Доля людини - Михайло Шолохов
— Відірвався я од Ірини, взяв її обличчя в долоні, цілую, а в неї губи, як крига. З дітками попрощався, біжу до вагона, вже на ходу скочив на підніжку. Поїзд рушив з місця тихо-тихо; проїжджати мені — повз своїх.
Дивлюсь, дітки мої осиротілі в купку збилися, руками мені махають, хочуть усміхатися, а воно не виходить. А Ірина притиснула руки до грудей; губи бліді, як крейда, щось вона ними шепоче, дивиться на мене, не змигне, а сама вся вперед хилиться, наче хоче ступити проти сильного вітру… Такою вона і в пам'яті мені на все життя залишилась: руки, притиснуті до грудей, бліді губи і широко розплющені очі, повні сліз… Здебільшого такою я її й уві сні завжди бачу… Нащо я її тоді одіпхнув? Серце досі, як згадаю, ніби тупим ножем ріжуть…
Формували нас під Білою Церквою, на Україні. Дали мені "ЗІС-5". На ньому й поїхав на фронт. Ну, про війну тобі нічого розповідати, сам бачив і знаєш, як воно було напочатку. Від своїх листи одержував часто, а сам трикутнички посилав рідко. Бувало напишеш, що, мовляв, усе добре, помаленьку воюємо і хоча зараз відступаємо, та скоро зберемося з силами і тоді дамо фрицам прикурити. А про що ж ще писати? Сумний час був, не до писанини було. Та, правду кажучи, і сам я не мав охоти на жалібних струнах грати й терпіти не міг отаких слинтяїв, які щодня, до діла чи так собі, жінкам?і любкам писали, соплі на папері розмазували. Сутужно, мовляв, йому, тяжко, так і дивись, уб'ють. Отож він, сучка в штанях, скаржиться, співчуття шукає, слинявиться, а того не хоче зрозуміти, що цим бідолашним жіночкам та діткам не солодше, ніж нам, було в тилу. Уся держава на них оперлася! Які ж то плечі нашим жінкам і діткам треба було мати, щоб під таким тягарем не зігнутися? І от не зігнулись, вистояли! А така нікчема, заяча душа, напише жалібного листа — і трудящу жінку, як кийком під ноги. Вона після цього листа, бідолаха, й руки опустить, і робота з рук валиться. Ні! На те ти й мужчина, на те ти й солдат, щоб усе витерпіти, все перенести, якщо цього горе вимагає. Коли ж у тебе більше бабської закваски, ніж чоловічої, то тоді одягай спідницю із зборками, щоб свій худий зад прикрити розкішніше, щоб хоч ззаду на бабу був схожий, і йди буряки полоти або корів доїти, а нз фронті ти такий не потрібний, там без тебе смороду багато!
Тільки не довелося мені й року повоювати… Двічі за цей час був поранений, але обидва рази легенько: один раз — у м'якуш руки, другий — у ногу; перший раз — кулею з літака, другий — осколком снаряда. Дірявив німець мені машину і зверху і з боків, але мені, братухо, везло спочатку. Везло-везло та й довезло до самої ручки… Потрапив я в полон під Лозовеньками в травні сорок другого року при такому невдалому випадку: німець тоді здорово наступав, і залишилась одна наша стодвадцятидвохміліметрова гаубична батарея майже без снарядів; навантажили мою машину снарядами по саму зав'язку, і сам я вантажив так, що гімнастьорка до лопаток прикипала. Треба було дуже поспішати, бо бій наближався до нас: ліворуч чиїсь танки гуркочуть, праворуч стрілянина йде, спереду стрілянина, і вже почало трохи тхнути смаженим…
Командир нашої автороти питає: "Проскочиш, Соколов?" А тут і питати не було чого. Там товариші мої, може, гинуть, а я тут чухатися буду? "Що за розмови! — відповідаю йому. — Я мушу проскочити, і баста!" "Ну, — каже, — дуй! Жми на всю залізку!"
Я й подув. Ще в житті ніколи так не їздив, як цього разу! Знав, що не картоплю везу, що з цим вантажем обережність потрібна, але яка тут може бути обережність, коли хлопці з порожніми руками воюють, коли шлях весь наскрізь артвогнем прострілюється. Промчав кілометрів шість, скоро мені вже на польову дорогу звертати, щоб пробратися до балки, де батарея стояла, аж тут дивлюсь — матінко моя — піхота наша і праворуч і ліворуч од грейдера по чистому полю чеше, і вже міни рвуться по їх порядках. Що (мені робити? Не повертати ж назад? Лечу щодуху! І до батареї залишився якийсь кілометр, уже звернув я на польову дорогу, а добратись до своїх мені, братухо, не довелося… Мабуть, із далекобійної важкий поклав він мені біля машини. Не чув я ні вибуху, нічого, тільки в голові ніби щось луснуло, і більше нічого не пам'ятаю. Як я лишився живий тоді — не розумію, і скільки часу пролежав метрів за вісім од кювету — не збагну. Прийшов до пам'яті, а підвестись на ноги не можу: голова в мене сіпається, всього трясе, наче в лихоманці, в очах темінь, у лівому плечі скрипить і трошки хрускає, і біль у всьому тілі такий, наче мене дві доби підряд били чим попало. Довго я по землі на животі плазував, але якось підвівся. І все ж таки знову нічого не розумію, де я і що зі мною скоїлося. Памороки мені зовсім забило. А знову лягти боюся. Боюсь, що ляжу і більше не встану, помру. Стою і хитаюсь з боку на бік, як тополя в бурю.
Коли опритомнів, отямився і роздивився як слід, — серце ніби хтось плоскогубцями стиснув: навколо снаряди валяються, які я віз, недалечко моя машина вся дощенту розтрощена, лежить догори колісьми, а бій, бій уже позаду мене йде… Як же це?
Ніде правди діти, ось тут-то в мене ноги самі підломились, і я впав, як скошений, бо ж зрозумів, що я — вже в оточенні, так би мовити, — в полоні в фашистів. От як воно на війні буває…
Ех, братухо, нелегка це справа зрозуміти, що ти не з своєї волі в полоні. Хто цього на власній шкурі не зазнав, тому не одразу в душу влізеш, щоб до нього полюдськи дійшло, що значить ця штука.
