Людина і зброя - Гончар Олесь

а ним рушив у тому ж напрямі, на схід, другий: довжелезний товарняк, забитий заводським устаткуванням.

— Кажуть, авіазавод якийсь, — почули хлопці від пристаркуватого залізничника біля ларка, де вони пили зельтерську.

Ешелон стерегли розставлені на вагонах зенітні кулемети, все на ньому було добре вкладено, вкрите брезентами.

Колосовський не зводив з ешелону очей. Той помчав на схід з контингентом курсантів у бронетанкове, цей — з станками, з моторами — на нові місця, де він знову стане заводом. В рухові ешелонів і навіть в цих брезентах, зенітних установках — в усьому почувалася чиясь владна, спрямовуюча рука.

Зі станції хлопці поверталися вже надвечір. Ще здалеку побачили між деревами парку на своїй виздоровбатській території — гора кавунів лежить зеленошкірих. Підійшли ближче — аж ні, не кавуни, каски, звалені горою, лежать на галявині, ждуть їхніх буйних голів. Всюди метушня, гомін, бійці приміряють щойно одержані залізні свої шапки, з заклопотаним виглядом отримують гвинтівки й патрони.

Крім виздоровбатівців, тут одержували зброю й мобілізовані, що їх напередодні було привезено сюди пароплавом, люди суто цивільні, для яких усе, що потрапляло до рук із військового спорядження, було дивом і викликало в кого смуток в вічу, в кого — щире зацікавлення.

— Якщо куля з жовтеньким дзьобиком, — допитувався молодий новобранець у свого сержанта, — це які?

— Та я ж казав: трасуючі!

А інший, тримаючи в руці обойму, уже приставав з другого боку:

— А це — з чорним та червоним поясочком?

— Бронебійні! Запалювальні! — кричав заклопотаний роздачею зброї сержант. — Постріляйте, там розберетесь. Всі пригодяться!

Тепле надвечір'я огортало приморські парки. Десь аж над морем зринула пісня, молодий красивий голос вів її вільно, задумливо, і до неї поступово став прислухатись уже весь цей виздоровбатський вавілон.

Із-за гори світ біленький,

Десь поїхав мій миленький.

Бійці стояли попід деревами, сиділи групами на витовченій траві серед нової своєї зброї і слухали простеньку ту пісню, мовби прощалися з нею.

Літній боєць, мабуть з приписників, в окулярах, схожий на якого-небудь бухгалтера, сидячи серед солдатського гурту і дослухаючись до пісні, задумливо все крутив і крутив у руці щойно одержану нову гранату. Чи вона справді цікавила його своєю будовою та формою, як може зацікавити людину яблуко незнайомого сорту, чи просто, заслухавшись пісні, він механічно крутив її в руках, аж поки сталося те, що сталось: висмикнулась чека, і бійці, що сиділи поруч дядька, враз відсахнулися з жахом від нього, від його гранати.

— Кидай! Кидай! — загукали йому.

Судорожне затиснувши гранату в руці, він оторопіло скинув поглядом сюди-туди, мов хотів крикнути:

"Що мені робити? Куди кидати? Адже ви кругом?!"

Нікуди було кидати — скрізь люди, розгублений погляд його всюди натикався на обличчя таких, як сам. Тоді він миттю зірвав з голови каску, спритно, як перепела, накрив нею гранату і навалився на неї грудьми.

...Коли розвіявся дим., їдкий, смердючий, на поритій, просмердженій вибухом землі лежала тільки купа ганчір'яна людського м'яса — все, що зосталося від приписника.

— Догрався дядько, — зітхнув хтось у натовпі.

— Його ж попереджали! — сердито озвався другий.

— Чеку ненароком висмикнув — от і все.

— Міг би відкинути геть, але, бач, пощадив товаришів.

Незабаром санітари вже прибрали його, мовчки й похапливо, а там біля моря, де, певне, нічого й не чули про те, що сталося тут, все линула в надвечір'я пісня, та сама пісня — про миленького, про світ біленький.

Це була остання пісня, що її хлопці чули у виздоровбатському таборі. Вночі їх повантажили в ешелон, море і парки зостались позаду, і тільки місяць — високе холодне світило — супроводив їх у нічні степові простори.

40

Ще б'ється енергетичне серце України Дніпрогес.

Ще димить трубами під небом півдня степовий гігант "Запоріжсталь", цілодобово працюють інші заводи і ходять трамваї від старого до нового Запоріжжя, а в небі над містом, як привид війни, вже висять аеростати, тримаючи в повітрі сталеву загорожу від ворожих літаків. Команди дівчат-аеростатниць випускають їх звечора, і повітряні вартові ночують у небі, стережуть рідне місто, а заводи тим часом працюють на оборону, домни й мартени дають плавку.

Аеростати в ранньому чистому небі над Запоріжжям, розбомблені будинки, вирви на вулицях, охоплені тривогою натовпи людей — ось чим зустріло Богдана Колосовського рідне місто.

Коли бійці їхнього ешелону висипали з вагонів, котрийсь, не розібравшись, навіть пальнув у небо по аеростатах, йому спросоння здалося, що то вже ворожі десанти спускаються на парашутах на це тихе, ранковою млою повите місто.

— Куди стріляєш? Своїх не впізнав? — загукали до нього дівчата, що, стягнувши з неба, саме вели на вірьовках вулицею аеростат, а він все виривався в них з рук, мовби хотів вернутися знов у небо, на свій високий пост.

Вивантажені з ешелону бійці, нашвидку шикуючись, форсованим маршем рвонулися через місто у бік Дніпра.

— На захист Дніпрогесу! Дніпрогес в небезпеці! — цим тут наелектризовано повітря.

Невже це правда? Невже небезпека так близько? Ще в ешелоні були розмови, що правлять їх кудись за Дніпро, на Кривий Ріг чи й далі, а тепер ось виявляється, що разом із запорізьким народним ополченням вони стануть тут як захисники Дніпрогесу.

Розтягнувшись по вулиці, біжать, важко хекаючи, і гімнастьорки їхні темніють від поту, і з-під касок брудними ручаями стікає піт. В брязкоті зброї біжить з товаришами Богдан через знайомі садки та яруги, потім по центральній магістралі Шостого селища, з болем душевним минаючи сквери, в яких риють окопи, кінотеатри, в яких бував, квартали облитих вранішнім сонцем будинків, у яких жили колись його друзі й знайомі. Так ось куди привела його доля, ось у який час привела! Подекуди на місці житлових будинків уже тільки купи руйновищ, уламки стін, оголені нутровища квартир. Тут він виростав, на його очах виникало, розбудовувалось стрункими кварталами це нове соціалістичне місто. Батько його вважав себе дніпрогесівцем, він служив у полку внутрішньої охорони, в тім любимім запорожцями полку, над підрозділами якого шефствували заводи, а він здійснював охорону Дніпрогесу і виходив на Першотравневі паради в голубих, як дніпрова вода, кашкетах. Такий кашкет був мрією Богданового дитинства. В батьковім полку було все особливе, їхній з величезними срібними трубами оркестр славився на все місто, і коли полк з цим оркестром проходив Запоріжжям у своїх голубих кашкетах, то здавалось, голуба річка тече по широкій сонячній магістралі нового робітничого району. А попереду полку йде, рубаючи крок, людина мужньої і гордої постави; то йде з чорними вусами при своїй революційній зброї твій батько, герой революційних боїв на півдні України — старий Колосовський. І ось тепер, замість нього, уже ти, його син, брязкаючи зброєю, біжиш тут по центральній магістралі Шостого селища, і не в голубому кашкеті, а у важкій зеленій касці, і вже не парад тебе чекає, а чорна кривава війна.

Запорізькі курсанти на грузовиках, цивільні ополченці в засмальцьованих кепках, в робітничих спецівках і ви, щойно прибулі поповненці, — всі ви — в одному напрямку — всі до Дніпра.

Богданові аж дух перехопило, коли попереду зблиснула рідна ріка...

Дніпро! Синя пісня його дитинства, ось він уже вдарив у вічі блакиттю, могутнім розливом світла, вигнувсь дугою "биків", забілів кружевами піни з високої греблі... І величезна — через увесь Дніпро — бетонна гребінка "биків", і крани над греблею, і схожий на казковий палац будинок електростанції на правому березі, облицьований темно-рожевим вірменським туфом, — всі ці споруди разом з каменем берегів, з блакиттю Дніпра, із зеленими горбами Хортиці, із високим вигнутим куполом неба зливаються тут в єдине ціле, постають як єдиний гармонійний витвір, розпочатий природою і довершений людиною. Сила й гармонія. Блиск і чистота. Здається, пилинка ніколи не впала на цю споруду, на все, що сяє тут новизною, якоюсь святковістю. Здається, цей шматок сонячної дійсності вихоплений уже десь із майбутнього, як взірець того, що буде колись на землі.

Колона їхня рухається греблею, вимучена, з мокрими спинами, обтяжена зброєю, запалена бігом. Нижче греблі, далеко внизу, видно, як ходить риба біля самих бетонних "биків".

— Гляньте, скільки риби! — гукає котрийсь на ходу.

Риба стоїть під греблею табунами, упершись лобами в бетон. Вгору далі плисти їй нікуди. Всюди у прозорих, просвітлених сонцем глибинах, як тіні застиглих торпед, темніють риб'ячі спини.

Вниз від Дніпрогесу широко розкинувся сліпучий Дніпро, по ньому випирає з води знайоме Богданові з дитинства каміння, рудувате, ніби пригоріле, прижовкле на сонці. Он скеля Кохання. Два Брати. Скеля Дурна, на якій запорожці нібито киями вибивали колись дур із тих, хто провинився... Купався не раз там Богдан, стрибаючи з хлопчаками зі скелі в ласкаву дніпровську воду. Зараз на камінні, як і в роки його дитинства, сидять обезсилені спекою білі крячки і дивляться в цей бік, на греблю, на пробігаючих бійців, на курсанта Колосовського, дивляться і мовби питають: "Куди це ви? Чому ви всі у такій тривозі?"

За скелями, за крячками — зелена Хортиця, острів козацький в обіймах Дніпра. Буйні садки по всьому острову, над ними 75-метрові, найвищі на всю округу, щогли. Десь там є залізничний полустанок Січ, з того полустанка Богдан сідав на поїзд, вперше покидаючи рідне місто, пускаючись у широкий світ...

На правому березі, в кінці греблі, контрольний пост, порядкують тут військові в зелених кашкетах. Прикордонники! Чому вони тут? Вже тут кордон? Дожитись, щоб державний кордон по греблі Дніпрогесу проходив... Суворі, замкнуті в них обличчя, невблаганність в очах. Перехопивши дорогу, що веде на греблю, стримують натиск біженців, перевіряють усіх: кого пропустять, кого вбік. Особливо насторожені до військових: чи не втікач, чи не панікер? Он затримали якогось верхівця, що сидить на коні охляп.

— Злазь!

Він лається, кричить, в нього неабиякі відзнаки в петлицях, але для них це байдуже — схопили, стягли, бо нема вже для них ні чинів, ні відзнак, є тільки Дніпрогес, який треба захищати.

Височезні осокори посхилялась над озером Леніна. Нарешті є затінок від спеки. Доки командири щось там з'ясовують, підрозділи поповненців мають хвилину перепочинку. Посхилявшись на бетоновані парап