Княжа гора - Гуцало Євген
Але вітрець підганяє тебе, й тут, вище, він уже не вітрець, а вітер, він подужчав, та, либонь, іще дужчий там, ген угорі, куди веде стежка, куди кортить дістатись, щоб нарешті таки здибатися з вітром із Княжої гори, з тим вітзом, про який казала мати. Стежка в'ється попід крутим схилом, у дубах та грабах, в'ється понад урвищем, яке дедалі глибшає, западає в півморок, який густішає иа дні урвища, й коли на схилі лунає передзвін птахів, тз з глухомані урвища лиш чуються шерехи-зітхання, наче там зітхають чиїсь заблукані душі. Й далі більше денне світло обертається на якусь зелену плямисту темряву, що затоплює урвище й ліс на схилі гори, небо за верхами дерев озивається громом, що гуде далеким басовитим джмелем, перші краплі розбиваються об густе листя, потім більші краплі твердими горішками провалюються крізь листя, — й раптом рясна злива рушиться на землю. Ген тисячолітній дуб над стежкою сіріє в стовбурі дуплавиною завбільшки в людський зріст, і ти притьмом ховаєшся від грози в затишній дуплавині, виглядаючи меткоокою білкою в світ бурі, яка ще не осатаніла, та скоро осатаніє, бо вже не ллє, а періщить, бо вже грім навіть не ірже в небесах, а реве табуном схарапуджених коней, бо блискавки пропалюють у небесах страшні розверсті яри, і з тих розверстих небесних ярів падає додолу хвилями мертве світло, яке щойно було буйним, ревучим, несамовитим. Бризки залітають у дуплавину, яка прихистила в бурю, й тобі здається, що зрісся з дубом, і, чуючи шелест і сплески його гілля, бачиш самого себе дубом, що росте з землі в небо, що ось зараз стоїть грудьми проти бурі, змагаючи блискавки й грім! Твоє коріння дужими потоками проллялось у земну твердь, ти чуєш Княжу гору через крону, кореневища, через цю чутливу крону-кореневище ти заглядаєш у морок гори, який тобі близький і не страшний, як не страшна й та мокра пташка, котра з виру грози вже мало не влетіла в дуплавину, та в останню хвилину своїми порскими очима наче аж ударилась об пахкий жар твоїх очей, — й знову ринула у вир грози; як не страшний тобі й той слизький вуж, який ген-ген поміж кущів малини переповз по стежці, наче то грубий сирицевий батіг позвивався, як не страшний тобі отой шелест-виляск у заростях, наче там із чотирьох ратиць раптом зірвалася-скочила якась звірина та й гайнула в гущавінь лісу і в гущавінь грози. Бо й справді, чого боятись, коли ти обернувся на дуба, що росте з землі у небо, єднаючи землю та небо корінням та гіллям, стовбуром, руками й ногами, передзвоном серця і шелестом листя, зеленою піснею зодягнених у капелюшки жолудів і краплистою піснею, що проросла з уст, що невідомо де й закінчилась — чи в твоїй душі, чи в душі дуба, які немов стали однією душею, а вона ж бо ще й є душею Княжої гори!.. Зрештою, полум'я грози пригасає, блискавки вимерхли, й тільки лиш грім озивається звідти, з вершини, до якої ти не дістався, грім наче посварюється за твою втечу з хати, що ти намислив зустрітися з вітром, грім наче застерігає на майбутнє від таких походів на Княжу гору. Вилазиш із дуплавини — й наче роздвоюєшся, переставши відчувати на собі і в собі могутнього дуба, і, либонь, так само дуб жаліє за тобою, ген як сумно перебалакується листям, що ти віддаляєшся, спускаючись мокрою стежкою назад у село, й дуб услід за тобою простягає гілля, наче хоче затримати й вернути в родинні обійми, у шелест їхній.
А після ураганної вітряної бурі натрощило гілля не тільки на горі, а й у селі, з сільради сказали, аби трощене гілля з обійсть повиносили на дорогу, поскладали під загорожами. А ще — поспилювати чи позрубувати дерева, коли близько біля електромережі, бо цією бурею накоєно лиха, то нащо чекати її в гості вдруге, рубайте чи ясен, чи клен, чи акацію, коли можуть завадити електромережі.
Так цікаво бігалось по селу — там солом'яну стріху здерло з хліва, і хлів блимає кроквами-латами, наче велика рибина світить білими кістками, з яких обсмоктано м'ясо; там грозою повидушувало скло у вікнах, і жива хата дивиться темними більмами, в яких ні летюча ластівка не відображається, ні груша з двору, ні хмара з неба; там город витолочено так, наче на городі телесу-валась череда; там із ями витягують мотузками перісту корівчину, бо вітер загнав у яму, добре, ніг не поламала, але ж спробуй і витягни з ями!
Хоч буря вщухла, а хлоп'ячу ватагу вашу наче вітром ганяло.
Зелений автомобіль, завбільшки з сірникову коробку, спинився перед вашою хлоп'ячою ватагою, немовби у хвилю вдарився. З автомобіля — сірникової коробочки не так висів, як вилущився з острішкуватими бровами дядько на протезі й на милицях і, обважнівши крутими плечима, очікував на вас.
Якийсь такий був цей дядько, немов його покалічила недавня ураганна буря, що плюндрувала сади, городи й ліс. Зачудовані й насторожені, ви поспинялись віддалік. Тоді незнайомий дядько заклав до рота пальці й свиснув грізно, мовби ляснув гарапником по мокрій траві.
— А ходіть-но сюди! — ревнув басюрою. Й коли наблизились, уже зовсім лагідно поспитав: — Тутешні чи зальотні горобці? З Княжої гори?
— Ми не зальотні, ми з Княжої...
— Та видно, що з Княжої, — засміявся дядько, здаючись уже зовсім не страшним, хоч порубаний та посічений. — Ви мене знаєте?
— Ні...
— Та мене весь білий світ знає! Ви мовчали, набравши води в роти, а дядько у вашому гурті стояв на милицях, наче обламана брила.
— А ви суниці збираєте в лісі? Чи опеньки?
— Збираємо...
— Хлопці, що я вас попрошу... Я сам із Києва, я до вас по суниці приїжджав на Княжу гору. Ну, й годинника свого загубив, буває таке. За той годинник і мовчав би, але ж — трофейний. Я той годинник із Берліна привіз, а ось у вас — загубив. Якось так мулько на душі, наче от — був якийсь час у мене вчорашній, і сьогоднішній, і завтрашній, а без годинника — щось не те, й край... Вам ясно?
Ви мовчали, вам було не ясно.
— А годинник такий круглий, мов цибулина, й справно іде. — Чоловік чудно смикнув плечима, наче підстрибнув на протезі й на милицях. — Я загубив, а він собі йде в лісі отам...
І показав милицею на Княжу гору, що лежала ведмедем.
— Але ж зупиниться, от, бо хто йому там накрутить пружину? Сорока накрутить? Чи ворона? Й коза не накрутить, правда?
Ви хлюпнули на дядька хвилями усмішок.
— Зупиниться годинник, не йтиме. А як же це не йтиме, коли весь час ішов, коли аж із Берліна йшов... Чудно так, не віриться, що загубив. То ви пошукайте, ви знайдете, чуєте, хлопці? А я навідаюсь, чи по гриби приїду, чи по горіхи... Таких ліщинових горіхів, либонь, нема ніде, тільки у вас.
Скрипнув протез, тужливими голубами загули милиці. І як тільки він суниці збирає? А гриби? А горіхи? Вже сидячи в автомобілі завбільшки з сірникову коробку, дядько дивувався:
— І як він загубився?.. Трофейний! Кому він у лісі показуватиме час? Їжакам, га? Чи вужам? Так їжакам ані час не потрібен, ані годинник німецький... Так само й вужам... То ви пошукайте, хлопці, а я навідаюсь. Наче його ураганна буря нагнала до вас. Княжа гора обіймала село високими, грізними обіймами. Де ж там у лісових нетрях шукати загублений трофейний годинник? Десь міряє час поміж папороті, а на його циферблат заглядається мале цікаве лисеня. Або ж сорока-білобока знайшла й занесла в гніздо, бо сорока — знана злодійка, сороці захотілось жити за годинником! Жаль дядька, жаль. Ви ще спитаєте в Княжої гори за той годинник, гора відповість, вона все знає...
— Мамо, а чому в мене сестри нема?
— Від кого ж сестра в тебе знайдеться?
— А ти казала — від вітру!
— Від вітру, дитино?.. Від вітру в тебе є сестри, й не одна.
— Правда, мамо?!
— Авжеж, правда. Ген сорока сидить на груші, бачиш? То сестра твоя від вітру, а ти й не знав, дурненький. Ну, чого супишся? Сорока в гості до тебе навідалась, хоче надивитись на свого брата. І в лісі на Княжій горі маєш сестер, чому ж ти їх у гості не запрошуєш?
— Кого запрошувати?
— Хоч би руду лисичку, вона також твоя сестра. Або козу дику, вона сестрою теж доводиться. Чи ти з такими родичами знатись не хочеш?
Сорока заскрекотала — й понесла свій сорочий скрекіт із груші, низько над вулицею полетіла, всівшись на березі білокорій. А тобі чудно, що так мало погостювала, куди ж ти летиш, сестро, й не поговорили навіть, і ти біжиш слідом за сорокою, й скрекочеш по-сорочому, й руки розставляєш по-пташиному, бо раз у тебе сорока за сестру, то ти їй за брата, схожі ви між собою обоє, ото й розмовляєш, і летиш по-сорочому. Стоїш під березою, поки в її косах примостилася сорока, а потім знову летиш услід за нею поміж садків. Сорока летить через садки, через городи, а ти ще не навчився по-сорочому, отож — де вулицею, де — межею, де — задвірками, а тільки не відстаєш від птахи-сестри, бо ти ж їй доводишся братом-птахом, аж поки в лозах під Княжою горою до твоєї сороки прилучається кількоро сорок, і вони зі скрекотом летять до лісу, скрекотом кличучи й тебе за собою, в гості до своїх гнізд, і тобі кортить летіти до них на гостину, але вже вечір западає, поміж деревами табуняться кошлаті сутінки, й самі дерева ген у хащах — наче позастигали сутінки, прощайте, сороки, мої сестри від вітру та рідної матері, це ж ви до вітру й полетіли, десь він там на Княжій горі володарює, прилітайте завтра гуртом, прилітайте!
Липа на хатньому причілку — як парашут із зеленого шовку, що повиснув над обійстям і ніяк не спуститься на траву, й добре тобі сидиться в цьому парашуті, в якому гудуть бджоли та мурашва, й залітає пташка прощебетати тобі на самісіньке вухо якусь найчудеснішу звістку, яка довго потім бринить у свідомості, тривожачи таємничою загадковістю. І звідси, з завислого над обійстям пахучого й свіжого липового парашута, видно село в зморшках збриженої землі, видно Княжу гору, над якою сяйливою короною палахкотить сонце, видно кучеряві чуби молодих дубків на схилі за городом, поміж них долі то ворушаться, то бігають сонячні зайчики, й тіні ворушаться поміж сонячних зайчиків, і раптом із метушні-біганини сонячних зайчиків і тіней вичаровується щось несподіване, вичаровуються гострі вушка, що завмерли двома настовбурченими листочками, поміж листочками-вушками гостренька мордочка аж пронизливо подзвонює двома вічками-дзвониками, й ніжки такі тугі й чутливі, наче ляклива музика, стримлять із лопушиння, й ось ці лункі ніжки здригаються й ступають по зелених водах лопушиння, й ти вже добре бачиш молоду кізку, вичарувану лісом на Княжій горі.
