Сивий вітер - Федорів Роман

І пропали обри.

Відтоді на Русі говорять: згинете без роду, без сліду, без минувшини і будуччини, яко обри. А Русь стоїть і понині.

БАЛАДА ПРО ДЕНЦІВКУ

Був у Карпатах леґінь, на всі зелені гори — леґінь.

ї бідний був на всі Карпати. Але дівчата за ним впадали, бо що їм, молодим, срібло-золото, коли краса людська на всіх вагах найважча, в усіх світах найдорожча.

Денис-легінь ні на котру дівчину не дивився, бо вподобав собі багачку. Ксеню-війтівну, як зорю, красну, як смерічку, струнку.

Гей, то було кохання красне. Добрі люди тому коханню дивувалися й зичили молодим щастя, а злі люди — заздрили. А смереки одна одній шептали про жар молодого кохання. Смерековий гомін, шум потічків переливався у голос флояри.

Коли худобу зігнали з полонин, насунулася біда. Смереки вже не шептали про кохання. Смереки вже банували. А люди — потупили очі. Бо товкся у тузі по горах, ходив доокруж ґражди Ксениної Денис-легінь. Кликав дівчину співанками до себе, і звав її молодецьким свистом до себе, і просив її сльозами до себе:

— К-се-ню-ю-ю-ю-ю, прийди!!! Не обзивалась. Не приходила.

Лише собаки вили на дворищі багацькому.

Тоді Денис узяв бартку гостру, два пістолі угорської роботи і пішов у засніжені гори. Десь там, на стаях полонинських перемучився змму, кохання своє безталанне викорчовував, серце гартував ненавистю лютою до зрадливої любки. Лише коли весна повернулась у гори, Денис спустився в село. Був чорний від горя і злості, був змарнілий і страшний.

А до нього дєдики руки простягали:

— Де ж ти зиму перебув? А до нього жіноцтво:

— Де ти, Денисику, пропадав? А до нього легіники:

— Чому утік у гори? Спудив-сі псів багацьких? А твоя Ксеня... Грім упав на голову. Грім... І голова буйна схилилася. І впав Денис

на свіжу могилку. Сліз уже в нього не було, бо всі виплакав насамоті. Розпростерся хрестом на могилі і стогнав від болю. А з-під долонь його виросла калина. Росла вона гожа, пишна на очах юнацьких, бо в його долонях була сила, і билось у долонях серце.

Зробив Денис із калини флояру. Заграв. А сопілка до нього Ксе-ниним голосом промовляє:

— Ой тихше, ой тихше, любчику мій, грай. Казали ми дєдя і неня, аби-м тебе з голови викинула, бо ти торбар бідний. А я не хотіла. А я тебе любила. А вони моє біле тіло катували. А вони мене в пивниці замкнули. А в пивниці-льоху двері залізом ковані, на вікнах — грати ковані, а під вікнами — пси люті. Казали ми дєдя, аби на залізні грати плакала. Будуть грати залізні од сліз ржавіти, іржа буде туге залізо їсти. Коли сльози грати переїдять, тоді вони мене за тебе заміж дадуть.

Схопився Денис на рівні ноги. Став Денис на пагорбі навпроти обійстя багацького. І лише подивився на багацькі хати, на комори, МІ) високі обороги — зразу все вогонь обійняв. Люди те бачили, але погасити пожежу не змогли.

А Денис подався у гори. Став він сопілки майструвати, колись їх "денисівками" називали, тепер — "денцівками". Кажуть, що й досі ходить Денис по Карпатах, молоде кохання доглядає, од хижого ока береже співом сопілки.

Чуєте, грає...

МОГИЛА НА УКРАЇНІ

Злетіть у думці над Україною й зримо побачите, жахаючись, що вона, як ніяка інша земля густо всіяна могилами — великими і малими, нідомими, такими, що їх святошно оберігають, і забутими, порослими ііур'яном на сільських цвинтарях; протягом довгих століть могили рясно виросли у наших лісах, полях і степах; є у нас могили кіммерійські, скіфські, сарматські; археологи розкопують у Києві, Галичі й Чернігові могили стародавніх русичів; є ще могили козацькі; у Кодні на І Іоділлі вам покажуть могили гайдамацькі; а ще люди пам'ятають потоптані могили "міських людей" у Батурині; через триста років до них приєдналися могили українських січових стрільців. А ще окинемо зором запалі, перекопані могили тих нещасних, які в 1932-33 роках вигинули від голодомору — було їх вісім чи дев'ять мільйонів! А гробо-ииська розстріляних у 1937 році! Поки що ми знаємо тільки про Биків-ию під Києвом. В. О. Аліфанов із селища Новий Світ на Донеччині пише, що восени минулого року на Рутченському полі в Донецьку відбулося переховання жертв сталінського терору тридцятих років. "Сталінські нелюди,— пише тов. Аліфанов,— убили в Рутченкові десятки тисяч невинних людей. їх звозили з цілої околиці. І це коїлося не тільки в Рутченкові. Лише в Донецьку таких місць виявлено чотирнадцять".

У Хмельницьку ще на початку шістдесятих років під час будівництва універмагу на місці давньої тюрми бульдозери натрапили на підземелля, що були вщерть заповнені людськими кістяками. Розповідають, що декілька ночей потаємно, щоб не тривожити серця подоляків, які кинулися у катакомби розпізнавати своїх родичів і сусідів із далеких тридцятих років, вивозили останки жертв. Скільки їх було? Тисяча? Десять тисяч? І куди, в які яруги поскидали білі кісточки безневинних людей? Невже про це дізнаємося лише через 50 років, як тепер п'ятдесят років більш-менш повно дізнаємося про кривавий 1937-й рік? Про розстріли в Харкові, Полтаві, Черкасах, про тисячі загиблих людей, яких нема в ніяких списках високих реабілітаційних комітетів, ще й сьогодні дізнаємося припадково, із принагідних місцевих публікацій, свідчень, розмов...

Невже й досі подекуди існує табу на могили?

Невже й досі могили підмулюють "основи"? Невже й мертві "розгойдують корабель"?

А проте мусимо таки сказати, що Україна — це велика й бездонна могила і таке табу її не розоре. Нема в неї ні початку, ні краю. Ніхто не спроможний виміряти її глибину. її нам копають протягом століть і її заповнюють кожного разу мільйони й мільйони, а вона, проте, залишається такою ж ненаситною і такою ж безпощадною, як триста років тому. Можна тільки дивуватися, як ми вижили, потоптані й розстріляні; і не треба, вочевидь, дивуватися, що в багатьох місцях на нашій славній Україні самі ж таки українці гальмують під час перебудови процес національного відродження. Дехто з молоком матері всмоктав тваринний страх перед бездонністю і безіменністю могил, перед нумерованим дерев'яним стовпчиком на тюремних кладовищах десь у Пермській чи Тюменській областях...

А може, це й не страх? Може, це набута проказа національного нігілізму — до нічого рідного не признаватися, відрекатися його? Може, це наслідок брежнєвських лозунгів на зразок "виробимо більше сала в душу населення". К душу! Чуєте? Більше сала... більше горілки... більше червоних шароварів і гопаків.

І нічого нам іншого не треба?

З цього приводу пише мені Іван Іванович Стебиківський із Херсона: "Я лікувався у Трускавці і якось по телевізору слухав Ваш виступ по Львівському тебелаченню. Ви розповідали про свої депутатські справи, про потребу національного виховання, національної свідомості, бо, мовляв, без цієї свідомості не можна бути справжнім сином землі і справжнім господарем. Треба знати історію і треба торкатися до її болючих "білих плям". А я особисто вважаю, що нема потреби день при дні вдовбувати нашим дітям про "білі плями" в історії, безконечно звинувачувати Сталіна та його оточення. Не перечу, перегини, культ особи, репресії були, але у тридцятих роках вирував також народний інтузіазм соціалістичного будівництва. Був Дніпрогрес, була перемога над фашистською Німеччиною, була післявоєнна відбудова. А хіба перекреслиш визвольний похід Червоної Армії у вересні 1939 року у ваш прикарпатський край, внаслідок якого об'єдналися усі українські землі?".

Ох, Іване Івановичу, торкнулися ви незагоєної рани...

Я читав лист із Херсона і згадував вересень 1939 року, своє село Братківці під Карпатами, вітальну смерекову браму, заквітчану червоними й синьо-жовтими прапорами, промови місцевих комуністів і просто селян, які не "бавилися у політику", зате раділи, що "нарешті ми дочекалися України, волі й землі". Я пам'ятаю також направду радісну неділю, коли поміж селянами ділили дідицьку землю. Мене, тоді дев'ятирічного хлопчиська, найбільше вразили слова білозубого радянського офіцера, очевидно, якогось представника з району, який прямо на полі з командирської своєї сумки роздавав нам, дітлахам, грудки цукру й примовляв, що, мовляв, віднині поле і небо буде належати вам, галичани, віднині ніхто не посміє назвати вас ні "бидлом", ні "кабаном", віднині ви, дітоньки, будете вчитися в українській школі... Я йому повірив...

Атмосферу волі, запах свіжої ріллі, радість почуватися господарем на рідній землі я свого часу спробував передати у невеликій повісті "Тисячу кроків на схід". У ній, на мій погляд, я нічого не перебільшував, не передавав куті меду — така була історична правда, як і правда була в тому, що один із синів старої Орлючки змушений був уночі попрощатися з нею, бо не повірив новій Радянській владі, не повірив, що "настала Україна", був готовий боротися з "такою Україною" — і змушений втікати у світ за очі.

Так, цей блудний начебто син старої Орлючки не повірив в Україну Радянську і боявся її.

Але повірила в неї Орлючка...

Але повірив навіть академік Кирило Студинський і тисячі тисяч робітників, селян, безпартійних, членів і симпатиків КПЗУ, просвітян, кооператорів, студентів, усі, кому снилася "Велика Україна" над Дніпром. Усі вони, очевидно, знали про голод 1933 року, всі вони, очевидно, читали про репресії 1937 року... знали й не хотіли в них вірити — вони хотіли вірити й вірили у Возз'єднання, до якого Галичина йшла з часів Галицько-Волинського князівства, Хмельниччини і визвольних змагань 1918—1920 років; Галичина пам'ятала 22 січня 1919 року, коли на Софіївському майдані в Києві була проголошена Злука Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки. Постанова Українських народних зборів Західної України 27 жовтня 1939 стала завершальним актом прагнення до єдності усієї української нації.

Треба тільки всім, хто вихваляє Сталіна й "визвольний похід Червоної Армії", не забувати, що "вождеві всіх часів і всіх народів" практично не розходилося ні про ніяке возз'єднання України, йому не боліла ніяка українська рана, у секретних змовах Молотова-Ріббент-ропа нема ні слова про біди українського народу, про його віковічні прагнення. Йосифу Віссаріоновичу розходилося мати між СРСР і Німеччиною санітарну зону і не більше.