Листя землі - Дрозд Володимир
І обіцяв мені швидко рости, аби поміч од нього більша.
Може, так і було 6. Але Бог-сатана усе бачив, усе знав, і боліло йому, що я укорінятися почав, на шляху в Горіхову землю зупинившись.
Підкопав ялину я десятисаженну, корінь, де більший, підрубав, жонка моя Параска на грядці длубалася. Подерся мій хлопчик на ялину, на саму вершину з вірьовкою. А тут вітер де взявся. А де взявся — я тепер знаю: Богом-сатаною був йон насланий. Гойднулася ялина, коріння тріснуло, і почала яна падати, і поплив мій синок Іванко по сивому сибірському небу, далєй рябчиком пурхнув над тайгою зеленою, а тіло його з ялиною разом на землю упало, під суччя гострі. І не стало Іванка у нас із жонкою Параскою, і нікого у нас не стало.
І поховали ми дитятко наше останнє на краю галявини, нами розчищеної, біля могилки сестри його Вусті.
І як будете родаків своїх поминать, людяки пакульські, впишіть у граматки і дєток моїх, рано загиблих по дорозі в землю Горіхову.
А я теперечки схожий на вербу, громовицею обчухрану, яка не боїться смерчу лютого. І я знайду царство блаженних. Там і дєтки мої будуть з нами. І ви не сумнівайтесь, а ждіть терпеливо, покуль зігрію доброю вєстю душі нутренні, ждіть моєї весті, як глагола небесного, і вірте, що так буде.
Гаврило Латка, родом з Пакуля, ваш ходок у землю Горіхову і апостол блаженного Нестора Семирозума. Амінь".
Одкуль се я знаю? Була я ще маладьонка, а йшли через Пакуль білоруси. У свої вєськи за болото Замглай через Пакуль верталися, дак розказували. Се вже чавунка з Києва до Мрина ходила, се вже і я помню.
Дак верталися яни з Сибіру голі й босі, бо не прижилися тамочки. А ночували в мого батька і гомоніли, а я слухала, на печі лежачи. А були яни самовольці, без переселенських бомаг на нові землі поїхали. І добралися яни до землі, що зветься Кулунда, і осіли там, і вже обживатися почали було. Але приїхали в ті краї землеміри, щоб землю переселенцям нарізать. А яни, білоруси, без бомаг, і землю од них забрали. І розказували яни, що їхав тим краєм начальник високий, і стали яни, білоруси, узбіч дороги на коліна, а прошеніями своїми про землю голови замість шапок накрили. Але начальник той високий навіть не зупинився, щоб розпитать, бо землеміри йому сказали, що се самовольці. І зібралося в тім краї таких людяк, без грошей, без хліба, без землі, багацько, і не знали яни, що рабіть, куди діться. І об'явився серед них людяка, що Царем себе прозивав, а гомонка яго як у Пакулі та селах околишніх. І була з ним тольки жонка боляща, і призналася, що з Пакуля яни родом. "Дак се ж наш Гаврило Латка! — познав мій батько з розказів білорусів, які у нас ночували, а я на печі лежала і гомонку їхню слухала. — А жонка його — Параска. А дєток своїх яни по Сибіру розгубили, блуканнями своїми до смерті призвівши, йон писав про се нам у Пакуль". Ваш чи не ваш йон, а тольки той чоловік багато зла нам арабів, гомоніли білоруси. І добрим словом ми яго не поминаємо, а поминаємо словом злим. Бо об'явився йон серед нас, нещасних, і гомоніти став про землю Горіхову, багату й щасливу. І гомонів йон так, наче бував уже в тій землі і вернувся тольки для того, аби нас у ту землю провести і зробити щасливими. І ми повірили, так йон гомонів. Наче мана яка на нас опустилася, бо всім раптом заманулося в землю Горіхову. І жили ми тади, се білоруси розказували, а я з печі чула, жили ми тади, як у тумані рожевому, нічого не бачили, нічого не чули, окрім яго гомонок про царство блаженних на краю світу. І продали ми останнє із себе, і рушили валкою в степ, бо той чоловік казав, що, як степ минемо, за ним море буде, а в морі острів, а на острові земля Горіхова, де теплі води, і де горіхи ростуть з людяцьку голову, і є сходи на небо. І перемерло нас чимало в дорозі, покуль брели за ним, а вельми дєток, бо яни першими од солоної води помирали. І йшли ми усю весну і все літечко, так білоруси розказували, але не було Горіхової землі, а була пустеля попереду. І казав той чоловік, який Царем назвався: "Ось перейдемо ще сю пустелю, а за нею море, а в морі острів, і вчуємо ми передзвін дзвонів, бо на острові земля блаженна". А в очах яго вогонь палав, як у людяки, що несповна розуму. Але вже ніхто йому не вірив, а всі плювалися в його бік, і проклинали, і собі дорікали, що піддалися на його дурну гомонку. А йон оправдовувався, що, мовляв, як ішли ми голим степом, треба було повернути лівіше, і вийшли б ми тади до моря, де острів, а на острові тім земля Горіхова. Але вже ніхто його не слухав. Були серед нас такі, що хотіли убити його, бо се йон туману на нас напустив і ми степ кістьми дєток своїх засіяли. Але колінкував йон перед людяками і божився, що се Нестор Семирозум якийсь у пустелю їх завів, зоряницю щоранку запалюючи, а той Нестор Семирозум нашу рішимість знайти землю блаженну випробовує. І залишили ми його із жонкою болящою в пустелі, серед пісків, а самі повернули назад у степ, а в степу розбрелися хто куди. Ми в степу киргизів стріли, скотину їхню пасли, і не дали яни пропасти з голоду. Далєй до руського села прибилися, в станичників наймитували. І сказало нам лихо, що добра в Сибіру для нас не буде. І ось ми туточки до рідних порогів вертаємо.
Так гомоніли білоруси, що їх ще литвинами у нас прозивають, і плакали, бо і вдома добро їх не ждало. Батько ж мій пораду їм дав: осьдечки в Пакулі, на березі Невклі, управитель Штома цегельню збудував і людяк на роботу зве. Дак пішли яни дранні до Штоми і на цегельню найнялися, глину тачками до печі возить. І рабіли яни до осені. А декотрі і по сей день у Пакулі. Бо Штома дозволив їм по схилах та ярах селитися, і яни з лози та глини халупи ліпили. А вже як вернувся Латка у Пакуль, батько мій покійний і питають у нього: "Се-бо правда, Гавриле, що ти багатьох людяк, як той Мойсей, у пустелю завів, Горіхову землю їм пообіцявши?" А ми тади наділ на хуторі Несторовім купили і будувалися, Латка нам помагав, йон уже в Уляни Несторки жив. Латка цюкнув сокирою, по самою обуха в деревину загнав, так розсердився, і каже: "Людяки — се череда нерозумна, до кожної череди пастух треба, щоб на пашу пугою гнав". І одказав йому батько мій покійний, а йон грамотний був, книжки почитував, царство йому небесне: "Може, воно і такочки, а тольки ж кождий пастух, якщо череду береться пасти, повинен гаразд знати, де трава росте, а де паші нема, сама голизна. Бо на голому пасовиську, голодною бувши, і скотина нерозумна збунтується, не те що людяка". І буркнув на те Гаврило Латка: "А щоб не бунтувалася, батіг пастухові дано". І глипнув на батька мого оком страшким.
І болєй не просив його батько помагать нам, і не здоровкався до яго, хоч і сусідували. А як заганяли нас у колгосп, і прийшла "червона мітла", і висмикнули останню подушечку з-під дєток моїх, і стукнулись яни голівками об черінь, батько перехрестився, а йон уже з полу не вставав, та й каже: "Се Гаврило Латка з того світу вернувся…"
І стояли розлютовані люди навколо Гаврила Латки стіною, і бачив він смерть свою в очах їхніх, і молився Богові-сатані і Нестору Семирозуму, щоб порятував його від нерозумної юрби. Не смерть страшна була, смерті він уже не боявся, поховавши дітей своїх, шість могилок, як шість віх на шляху від Пакуля до оцієї ось пустелі, за якою море, а в морі острів, а на острові земля Горіхова. А страшно було, стільки вистраждавши, не дійти до царства блаженного, де теплі води, де горіхи ростуть з людяцьку голову і драбина на небо. І відступилися від Латки люди, супутники його, проклинаючи, що завів з безум я в солончаки та пустелі, стільки людяк згубивши, хоч обіцяв рай земний на видноколі. І роз'їхалися вони в різні боки на своїх охлялих конячках: хто на Алтай і далі, де річка Амур, де землі, за переказами, хлібородні, хто повернув на захід сонця, маючи надію врешті-решт добутися додому. А Гаврило Латка з дружиною Параскою залишилися серед пісків, на березі озерця, в якому вода солона й гірка, як сльози. А далеко на обрії бродили верблюди, наче породження снів моторошних, і юрти киргизів біліли. І мовила Параска до чоловіка ледь чутним голосом, прочитавши думки його в очах, що в них віра в землю Горіхову вогнем палала:
— Як жили ми серед киргизів у блуканнях наших, чула я гомонки, що яни, коли вовки на стійбище нападають, дєток малих із юрт кидають у пащі вовчі, аби вовки коней не загризли. Твій кінь — се твоя земля Горіхова, якою живеш і дихаєш. І ти вже дєток наших із родинної юрти нашої викинув, щоб од вовків мани своєї одкупитися. Викинь і мене, останнє, що в тебе зосталось, як матку родну і дєток наших, і йди у землю Горіхову, яку я й на тому світі проклинатиму прокльонами страшними. А я вже не ступлю і кроку за тобою, а помиратиму тихо в пісках сих, на чужій чужині, Невклю нашу і Пакуль згадуючи, де я була хоч і голодна та вироблена, але щаслива. Уже дєтки наші кличуть мене до себе. І хай орли виклюють очі мої і шакали кісточки мої рознесуть по пустелі…
Так казала Параска, боляща, суха, як скіпка, на піску, наче на смертному одрі, лежачи. І плакав коло неї Гаврило, і тоскно зирив у пустелю, за якою, як казали киргизи, море, а в тім морі, се вже він знав напевне, душа говорила, острів, а на острові царство блаженне. Узяв він Параску на руки і поніс до юрт, що біліли здаля, а була вона легка, бо тіло висохло. І поклав він Параску біля юрти, і дістав золоту п'ятірку, зашиту в спідні, беріг для останнього, ось такого дня, і віддав старому киргизові, щоб той доглянув Параску до близької смерті її, і очі закрив, як помре, і поховав, і хрест з каміння на могилі виклав. І обіцявся старий киргиз зробити усе так, як Гаврило казав. І питався він у киргизів, скільки днів та ночей до моря іти, де острів, а на острові земля Горіхова. І казали киргизи, що до моря іти три дні і три ночі, а про острів і землю Горіхову вони і чути не чули, хоч споконвіку в цих місцях, на межі степу й пустелі, кочують. Але одказував їм Латка, що не кожному земля блаженна одкривається, а лише обраним. І дивувалися кочівники з упертості його, і харчів йому давали з собою в пустелю, і води. І заснула Параска, щоб уже не прокинутися, а в сні перебрести із світу земного у світ небесний, де вже виглядали її діти, і побачила вона дітей своїх — Настусю, Наталочку, Феську, Улянку, Вустю і сина Іванка, коли брід, що між двох світів, переходила, і усміхнулася вона щасливо, уперше за всі літа, відколи з Пакуля.
