Таємниця старого склепу - Нестайко Всеволод

Загадкова історія з листами

здалася їм забавною пригодою. Проте ненадовго. Через півгодини неспокій і сумніви знову охопили їх. Правда, тепер вони старанно приховували це один від одного.

— Може, Щура і Лесика з собою візьмемо? — г мовби між іншим спитав Сергійко. — Все-таки веселіше буде. Та й вони до цього трохи причетні. Цікаво, їм теж прийшов лист?

Але Павлик категорично запротестував:

— Ні, не треба Щура. По-перше, він і досі зо мною не розмовляє — всерйоз тоді образився. А, по-друге, якби він одержав листа, він би вже прибіг, ти ж розумієш! Ні, йому не було листа. І все це стосується тільки нас з тобою, бо ми не віримо в різне чортовиння.

У Сергійка мурашки пробігли по тілу від Павликових слів. Потім він подумав:

"Так, Павлик говорить правду. З Щуром було б ще страшніше. Щур почне різні думки висловлювати, філософствувати — збожеволіти можна".

День тягнувся до вечора нестерпно довго і нудно.

— Може, Найду візьмемо з собою? Для інтересу, — з фальшивою посмішкою сказав Павлик.

— Та ти що! Гавкати почне. Побудить всіх, і нічого не вийде.

— Еге, твоя правда, — зітхнув Павлик.

Нарешті звечоріло.

Хлопчики спали на веранді, на розкладушках. Це було дуже зручно — легко піти, нікого не потурбувавши. З кімнати чути, як хрипко, ніби застуджений, б’є годинник. Це теж до речі — знаєш, котра година.

Довго лежали, перешіптуючись. Говорили про що завгодно — тільки не про кладовище. Говорили для того, щоб не заснути. Але незабаром зрозуміли — нічого не вийде, до дванадцяти не дотягти. Тоді домовились: спати по черзі, по півгодини.

Нестерпно важко боротися зі сном і рахувати довгі нічні хвилини! Щоб не заснути, намагаєшся лягти якомога незручніше, скорчитися, підвернути руку. І бурмотіти щось, і ні в якому разі не заплющувати очей, весь час протирати їх, торкати пальцями повіки.

Нарешті довгождане: "Хрр-бом-м… Бомм… Бом…"

— Павлику, Павлику, прокинься!

— Га?! Що?!

— Твоя черга.

І одразу засинаєш, немов убитий. І, здається, тієї ж миті:

— Сергійку, Сергійку, прокинься…

— Що?!

— Тепер ти…

…Сергійко сидів на ліжку, обхопивши ноги руками й упершись підборіддям в коліна. Важкі свинцеві повіки самі собою заплющувались. В голові — сонні, безладні, уривчасті думки…

Та раптом здригнувся—і сон, як рукою зняло: на перила веранди лягли дві руки, з’явилася голова.

Сергійко тихо зойкнув. Але тут же впізнав — Щур!

— Ой! Що ти? Чого?

— Ти не спиш? — прошепотів Щур. — А Павлик?

Ще нічого не розуміючи, Сергійко затермосив Павлика. Той підхопився, сів на ліжку і, хитаючись зі сну, наче п’яний, отетеріло втупився у Щура.

— Ви одержали? — знову зашепотів Щур. — Я вам зараз все поясню, розкажу. Тільки пішли на вулицю. Ато побудимо всіх… Там Лесик чекає. Ходімте.

Голос у Щура був благальний і якийсь ніби винуватий.

Хлопці почали одягатися. Гарячково, поспішно, наче бійці, підняті по тривозі.

За хвірткою на лавочці сидів Лесик. Він щулився і шморгав носом.

— Ну, що? — цокочачи зубами, нетерпляче спитав Павлик. Його морозило після сну.

— Це я вам написав. І по телефону тобі, Сергійку, дзвонив я. Басом, щоб не впізнав. Ви не сердьтеся. Я зараз поясню, я зараз все розкажу…

Хлопці дивилися на нього широко розкритими від подиву очима.

І Щур почав розповідати.

8. Що розповів Щур

Три дні тому надвечір Щур пішов продавати яблука. Сутеніло, і на базарі вже не було майже нікого. Тільки якийсь п’яненький дідок з тютюном-самосадом, незнайомий дядько, що куняв на мішках з картоплею, і Щур. В нього лишилося з десяток яблук, і він чекав, що, може, вдасться їх продати — баба не любила, коли він повертався додому з "товаром".

Базарна прибиральниця, сердито бурмочучи, підмітала лушпиння, недогризки, качани та інші базарні покидьки й вивозила їх на великій тачці з одним колесом.

Базарний день кінчався.

Але життя на базарі не завмерло.

Ондечки на рундуках, недалеко від Щура, вже сидить зграя хлопців віком від п’ятнадцяти до двадцяти років. Це так зване "Кирилівське кодло" — компанія гультяїв і шибеників, хуліганське товариство базарної молоді.

Душа "кодла" — Яшка Шнобель, носатий парубійко у чорній сорочці з білими гудзиками і в куцих вузеньких брючках, з-під яких виглядають білосніжні шкарпетки — справжнісінькі тобі ноги циркового коня.

Яшка — непутящий син "мадам" Канторович, яка торгує битою птицею. Проживши на світі неповних вісімнадцять літ, він уже встиг за хуліганство та крадіжки рік просидіти в колонії для неповнолітніх правопорушників. Половина товару "мадам" Канторович у той рік пішла на передачі.

Вийшовши з колонії, Яшка запевнив маму, що "зав’язав", тобто порвав із злочинним світом. Але ні вчитися, ні працювати не захотів.

— Яшка, що ти собі думаєш, Яшка? — з розпачем питала матуся.

— Хай коні думають, у них голова велика, — нахабно відповідав Яшка. — Я мушу відпочити від тюрми. А якщо ти будеш чіплятися, я знову почну красти. Чуєш?

Перелякана мама замовкала, і Яшка, виканючивши в неї гроші, ішов "розважатися".

Нехороший був чоловік Яшка, підлий і грубіянський. Але "кодло" незаперечно визнавало його авторитет. Для них це був Шнобель, овіяний славою злодійських подвигів, який уже "чалився", тобто сидів у тюрмі, і який значно краще, ніж рідну мову, знав жаргон карних злочинців.

А Яшка охоче і щедро ділився з друзями своїм "життєвим досвідом". Він розповідав безкінечні історії про знаменитих спеціалістів-злодіїв. Зачудоване "кодло", роззявивши рота, слухало.

Та особливим успіхом користувався "душещипательний" і безграмотний тюремний фольклор.

Тихими літніми вечорами, коли на стовпі посеред порожнього базару спалахувала єдина засиджена мухами лампочка, Яшка Шнобель, спершись на рундук і невміло, безладно тринькаючи на гітарі, сиплим ридаючим голосом виводив:

— Я плакав так, друззя мої,

Що в нашій комнаті обої одсиріли…

Потім, хвацько вдаривши по струнах, несподівано переходив на інший, бадьорий мотив:

— Ах, який я був дурак,

Надів ворований спінжак.

І шкари,

І шкари,

І шкари…

І вот благодаря тому

Обратно я попав в тюрму.

Під нари,

Під нари,

Під нари…

І все "кодло", мліючи від захоплення, гугнявими голосами повторювало приспів.

Щур не раз чув ці "концерти".

Спочатку йому, хоч як це дивно, навіть подобалися то надривні, з сльозою, то хвацько-молодецькі мотиви блатних пісеньок. Незабаром він майже всі їх знав напам’ять і деяких навіть навчив Лесика, Павлика та Сергійка.

Але згодом його захоплення кримінальною романтикою пропало так само несподівано й блискавично. як і виникло.

Втіленням всіх "чеснот" злочинного світу для кирилівських хлопців був, звичайно Шнобель. В базарному районі Кирилівки він "богував" Його слово було — закон, його дії були — поза всяким законом.

Якось він гуляв по базару в супроводі братії посіпак — кандидатів у злодії.

Шнобелю було нудно.

Повільно вихилястою ходою він підійшов до Щура і меланхолійно глянув на корзину, що стояла на лавці. Верхня губа Шнобеля була бридливо закопилена, з-під неї виблискувала "фікса" — золотий зуб. Шнобель так звик показувати свою "фіксу", що верхня губа його, здається, назавжди стала такою перекривленою, зморщеною.

В корзині Щура було повно яблук-малинівок, рожевих, червонощоких, наче личка лялькових матрьошок. Смачні яблука. Дванадцять рублів десяток. Щур тільки-но виніс їх продавати.

Не дивлячись на Щура, ніби зовсім не помічаючи його, Шнобель взяв з корзини одне яблуко, надкусив, пожував трохи, скривився і поклав назад у корзину. Потім взяв друге, теж надкусив, знову скривився і поклав у корзину. Взяв третє.

"Кодло" захихикало. Шнобелеві "молодці" оточили Щура, закриваючи від сторонніх очей.

Незабаром в корзині було повно надкушених яблук.

Спантеличений Щур тільки мовчки дивився на Шнобелеву руку, яка брала яблука, підносила до рота і клала назад у корзину.

Напешті через силу видавив з себе:

— Що ти робиш?

— А? Ш-шьо? — ніби тільки тепер побачивши Щура, здивовано звів брови Шнобель. — Не можна попробувати? Я пробую.

І, надкусивши останнє яблуко, виплюнув прямо в корзину:

— Нє. Не смачно. Юринда.

Кров кинулася Щурові в обличчя, сльози закипіли на очах.

— Ти… ти… — захлинався він. — На, на тобі всі — раз ти такий! Їж!

І, перекинувши корзину, висипав яблука під ноги Шнобелю.

Це було для Шнобеля несподіванкою. Він не чекав такої реакції від маленького хлопця, який завжди з неприхованим захопленням дивився на нього. В очах Шнобеля промайнув переляк. Невинний "жарт" міг перерости в скандал з участю міліції. А це його аж ніяк не влаштовувало.

— Ану зберіть яблука! — кинув він до своїх хлопців. — Швидко, ну!

І, схилившись до Щура, люто зашипів:

— Ти шьо, нещастя захотів? Сявка!

За хвилину біля Щура вже не було нікого. Тільки корзина з надкушеними яблуками свідчила, що все це йому не приснилося.

Отак зародилася в Щура безсила ненависть до того, чиїми піснями ще зовсім недавно він так захоплювався.

Він ненавидів і боявся Шнобеля.

Але Щур був хлопець з характером. Недарма він міг стрибнути у воду з самісінької верхівки старої верби, а там метрів десять, не менше! І не солдатиком, а вниз головою.

Ніхто в світі не догадався б, що він боїться Шнобеля. Хоча нічого дивного в цьому не було, бо Шнобеля боялися всі, і він міг одним пальцем звалити Щура з ніг.

Тремтливою льодинкою ставало в Щура серце, коли він бачив Шнобеля, проте ніколи не уникав зустрічі з ним, не тікав і не показував, що боїться. Може, через це Шнобель і не зачіпав його більше.

Випадок на базарі довів і "благородство" і справжню "сміливість" ватажка кирилівського "кодла". Щур добре зрозумів, що Шнобель злякався, коли він перекинув яблука.

І все-таки Щур боявся його.

…От і зараз Щур відчув, як противно холонуть у нього руки.

Дідок з тютюном-самосадом зібрався й пішов. Дядько на мішках з картоплею уже хропить, мабуть, ночуватиме на базарі.

Щур один. Треба йти. Навряд чи будуть уже покупці.

Але Шнобель стоїть, спершись на рундук, про щось стиха перемовляється з хлопцями й уважно поглядає на Щура.

У Щура зупинилося серце, забрало дихання. І все— таки — ні, не піде він зараз, ще трохи почекає. Впертий хлопчина Щур, впертий, як диявол. Бувають же такі — мале, слабеньке, а й перед велетнем не поступиться.

Щур чує уривки фраз — Шнобель щось розповідає.

"…До мінє підходить якийсь фрей… я йому гавару: "што ти хатишь? Ти хатишь піку в бок? Пажялуста!.." "А радом такая мамка, такая мамка — закачаєшся… А Юрка Адьожа — расписной…"

Потім Щур чує:

— "…харашо, што… іще на базарі… Сичас прийдет… Сказав — треба…"

У Щура виступає холодний піт: "Це про мене! Точно про мене!"

І саме в цю мить на базарі з’явився покупець.