Полтва - Андріяшик Роман
Нас проводжають погляди спокійних і статечних господарів цього осадницького благословенного містечка. О, звичайно, це твердиня. Люди, що тут живуть, підуть за Пілсудсь-ким в огонь і воду. Він їх ощасливив. Ким вони були раніше? Безперечно, злидарями чи напівзлидарями, інакше не подалися б на схід. Як до цього вони не розуміли справжніх причин своїх бідувань, так і тепер їм не збагнути, що їх покровителі — злочинці, що їх благополуччя куплене ціною злочину.
Та годі. На будиночку, біля якого застиг автомобіль з прапорцем, поштова вивіска. Мабуть, там знайдеться і папір, і чорнило — треба написати до Мирослави. Мені кортить поділитися зухвалим спостереженням про те, як Пілсудський впроваджує свою політику асимілювання. Але тоді лист не дійде...
Через десять хвилин я дякую несподіваному випадкові. Я передала конверт у руки експедиторові, що збирався до поїзда.
— Додому? — всміхаючись, запитую Романа. Хлопчик трясе голівкою, і вологе від поту ластовиння
на його лиці іскриться, як сніг.
Ось і село. Ми пірнаємо у вузеньку покручену вуличку. А що дав вождь оцим? Отупіння, яке згодом зміниться очевидністю, що можна все-таки видряпатися з біди. Ця очевидність триватиме і десять, і двадцять років... Воюватимуть за межі, тягатимуть залізничні платформи, купуватимуть чортів і біс його знає що іще, поки не стане кордону на Збручі.
Цими висновками я ніби вдоволена, аж сяю. Я чекала, що мене схопить відчай, але широта погляду не дає мені скиснути. Отже, недобрим передчуттям нема що вірити. Навпаки, я наберуся тут оптимізму. О диво моє!..
Нас уже чекають, Стах прийшов кликати в гості.
— Вибрикалась? — батько зацікавлено і насмішкувато дивиться, як я мордуюся із зашкарублими ремінцями кріплення. — Стах уже з годину дожидає.
— Ми повертали на пошту.
— На колонії були? Ну і як тобі там, сподобалося?
— Сподобалося.
— Калюш каже: нехай вам і не сниться, що ми звідси заберемося; дивіться, скільки ми тут набудували, на які витрати пішли...
— Він не бачив, — сміється Стах, — як у війну розтягали німецьку колонію на Татарці.
— За спокою людей грабують,— бурмотить батько,— за неспокою люди відкрадають своє назад.
Стах докидає:
— Погане робиться праведно, а праведне — погано.
— Коні б'ються — осли сіно їдять...
Я слухаю їх, і починає холонути кров. Чи ще народжуватимуться принципові, безкомпромісні люди? Нинішні бунтівники сконають у таборах, а що далі? Потрібна завірюха, щоб розбурхати сонну, покірну кров?
Юліан відпаяв би мене і продекламував би спересердя вислови Ніцше про жінок з непересічними нахилами.
— Дати ножа? — питає батько.
— Навіщо?
— Одріж до лиха ремінці. Чи потанцювати нам біля твоїх колін? Га? Стаху? Одв'яжи дівку від дощин.
— Дякую, сама справлюся.
— Було б стрибати до Оленки, аби я того не видів.
— Боже, яка нетерплячка.
— Цирк.
Нарешті я звільняюся від лиж.
— Переодягайся, ми чекаємо. Мама в Оленки.
— Ви надзвичайно чемні.
— Станеш бараном — не бійся ножиць.
— З одного вола двох шкур не здирають.
— Язиката, чортиця! Вдалася в мамуню.
— Ви дрова рубаєте, а ми тріски підбираємо.
— Ти чого, Марто?
Вони дратують мене своєю присутністю, як, бувало, Найда. Причинна настирливість алкоголіків.
— Не шкилюйте.
— Дай, Стаху, вогню, бо погасла люлька від доньчиної ласки. А ще лиш нічку переспала.
Стах зніяковіло осміхається. Замість очей у нього чорні плями. Треба їхати геть, бо з доброї нагоди понадверед-жують печінки.
Батько тримає руки в кишенях, аби не впадало у вічі, що несе горілку. Побоявся покласти мамі до кошика. На вулиці сковзко, ще впаде стара — тоді сварка, пропав настрій на цілий тиждень, не допоможе, що мама відкупить дві пляшки монопольки: "На, втопися в ній, щоб ти згорів!"
Коли ми йдемо вуличкою, хтось чатує за кожними воротами. Батько зосереджено-задумливий, мовчки киває головою, вітаючись. До колодязя, мов на дзвін, збігаються дівчата з відрами. На леваді до нас приєднуються Антон з Ганною. Сестра похмуро-трагічна, як і вчора, зате Антон безтурботно-веселии, здоровенна добродушна дитина.
— Як у селі спалося, Мартусю? — питає Ганна. У неї під вовняною шал ею — берет. — Не будили собаки? В нас що не двір — два-три пси. Часом як завалують з кута в кут, то, здається, кінець світові. — Діставши з нарукавника хусточку, вона без потреби сякається, і нас супроводжує холодний запах парфумів, ніби за помахом хусточки на дорогу впала запашна хмара. — А хто це, Стаху, зі Стефиним Іваном? Не Тарас Левчуків?
— Левчук, — підтверджує Антон.
— Як він тут узявся/ — дивується Ганна. — Він же в Кракові.
— Щось нездужає, — озивається Стах. — Вже місяць дома.
Назустріч нам до хвіртки прямують Іван і статурний блондин у хутряній куртці.
— Правда, гарний/ — шепоче Ганна.
Років йому двадцять п'ять, але бездоганно правильні риси обличчя і нерушкий погляд роблять його старшим.
— Тарас, — краків'янин легко потискає мені руку.
З хати вибігає Оленка і, ніби ми з цим блондином принаймні заручені, бере і його, і мене за стан і заводить до світлиці, садовить, як молодих, у самому центрі, і я бачу з виразу маминого обличчя, що так треба.
На столі проти кожного чарка, тарілочка і виделка. Нарізаний хліб, салат, холодець і м'ясна печеня — тут же (за міським звичаєм). І гості, і господарі вмощуються на ослонах. Мама сидить з опущеними очима, наче ось-ось прозвучить: "За щастя молодої пари". Комедіанти...
— Ви, звичайно, не пам'ятаєте мене, — мовить Левчук.
— Взагалі, крім родичів, нікого в селі не знаю. Стах зводиться з наповненою чаркою.
— Панове! Для моєї сім'ї цей день дуже приємний. Наша хата давно вже не приймала гостей, тим більше таких, як сьогодні: інтелігентних, поважних. Дай Боже, щоб частіше були в нас свята і зустрічі.
— Що ви робите в Кракові? — питаю в Левчука.
— Працюю у німецькому видавництві. Я вчився у Берліні, після університету мені цю роботу нараяли. Ми забезпечуємо літературою польських німців. І платять непогано, і ніхто в твої справи носа не тикає. Для життя це незле.
— Маєте помешкання? — "Свататися—то свататися!"
— Так, я купив собі три кімнати з кухнею і ванною. Хочете вірте, хочете ні, та наше видавництво володіє солідним бюджетом. Наші книжки купують і поляки. Співробітники одержують премії за додаткові тиражі.
— Що ж ви друкуєте? Левчук посміхнувся:
— Чимало такого, що польським видавництвам не дозволяє цензура. Одначе всі вже випили. За ваше здоров'я, пані Марто.
— Зичу здоров'я.
Після чарки очі Левчука солодко одвологли, він двічі підкинув собі холодцю, бадьоро захрумкав підсмажене в сметані куряче крило.
Між стіною і ослоном Оленка завбачливо лишила прохід. Поставивши перед Левчуком ще тарілку холодцю, вона зіперлася мені на плече і сказала на вухо: "Я хочу тобі щось показати і взагалі, побалакати. Але трохи згодом, коли почнуться баєчки". її кругловиде лице палало рум'янцями, очі світилися таємничим щастям.
Коли подають вареники, я накидаюся на них, як дикунка, анітрохи не поступаючись міжнародному галичанинові Тарасу Левчуку. Вареники з картоплею. Вареники з м'ясом. Вареники з повидлом. Від вареників мені паморо-читься голова, і я нишком позираю, чи всі вже в достатній мірі захмеліли, чи не роблять круглі очі, бачачи, як змітаю з тарілки.
— У Кракові є де поїсти вареників? — звертаюся до Левчука.
— Ні, — сміється він. — Якось мені самому довелося ліпити, коли скортіло.
— Ви не сходилися з тамтешніми українцями? Левчук регоче:
— Щоб мати можливість коли-не-коли трапити на теплі вареники? В Кракові наші люди гуртуються кланами, а я не почуваю себе в світі самітним і не шукаю з ними близькості.
— Ви надовго приїхали?
— На три місяці.
— Ви сказали, що не почуваєте себе самітним у світі. Отже, вас не мучить тута за домом?
Левчук перестає ремиґати і дивиться на мене такими очима, наче його щойно обдурили. Ясна річ, мої запитання страждають від грубої прямолінійності, але мені це байдуже.
— За домом в родинному розумінні я, звичайно, тужу. Але якщо ви думаєте, що в Галичині більше нашого національного духу, ніж будь-де на чужині, то помиляєтеся. В Європі легко почути і наше слово, і нашу пісню, і купити книжку українського письменника, і побувати на виставці відомого на весь світ художника-емігранта. З Кракова до Станіслава я їхав в одному купе з Орестом Руснаком. Він, між іншим, переконаний, що настане час, коли з Америки і Європи наш обкрадений люд отримає неймовірно багату спадщину.
Міжнародний галичанин Тарас Левчук...
Я наливаю у його чарку горілки. Це найпромовисті-ший вияв моєї поваги до краківсько-німецького видавця. Більшого мої родичі не побачать. За столом, як іскри, спалахують короткі репліки. Зараз почнуть "баєчки і ми з Оленкою вислизнемо до кухні. Завваживши, що Оленка завертає в проміжок між стіною і ослоном, я підморгую їй, мовляв, я до твоїх послуг. Проте сестра чогось прикушує нижню губу.
— За тобою якийсь чоловік, — шепоче мені.
Серце зойкає, я вся холону, а мозок пронизує дурна, нікчемна гадка: "Ти будеш винагороджена за вірність". Щось готове вихопити мене з-за столу, як кулю. Та я цілком спокійно вибираюся на середину хати, глипаю в дзеркало, оглядаюся на маму і виходжу до сіней.
"Якби в душі був перемикач..."
— Юліане!..
Плачучи, чогось пригортаю Оленку, що вийшла услід за мною, і частиною єства сходжу з дива: чого сльози в Оленки, адже вона нічого не знає і не розуміє?
Він весь у чорному, новісінькому, і все — з голки. Він веселий.
— Ти як мене знайшов? — нарешті появляються сили, щоб підступити до нього і взяти за руки.
— Я із Золочева. Марселла сказала, що тебе не було, тоді я вирушив сюди.
— Це мій чоловік, Оленко. А це, Юліане, моя сестра Оленка. — Я дивлюся на Романа, і в мене мало не зривається з уст: "А це Роман, Стефин синок; а Стефа, Іван, Ганна і Антон, тато і мама... в хаті".
Юліан поплескав Романа по плечу і засміявся:
— З Романом ми вже знайомі, він мене привів. Тепер ходімо до інших.
— Прошу, прошу, — похоплюється Оленка.
У світлиці я стаю боком до столу, щоб бачити батька:
— Тату, це Юліан, мій чоловік.
Батько зводиться раптово, ніби цього чекав, спершу простягає руку, відтак підводить очі:
— Радий вас бачити.
Мамина рука зависає в повітрі, наче треба їй щось відвернути, але теж потрапляє до ІОліанової руки, і я чую: "Рада вас бачити".
Треба так чи не треба, я кажу Юліанові, щоб скинув пальто, і, акуратно згорнувши, передаю Оленці.