Не виростуть хлопці без дощу - Сенатович Оксана

Сварить, ще й погрожує, що більше ніколи не пустить його в табір.

ЧЕРЕПАХА З БУХАРИ

Черепаха ночувала в садку. Півень, як заведений будильник, рівно о четвертій розбудив ранок, курей і черепаху. Кури пострибали з бантин і з півнем вирушили на ранкову передсніданкову прогулянку.

— Скільки роси нападало! — захоплено вигукнула Чубарочка.

— Погода буде,— поважно проквокала Бородайка.— Дивіться, а це хто?

— Я — черепаха. Доброго ранку! — дивна гостя окинула поглядом гурт, який наблизився до неї.— А ви хто?

— Я — господар подвір'я,— прокукурікав півень і, показуючи на курей: — А це мої господині.

— А я господар саду! — зацвірінькало з дерева.

— Я — господиня ріки! — заквакало обіч.

Господарі і господині оглядали гостю. Черепаха побачила, що вони нічого злого їй не хочуть, і почала розповідати — хто вона і звідки. А наприкінці розповіді поскаржилася на Тарасикового тата, який віз її з Бухари до Львова у валізі. ! хоч летіти було приємно, але з літака вона нічого не бачила.

— Не гарно везти господиню пустелі у валізі,— підтвердили нові знайомі черепахи, але заспокоювали її,— зате Тарасик, як їхав у гості до Дмитрика, віз тебе у клітці.

— Не думайте, що клітка набагато краща, як валіза. Взагалі, я не звикла до таких далеких поїздок. Хочеться додому, мені тут холодно.

— І, мабуть, голодна ти,— співчутливо заквоктала Чубарочка і почала порпати землю,— зараз зеренце знайду тобі.

— Дякую, не хочу. Я можу навіть тиждень нічого не їсти.

Кури здивувалися. Ще такого не чували, не видали.

Та й черепаха вперше бачила курей, качок, горобців. Цей край зовсім не подібний до її краю. Правда, сонце сюди сягає. Але поки проміння долетить із Середньої Азії на Україну, то натомиться і не має сили розпікати землю.

Сонце відштовхнулося від Бухари, підстрибнуло і покотилося небом. Розбудило Тарасика. Він вибіг на подвір'я і гайда в садок. Господарі і господині, побачивши одного із господарів землі, заквохкали, закудкудакали і кинулися врозтіч. Господиня пустелі сховала голову під панцир і вдала, що спить.

— Дмитрику, ходи сюди,— замахав рукою Тарасик,— занесемо черепаху до хати. Їй тут холодно.

— І сумно. Тужить вона за домом,— Дмитрик взяв черепаху на руки.

Хлопці подумали і вирішили відіслати черепаху додому, в Бухару. Тарасик листується з хлопчиком Ахметом. І коли тато був у відрядженні в Бухарі, то Ахмет передав цю черепаху для Тарасика.

Пішли хлопці на пошту. Написав Тарасик листа, разом з черепахою вклали його в ящик. Зверху на ящику вивели хлопці великими літерами "АВІА".

Черепаха полетіла.

Вона летіла у діркованому ящику. Збоку лежав лист, і хоч черепаха нудилася, але листа не читала, бо чужі листи перечитувати не гарно.

Про що писалося в цьому листі, знали тільки Дмитрик, Тарасик та Ахмет. А всі решта догадувалися, що це був добрий лист, бо Ахмет одразу відвіз черепаху за місто. Погладив її кам'яний панцир і випустив на волю. Черепаха не почула Ахметової ласки і не подякувала йому, бо за волю не дякують. Вона, господиня пустелі, що мала сили побігла. І зупинилася аж тоді, коли побачила поруч Сонце.

— Передай від мене вітання господарям подвір'я, садка, річки! — попросила вона Сонце.

Сонце забуло розпитати, кому саме передати. Підстрибнуло, викотилось на небо і почало роздавати вітання кожному подвір'ю, річці і кожному господареві землі.

Вітання були такі щирі та палкії Тарасик, коли приїхав у гості до Дмитрика, був бліденький. А тут за кілька днів засмаг на сонці, набрався сили і відчув себе справжнім господарем землі.

АВЕДИК

Приїхала в село Жінка в чорному.

— Це Аведикова мати,— казали люди.— Приїхала до сина свойого.

Похилила голову біля пам'ятника, дивиться на золоті літери, якими викарбувано ім'я її найдорожчого сина. Мовчить.

А небо сьогодні високе, так далеко від землі! Земля квітами тягнеться до нього, травами. Радується.

Аведик загинув тут, в цьому селі, коли була війна. Фашисти палили землю. Аведик хотів, щоб земля проростала травами, щоб тягнулася до неба квітами. Щоб небо було високе, безхмарне. Віддав своє життя Аведик-солдат, визволяючи землю.

Мати стоїть біля пам'ятника. Навколо — нікого, тільки Мати і пам'ятник. Не пам'ятник, а син Матері, яка сотні кілометрів йшла до нього з далекої Вірменії, де Кавказькі гори сягають неба, та горе Матері вище за гори.

— Сину мій...

Дмитрик в цей час повертався додолу з лугу.

— Сину мій...

Дмитрик підійшов до Матері і простягнув їй пучечок незабудок. Мати затремтіла, відсахнулася від хлопчика, а потім охопила руками Дмитрикову голівку...

— Де ти так довго барився, Аведику любий мій? Незабудки навіть не зів'яли, а стільки літ.

Аведикова мати вернулася додому, у Вірменію, а Дмитрик з того часу дуже полюбив Аведика...

Сидить на березі річки і говорить собі з товаришем.

— Аведику, любий Аведику, ходімо впросимо мою маму, щоб узяла нас із собою до Бережан.— Дмитрик благально дивиться на своє відображення у свічаді.— Аведику, біжім...

Мама поралася на кухні. Вони влетіли крізь відчинені двері, але мама побачила перед собою тільки свого сина, бо Аведик, хоч дуже подружив з Дмитриком, але жив тільки в його серці.

— Мамо, візьміть в неділю до міста...

— Візьму, візьму, синку...

— Як чудово, Аведику, ми пошлемо фото твоїй мамі.

Аведик ще більше зрадів і на радощах закрутив Дмитриком.

— Аведику, а коли ти був такий, як я, то був схожий на мене?

— Хіба ти забув, що казала моя мама,— схожий ти на мене.

— Не забув...

Дмитрик пригадав, як сиділа мати Аведикова в конторі колгоспу. Щось розповідали їй люди, а вона весь час дивилася на нього.

Дмитрик пришле їй своє фото. Завтра поїде до міста, щоб сфотографуватись. Відішле голубого, як небо Вірменії, конверта, і буде йому сумно, що Аведик не може вернутися додому, до матусі. Бо залишився навічно тут, на землі, за яку віддав своє життя.

Аведика немає. Але він є.

Дмитрик подивиться у свічадо і скаже: "Ось він, бачите". Прикладе руку до серця: "Чуєте, він живе. Живе!" Аж луна відлунює заклечаною землею від Кавказу до Карпат:

— Він живе! Живе-е-е!

ДОВБУШ ЗНАЄ, ЩО РОБИТЬ

"Як добре не боятися" — подумав Дмитрик і присунувся ближче до батька. Навколо глуха ніч, в курені на сіні сплять дядьки-комбайнери. Різне спадає Дмитрикові на думку, не спиться. Мама вранці дуже не хотіла відпускати його в поле. Просила — не йди, синку, батько з нічлігом вибирається, а вночі холодно спати в курені, та й ліс недалеко, а в лісі...

Недавно у цьому лісі поселилося Диво. А Диво, якщо воно вже диво, то... Але ні, краще про це не думати. Не думати? Це неможливо, особливо зараз, коли Дмитрик виразно побачив крізь шпаринку в курені, як щось велике висунулося з лісу і прямує сюди.

Дмитрик заплющив очі і, щоб забути про Диво, почав пригадувати усе, що знав про опришків. Дід Іван уже стільки нарозповідав йому про ватагу Олекси Довбуша, що Дмитрик мав велику охоту дременути в Карпати. Але ж із ким він там воюватиме, коли за панами вже й слід прочах? Та ще й не кожного приймали в опришки — треба було складати іспит на сміливість. Поклади руку на колоду, а Довбуш цокне сокирою поміж пальці. Відсмикнеш руку — ти не опришок.

Тим часом Диво наближалося. Дмитрик вже чув його ходу. Воно все ближче і ближче. Вже біля куреня. Ось відсунуло запону куреня і... Дмитрик закричав.

Всі прокинулись, посхоплювались на ноги, засвітили ліхтарик.

Зубр! Справжній велетенський бородатий зубр!

Хто перший отямився, невідомо. Що робити? "Вбити — чим? Відстрашити — як?"

Дмитрик узяв шматок хліба і підніс зуброві. Зубр почав їсти. Дивився на Дмитрика розумними очима, хитав бородою. І відійшов.

Ніхто не повірить, що цей зубр з білоруської Біловежі. Бо хто ж привів його аж сюди? Якби Дмитрик був один в курені, то сказали б — Дмитриків страх. Адже не всі знають, що Дмитрик страха вже давно загубив.

Хлопчик переконаний, що це карпатський зубр. І що привів його в наш ліс сам Довбуш, щоб пересвідчитись, чи вийшов би з Дмитрика опришок.

Довбуш знає, що робить. А якби не знав, то було б йому байдуже — сміливим росте Дмитрик чи боягузом.

ДМИТРИК ВИЗБИРУЄ ЛІТЕРИ

Мати міряла Дмитрикові ногу. Приклала шнурочок вздовж босої ноги, де закінчувався найбільший палець, зав'язала вузлик. Івасик, братик Дмитриків, теж визувся, чекав, що і йому зніматимуть мірку. Але ні. Шнурочка не вистачило, та й в школу цього року він ще не піде. Нових черевиків не куплять йому.

Мама поїхала до міста, а хлопці подалися на луг. Івасикові здавалося, що він вершник, бо зробив собі коня з тички. Дмитрик попереду біг, бо справжнього коня не мав, а на іграшкових вже не їздив.

На лузі зійшлися три верби погомоніти поміж собою. Побачили хлопців і почали кликати їх. Хлопці й чекали цього. Підбігли, чемно вклонилися. Івасик пустив коня пастися в траву, дивиться найстаршій вербі в очі. А верба питається в нього:

— Івасику, ти хочеш ходити до школи?

— Дуже хочу, але кажуть, що я замалий. Ось Дмитрик восени піде до школи, і йому сьогодні мама нові черевики привезе.

Верби похилили голови в Дмитриків бік, а він хвалиться, що читати вже вміє.

— Читати вмієш? А прочитай-но нам, шо ось на небі написано.

Написано на небі? Хіба небо книжка, що читати його можна? Дмитрик задер голову, нічого не бачить, що можна було б прочитати.

— Там тільки сонце і три хмарки,— каже він.

— О, лічити вмієш! Але ми просили тебе читати.

— Сонце подібне до літери "О", а он та хмарка — "Л", тільки трохи розлізлася, ніби хто на неї водою бризнув.

Верби не читали книжок, не знали ні "О", ні "Л". Але небо говорило з вербами так, як книжка говорить з тими, хто читає її. Сонце світило вже по-осінньому, говорило, що за літо втомилося і тому тепер лягатиме раніше спати. Хмар в небі — небагато. Не туляться одна до одної, бо небо за літо нагрілося, і їм поки що не холодно.

Верби розповіли хлопцям про сонце, про хмари і про осінній ліс, який мріє вдалині. Кожну осінь здається вербам, що ліс хоче кудись вирушати, бо з зеленого робиться синім, а з синього жовтим. Заспокоюється тільки тоді, коли зима покладе на нього свою білу долоню.

— Хіба книжки вам про це не розповідали? — запитали верби.

— Книжок ми ще не вміємо читати,— заступився Івасик за братика.—Дмитрик в букварі тільки почав складати літери.

— Складати літери? Як це складати? Так, як сіно складають в стоги?

Дмитрик осмілів.