви розповісте мені все, що треба».

- І що ж ви розповіли йому?

- Та всілякі дурниці.

- Звідки ж ви знаєте, що то не газетяр?

- Зараз поясню вам. Він вийшов у Гобсонс-Петчі, я теж. Потім я пішов на телеграф - він саме виходив звідти. Там у мене є знайомий телеграфіст. «Подивись-но,- каже він мені,- за таке треба брати подвійну платню».- «Авжеж»,- відповів я. А він мені й показує бланк із такими карлючками, ніби то китайська грамота. «Щодня таке посилає»,- каже телеграфіст. «Авжеж,- відповідаю,- він газетяр і боїться, щоб хтось не перехопив його новин». Правду кажучи, я тоді й сам так думав, як цей телеграфіст, але зараз думаю по-іншому.

- Ви начебто слушно кажете,- мовив Мак-Ґінті.- Але що нам тепер робити?

- Може, просто піти до нього й прикінчити? - запропонував один з братів.

- Так, і що швидше, то ліпше,- підхопив другий.

- Я не зволікав би й хвилини, якби знав, де його шукати,- мовив Мак-Мердо.- Він у Гобсонс-Петчі, але в якому будинку - невідомо. Проте в мене є план, і я хотів би, щоб ви послухали моєї поради.

- Якої?

- Завтра я поїду до Петча. Розшукаю його через телеграфіста. Гадаю, що мені це вдасться. Коли знайду Едвардса, то скажу, що я сам масон, і запропоную за добрі гроші виказати всі таємниці ложі. Будьте певні, він потрапить до цієї пастки. Я скажу, що маю вдома папери, але якщо приведу його до себе вдень і нас хто-небудь побачить, це коштуватиме нам життя. Він зрозуміє, що прийти вдень - то справді небезпечна річ. Потім я запропоную йому прийти о десятій годині вечора. Він, звичайно, погодиться.

- А далі?

- А далі ви повинні чинити вже без мене. Будинок удови Мак-Намара, де я наймаю кімнату, стоїть на околиці. Господиня мовчатиме. В кімнатах живемо лише ми зі Скенленом. Якщо я заручусь його згодою - а я зроблю це, далебі,- то на дев’яту годину вечора ви всі зберетесь у мене. Ми його впустимо, й тоді цей Берді Едвардс живим від нас уже не вислизне!

- Що ж, сподіватимемось, що в Пінкертона незабаром з’явиться вільне місце. Гаразд, Мак-Мердо. Завтра о дев’ятій ми будемо у вас. Нехай-но за ним зачиняться двері, а решту залиште нам.

7. Берді Едвардс у пастці

Як і казав Мак-Мердо, будинок, де він мешкав, чудово придався б до їхнього задуму. Він стояв аж на самісінькій околиці міста, віддалік від дороги. В будь-якому іншому разі змовники могли б просто заманити туди свою жертву,- вони робили таке кільканадцять разів,- і розрядити в її тіло револьвер; але тепер конче потрібно було довідатись, чи багато Едвардс дізнався про Чистіїв і чи встиг переказати це своїм наймачам.

Можливо, було вже запізно й він скінчив свою роботу. Якщо це справді було так, то їм залишалось хіба що помститися. Проте Чистії сподівалися, що до відома детектива не дійшло ще нічого важливого й він навряд чи серйозно сприйняв дурниці, які почув від Мак-Мердо. Будь-що про це можна було дізнатись лише з його вуст. Коли він опиниться в їхніх руках, вони знайдуть спосіб змусити його заговорити. Їм не вперше доводилось прибирати з дороги небажаних