Кінь на вечірній зорі - Вінграновський Микола
Такого не може бути! Та, мабуть, може, бо ж кажуть, що з голованівського лісу фашисти вивозили дуби аж у Германію... І що воно за дерево дуб, от би хоч раз побачити його і помацати пальцем!.. Та й будинки, мабуть, у Голованівську не те що наші хатки та землянки. От би побачити хоч один високий будинок!..
Звідкілясь ізнадвору мати внесла каністру, поставила її під вікном на лаву, дала мені в руки мішок і сказала: "Тримай".
В хаті запахло гасом. Повна каністра гасу! І з виду каністра наша, не німецька. Видно, цю з гасом каністру мати закопала до війни, наче знала, що тепер цього гасу ніде не знайдеш і понюхати. Село розпалювало жаром, за жаром бігали по людях ми, діти, пантрували його, щоб не згас, бо як погасне — тоді краще тікай з хати і не приходь... Вечорами в хатах ламп не засвічували, бо не було гасу... А тут — ціла каністра!..
Ще в один менший, для мене, мішечок мати поклала вдвоє складеного коржа і здоровенний, як чотири кулаки, печений буряк.
— Збирайтеся й ви,— сказала мати братові і сестрі.— Сьогодні будете ночувати в тітки Варецької.
Заклавши руки за спини, брат і сестра мовчки, спідлоба, дивилися на матір, і з їхніх очей потекли скороспілі сльози.
Прихопивши ковзани і мішечок, я вискочив на подвір'я і побіг у сарай. В сараї за стріхою на горищі у відірванім рукаві з німецької шинелі, в тавоті, з трьома запасними ріжками у мене лежав захований шмайсер. Я витягнув його, поклав у мішечок, а в рукав позапихав ковзани... Все... Тепер можна йти в Голованівськ...
Ми вийшли в степ. Попереду з каністрою у мішку темніла мати, а я із своїм мішечком мовчечки трюхикав ззаду. Темний степ відразу ж дихнув чимось чужим і ворожим, якоюсь темною, причаєною настороженістю. Скіфські могили, не ті, що близько, ті не такі страшні,— а ті далекі-далекі, що чорно горбилися над степом удалині і ніби збігалися одна до одної, щоб поговорити, а поговоривши, розбігалися знову, щоб стати на своє місце і знову дивитися на нас із матір'ю, мовляв, хто ми й куди йдемо? — ті могили були страшніші. Від них мені робилося холодно, і в тіло заходили зашпори.
Я оглянувся — села не було. Був би у селі гас, то світилося бодай би одне вікно, а так село провалилося, наче під чорний лід. Були б ще у ньому собаки, хоч голос який подали — і то було б веселіше,— у селі не стало собак: одних повибивали фашисти, інші порозбігалися, а ті, що лишилися, гавкати уночі боялись...
Місяць ще не зійшов, і нам тихо присвічували зорі. Шляхом ми не пішли — мати не схотіла, бо на шляху ще хтось може перепинити та забрати каністру, та на шляху й грузько, і з нього не витягнеш ноги. Ми йшли степом, і хоча в степу не так мулко, та реп'яхи чіплялися за ноги, за плечі, лізли в очі і в рот, в мене навіть за пазухою і у вухах торохкотіло якесь торішнє бур'янове насіння... Будяки стояли вищі за мене, і їхні сухі кошлаті голови навпроти зір дивилися відчужено і зверхньо. А один будяк з головою, як у соняшника, видно, будяк-цар, зненацька з'явився із темноти, що я відплигнув убік і схопився за шмайсер. Але нічого — будяк як стояв, так і дивився своїм сухим непорушним видом кудись поперед себе у темінь і когось, не мене, терпляче очікував. Я здогадався, кого стеріг цей нерухомий будяк-цар: він вичікував своїх ворогів.
Видно, будяки воювали вночі. І тепер, коли він виводив у степ своє будякове військо — якраз ми з матір'ю і йшли... Будяк з досади легенько кашлянув. Чи він, чи мати, бо я прошепотів:
— Я тут, мамо, тут...
— Іди і не відставай. Ти хоч що-небудь бачиш?
— Бачу, бачу...
— А я не бачу нічого...
— То зійдемо на шлях і підемо шляхом...
— Скоро місяць зійде,— і мати пошурхала чунями поміж будяками далі...
Я зробив крок і на щось наступив живе! Нога моя з переляку підстрибнула вище голови, мішечок із шмайсером впав у бур'ян, і я,— ні живий ні мертвий,— аж наче зсохся. А воно, те живе, спросоння зойкнуло, і крізь будяки кинулося в ніч: зашаруділо, захекало, аж доки не втихло в глухій низькій темноті під будяками. Ще хрямкнуло сухою бадилиною і сторожко залягло якраз там, де з-за могили сходив місяць...
На кого ж я наступив? Заєць? Не заєць. Він би почув мене ще здалеку. Заєць спить чутко. Вовк? І не вовк. Вовк відкусив би ногу. Птиця? Птиця би полетіла... Тоді хто?.. Я нагнувся за мішечком, полапав, чи на місці шмайсер. На місці, є, під коржем з буряком лежить... ох, і бурячком і коржиком на олійці пахне...
Ми йшли далі. Мати, видно, нагрілася, бо від неї, як від печі, дихало жаром.
— Мамо, дай вже я понесу, мамо...
Та мати ніби мене не чула і, нахилившись вперед, перекидаючи з плеча на плече мішок, ішла мовчки...
Раптом від шляху чи на самому шляху, блиснув постріл, і, благаючи в когось милосердя, тонко заскавучав вовк...
Степом наче пересмикнуло: з-під моїх ніг важко злетіли якісь патлаті темні птиці і низько прошуміли за могилу. Навколо все зашелестіло, злякано ожило і з писком, дзявкотінням, лопотінням кинулося врозтіч... Я ніколи й не думав, що в цьому глухому, безгомінному нічному степу може жити стільки всякої всячини!
Мати зупинилася: на шляху щось вовтузилося, хтось когось наче бив, душив, і той, кого душили, душитися не хотів, борюкався, схлипував і голосом того діда, в якого вкрали коня, харчав:
— А ти думав як? Оце тобі на за те, оце тобі на і за те...
Мати звернула в степ і пішла швидше. Я витяг з мішечка автомат і зняв запобіжник. Та не минули ми й сотні будяків, як мати зупинилася знову: тепер ліворуч від нас принишкло говорило щось із могили. Та цього разу, вже моїм голосом, говорило так:
— Не бійтеся...
Мати почекала мене і, озираючись на шлях і на могилу, важко побігла...
Ми бігли довго. В червонястій від місяця будяковій темноті з-під наших ніг вже нічого не спурхувало і не злітало: все живе, на крилах і на ногах, було від нас далеко, лише було чути, як в того, що десь сіло або залягло, здалеку б'ється сполохане серце...
А серце в мене гупало — дай боже!.. Я дивувався своїй мамі: в чунях і валянках, у куфайці, в сірій цупкій з шинелі хустці, з двад-цятилітровою каністрою за плечима, вона пробігла одну могилу, на якій сидів місяць, пробігла другу могилу, на якій сидів місяць, минула третю могилу, на якій сидів місяць, і аж біля четвертої, на якій теж сидів місяць, стала. Скинула каністру на степ і зняла хустку: з її чорних кіс і хустки парував сивий туманчик. Я поставив запобіжник на місце, заховав, щоб не бачила, автомат у мішечок і підійшов до неї.
— Бач, стріляють,— сказала мати.— Не настрілялися...
— Мамо, дай тепер я понесу,— і завдав каністру на плечі.
— На, підмости на плече хустку, буде м'якше...
— Не треба, мамо... Я ж буду плечі міняти... Куди йти, прямо? Мати пішла попереду. На могилах сиділо по червоному, як кров,
місяцю, і ми йшли від них близько, що на кожному можна добре було роздивитися, як брат брата підняв на вила...
Піт пощипував очі, земля стала твердіша, мої дерев'яні черевики били по ній, як по залізу, і чути їх, мабуть, було далеко, аж в самому Голованівську. Будяків не стало, замість них засріблилася шовкова якась трава,— ковила, чи що? — я став зашпорхуватися об камінці, і знизу запахло розмерзлою водою. Де ж ліс, думав я, і ніби в просіяну на густому ситі кукурудзяну муку, вдивлявся в місячну далину. Я відчув що ноги мої, без мене, пригальмовують — степ опускався вдалину, і тут на очі стали потрапляти гармати. Самі лиш гармати, і більш нічого. І вигляд вони мали такий нещасний, що далі нікуди. Наче їх хто жував. Жував на передніх зубах, а потім перетирав на кутніх. З відірваними, зігнутими в дугу стволами, вони дивилися удалину, де чорними німими купами громадилися танки... Оце дали німцям джосу, подумав я. Так от звідкіля воно гриміло, що аж у нас вдома, у погребі, де ми усі переховувалися, обсипалися стіни!..
Мати взяла у мене каністру і пішла праворуч, обминаючи цю долину.
Нога за ногою, ми знову йшли степом, вже і місяць підбився насеред неба, став меншим і побілів, почав нижчати, котитися до землі, як попереду пас із-під землі, наче із того світу, заспівав одинокий півень. Заспівав і замовк. Мовчав-мовчав, ніхто з коре-шів йому не відповідав, і він подав голос удруге, цього разу дужче й тривожніше, та знову — те саме... Тоді півень задеренчав з усіх своїх останніх одиноких сил, болісно і розпачливо, та десь на середині свого голосу замовк. Видно, зірвався.
— Ось і Голованівськ,— сказала мати і поставила каністру.— Отут і пересидимо до ранку, поки стане світати.
— Мамо, а ліс? Що, лісу немає чи, може, його увесь вивезли фашисти?
— Ліс ми обійшли. Ліс з того боку,— мати показала головою кудись ліворуч від місяця і стала рвати бур'ян...
Я лежав на бур'яні, головою на мішечку, на автоматі, а поруч мостила собі гніздо мати. Я приплющив очі і не знав, сплю чи ні, чи це мені сниться, чи, може, так воно в і насправді: по чистому голубому льоду на ковзанах від мене тікає лисеня, оглядається, сміється і голосом моєї сестри каже:
— І я з тобою пішов у ліс, і я з тобою пішов у Голованівськ...
А під горою, на вишнях, худі і голі, сидять Блоха і Пуп, і жовтими конячими зубами обгризають з гілок вишневий глей. Над ними з воронячими дзьобами, крильми летять і каркають танки. Одна така танка-ворона каркнула так, що я відкрив очі. Відкрив і не міг доторопати: де я?
Над головою, обійняте темно-вишневою млою, тремтіло зорями небо, і з краю землі біло світив скісний місяць.
— Мамо! — перше, що вимовив я.
— Га? — Мати підвела з гнізда голову.— Ти заснув чи ти і не спав?
— І спав і не спав, та наче спав...
— Тоді ще трохи поспи... Скоро будем вставати...
Я придивився: навпроти місяця мати читала якусь книжку. Книжка була затріпана і стара, і мати читала її вже на середині. Я перехилився до матері й спитав:
— Що ти читаєш?
— Як що? Книжку.
— Яку?
— На, подивися.
Я подивився. Подивився — і нічого не розібрав. Книжка була написана по-нашому, а по-нашому я читати не вмів. При німцях у нашому селі стояли румуни, і школа була румунська. Я ходив до неї рік і вже навчився, слабенько, але навчився читати по-румунському, що наш учитель-піп, батюшка, приказував:
— Уна, доу, уна, доу — мо-лод-ці!
Я поглинав на книжку, написану рідною мовою, і знову ліг...
