Селенітка - Бережний Василь

Лице біле, як скибка Місяця морозної ночі, кволість у зів’ялих пальцях і запалих очах, кволість і смертельна втома. А ще — байдужість, цілковита апатія в погляді. В ко-гось іншого це викликало б почуття жалю, розчулення. Геннадій, встановлюючи мольберта, сердито бурчав:

— Розкисла. Куди це годиться?

Її густі синюваті вії затріпотіли, губи ворухнулися, але вона стрималась і нічого не сказала.

— Мама хапається за серце, лікарі ночей не досипають, я… навіть я переживаю! А вона…

Не сказати б усмішка, але тінь її все-таки майнула в дівчини на лиці.

— Невдячність, егоїзм.

Витискуючи з тюбиків фарбу, Геннадій хльоскав дівчину різкими словами, а вона все те слухала мовчки, зрідка поглядаючи на його розчервоніле обличчя. Коли він, впоравшись з мольбертом, сів на траву, обізвалася:

— Ти смішний, Гена.

Аж підскочив — наче його струмом ударило, Він смішний? То в неї сміховинне уявлення про смішне!

У відповідь на його тираду Ярина усміхнулась.

— Ну, от… — примирливо сказав Геннадій, знову сідаючи біля мольберта. — Отак би й давно. В куль-турних шарах твоєї душі ще є самородки! А то, бач, їй жити не хочеться…

— А навіщо так жити?

Геннадій окинув поглядом озерце, де вона була на припоні, узяв пензля й почав малювати її великі зеленкуваті очі. Торкався пензлем полотна й думав: що їй відповісти? Що життя — це дивовижний феномен природи? Що найнебезпечніша хвороба людини — песимізм, ентропія духу?

— Хникання дорослих не люблю, Ярино. Чула? Ось трохи зміцнієш — полетимо на Місяць. Уже замов-лено спеціальний костюм для тебе, — полегшить перевантаження. — Хлопець зітхнув. — А там, у себе дома… Ну, що ж, будемо звідти милуватись Землею.

— Разом? Справді разом? — сіпнулась Ярина, і по дзеркалу озера розбіглися хвильки. В очах їй сяйнуло.

— Ну, звичайно! А ти ж думала як? — Хотів уловити той зблиск, та не встиг. Вона одразу ж зів’яла, по-ринула в апатію, очі посіріли.

— Знову катакомби, скафандри… і чорнота, чорнота…

Ярина болісно силкувалася сприйняти, почути його думки, але нічого не виходило. Як і з лікарями. Го-лова така важка, наче суціль набита протонами — хіба там проб’ються легесенькі біохвилі!

Широко розплющеними сухими очима крізь віття дивилася на хмари, що громадились то грізними веле-тнями, то величезними скелями. І чому ті скелі не обваляться на неї? Нащо їй цей немилий світ? Лише біль та нездійсненні поривання…

Геннадій розумів, що їй важко, дуже важко, але сама думка про те, що вона капітулює, обурювала хлопця до глибини душі. Як це так?

Поглядав то на неї, то на полотно, де народжувались її очі й з’явилися контури її обличчя.

— Слухай…

Вона мовчки дивиться на небо, ніби тут нікого й нема.

— Ти чуєш чи ні? Ти отут замкнулася в собі і не знаєш, що сталося на світі!

Стріпнулися вії, ворухнулися губи:

— А що?

— Та як тобі сказати… Хороша, радісна, ну просто вражаюча новина! Ти тільки не хвилюйся, бо твоя нервова система…

— Кажи! — Ярина повернулась до нього обличчям.

— Не хвилюйся, бо там же на осцилографах почнуть танцювати криві… Позитивні емоції — вони теж… Медицина каже: і їх треба дозувати.

— Гено, ти стаєш нудним.

— Так от, на Місяці розпочинається… Об’єднані Нації схвалили грандіозний проект!

— Ану тебе…

— На Місяці буде створено атмосферу й гідросферу— такі самі, як і на Землі. Уявляєш? Ніяких тобі скафандрів — дихай собі повітрям, ходи, бігай…

— А ще що?

— Гасай, стрибай, крутися, вертися, танцюй!

— І тільки?

— У вільний час можна й попрацювати…

Яринині губи розтяглися в усмішці, і він продовжував ще з більшим жаром:

— Ні, ти уявляєш? Купайся в морі, загорай собі на чорному пісочку, лови рибу в озерах і річках!

— І мели всякі дурниці…— перебила Ярина.

— Що, не віриш? І розкопки… Забула? А вони ж свідчать: життя на Місяці було. Ця планета мала свою біосферу — то чому ж не можна її відновити? Наша цивілізація уже має змогу здійснити це історичне…

Ярина слухала з усе більшою увагою, погляд її пожвавішав.

— Гено, Гено, — зашепотіла дівчина, — якщо це…

З корпусу вискочила медсестра з якоюсь сумочкою в руці. На ходу повертала її в різні боки і щось стиха бубоніла. Помітивши штирок антени, Геннадій здогадався: Яринина мама організувала побачення з донькою. Так, медсестра несла портативний телевізор.

— Ось де наша русалочка, — говорила вона в мікрофон, — ось її озеро…

— Здрастуй, доню!

В голосі чулася тривога, обличчя на екранчику було напружене, та ось їхні погляди зустрілися, і напруга та настороженість одразу зникли.

— Мамо! — Слово помчало крізь космічну прірву — по-дитячому радісне, зворушливе, любляче. — Мамо!

— Я бачу — тобі вже краще, доню… І Геннадій тут? Добридень, юначе!

— Здрастуйте! Добре, що ви…

— Гена каже, що ухвалено проект…

— Ми всі тут під враженням цієї ухвали…

— І це справді — Місяць огорнеться атмосферою, мамо?

— Навіть склад її затверджено — двадцять два відсотки живлющого кисню!

— І… вода?

— Аякже, і вода, тим більше, що в надрах Місяця знайдено великі басейни.

— Але ж… Невже це все… Наче сон…

— Проект схвалило все людство, а воно ж — космічна сила, Яринко… На нас чекає така праця…

Втрутився сторонній дівочий голос:

— Кінчайте, п’ять секунд.

— Я хочу додому, мамо, додому! — встигла вигукнути Ярина, і екранчик погас.

Дівчина поглянула на небо — блакить! І дерева дослухаються до чогось, і медсестра просяяла, і Гена — якийсь не такий… Світ змінився!