Мотря - Лепкий Богдан

Тихо стало. Чути було, як вітер шумів листками.

Кочубей налив гетьманові чарку горівки. Гетьман подякував і підніс її вгору:

— За ваше здоровля, панове товариство, і за добро усього нашого козацького, українського народу, усіх добрих людей!

— За здоровля пана гетьмана! — відгукнули йому. Гетьман підніс чарку вдруге:

— А тепер вип'ємо за здоровля його милості генерального судді, і його зацної малжонки, і його доньок і синів, і за їх добре поводження. Честь і слава цьому дому!

Загули тулумбаси, козаки гримнули з пищалів, аж столи

задрижали.

Гетьман з Кочубеєм і зі своїми невідступними товаришами Орликом і Войнаровським підійшов до першого козацького стола.

— Сідайте, панове, і ми присядемо до вас.

— Просимо ясновельможність вашу і дякуємо за честь. Гетьман присів і повечеряв з ними. Хвалив, що давно вже не смакувала йому страва так, як тут, у Кочубеєвому дворі, в цей тихий ясний вечір. Та й воздух який! Як добре вино. Аж груди розпирає. І рад був гетьман, що таке велике товариство за столами сидить. Казав, що нагадуються йому часи Володимира Святого.

— Тоді як пили, то пили, а як били, то били! — кинув хтось із відважніших.

— Хто не жав, той і поживати не гідний, — відповів гетьман, відходячи до другого стола.

Обійшов усі, лишаючи по собі святочний настрій.

— Ніби херувим через двір перелетів, — говорив котрийсь.

— І ремствуй тут на нього! Диво не чоловік!

— А яка голова!

— Кождого по імені знає.

— Моє імено теж назвав.

— І де воно в тій невеликій голові зміститься!

— Голова то невелика, але розуму багато, не так, як у нашого брата.

— В нашого брата голова — як маківка зірката.

— А в нього — як з турецького маку.

— Зіркатою маківкою як вітер повіває, то й зерно розвіє.

— А турецьку як розколупаєш, то зерна — як людей на ярмарку.

— І більше, куди більше.

— Кажуть, що й у Петра голова не будь-яка.

— То вже друге діло. В гетьмана голова людська, а в тамтого чортяча.

— Ци-и-ить!

— Та чого цитькаєш? Що правда, то не гріх. Це тобі кожна баба скаже.

— Чого баби не кажуть. Хто бабі вірить, той і сам не козак, а баба... Я Петрового хвоста не бачив.

— А ти гадаєш, що він кому покаже.

— Кажуть, що в чорта на одній нозі копито.

— І того не провіриш, бо у чоботях ходить.

— А я гадаю, що коли б він на одній нозі мав копитце, то не бігав би так скоро, а шкутильгав би.

— Невже ж, — бий 'го сила божа, — і на двох копитах скоріше від хрещеного чоловіка не побіжить?

— От знайшли про що балакати проти ночі.

— Козак і чорта не боїться.

— Коли так, то яке тобі діло до того, хто такий Петро?

— Гріха на совість не хочеться брати. Наша совість чиста. Не ми йдем, а нас ведуть. Куди пастир, туди й стадо.

— А як пастир не до доброго веде?

— Ти не поведеш, не бійся!

— Перше питалися громади. Громада — великий чоловік.

— Чи одно перше бувало. Як хочеш, щоб тебе питалися, то йди на Січ.

— І на Січі добрі люди живуть.

— Ще й як, але тут не Січ.

— На Січ нас не пускають.

— Гадаєш, хто? Може, гетьман? Дурний! Поляки і москалі не хочуть. Бояться січового братства.

— І мають кого. Поки Січі, поти й волі.

— Там нашого брата ніхто в обиду не подав. Ніхтонашої сестри в наложниці не тягне.

— Бо там сестер нема.

— Дурний ти. На зимівниках є. Гадаєш, може, без жіноти бути?

— От мені мудрості повів. Коли ти не піп, то в ризи не вбирайся. Перше сам навчися, а тоді других учи.

— Ану, може б, ви і шабель добули, — уговкували їх сусіди. — Дивіться, кольористі огні пускають.

Над Кочубеєвим двором підлетіла світляна куля і розбилася вгорі та розсипалася горохом огненним.

— Сичить, як змій. Кажуть, є такий змій, що зорі їсть.

— Був, та вже нема. Вбили. Говорять, у царя в бутлі горівки сидить.

— Москаль і тую горівку вип'є, а змія з'їсть.

— Вважай, щоб тебе не з'їв, бо ти також, як той змій, горівкою пройшов.

— А ти хотів, щоб водою? Я не риба.

— А дивіть, дивіть! О, о, яка летить, як кумета, ще й з хвостом.

— Кажуть, як з хвостом кумета появиться, то велика буде війна.

— Всілякими знаками Бог людей остерігає.

— На те вони й люди, а не ангели.

— То люди, а що ж казати козаку? У козака море по коліна, а гріхи по шию.

— Кажуть, нашого брата святий Петро й до неба не пускає.

— Як кого. В котрого люта баба, то пустить, бо він свої гріхи вже тут, на землі, спокутував.

— Скажу я вам, — почав один зі старших, великобувалих козаків, — що мені байдуже небо, щоб на землі добре а мабуть, воно так, що нашому братові і тут гаряче, і там-боляче. |

— Тут слухай старшин, а там Бог вість кого, а все-таки слухай.

— А вашець хотів би, щоб його слухали, а він нікого. Такий-то ми народ. А подивіть, як москаль своїх старшин слухається. У них цар — все одно що Бог.

— Не Бог, а бояться, бо як дубинкою гепне, то вже й не піднімешся.

— Кажуть, сильно дуже б'є.

— Він сам і голови рубає. Всячину вміє. Нема, кажуть, такого довбуша, як він. І корабель тобі построїть, і чобот пошиє, і на токарному станку всячину точить — з кості.

— Людської, кажуть.

— З людської?! — і козаки здригнулися й замовкли, дивлячись на нові фейєрверки.

— А я вам кажу, — почав знову той, що перше озивався, бувалий, — кажу я вам, що люди, як собаки, лають, як ви той лай з вітром розносите. Цар за народ стоїть, за бідний. Панам московським, боярам товстопузим, він доброго чосу дає. Бороди їм побрив, халати пообрізував, не одному капут зробив. Хоче, щоб панів не було, тільки люди, всі рівні.

— А дивіть, який московський оборонець знайшовся. Пан-товариш, мабуть, чи у райтари не вписалися. За який год, гляди, і воєводою до нас ускочать. Бо їх воєводам і розуму великого не треба. Щоб тільки вмів добре хабарі брати та кінці у воду пускати.

— І щоб на жіночій красі розумівся та зі зводницями руку тримав.

Бувалець не дарував свого:

— З кого ся насміхають, з того люди бувають. І на нашому подвір'ї буде ще колись воскресення. Кажу, як розумію, а ваша воля слухати або не слухати.

— Слухаємо, кажіть, лиш не вихвалюйте дуже чорта, бо гріх.

— Він такий чорт, як ми з вами. Чоловік, тільки більший за нас.

— Як не чорт, то чого він віри святої чіпається, як той христогонитель Нерон.

— Він не віру переслідує, а тих попів, що навіть царем хотіли б володіти.

— А він один хоче володіти всіми. Він і Бога за ніс хотів би водити, коли б лише міг.

— Коли він за народом стоїть, то чого ж тоді що другий москаль — то штемпований і таврований, а що третій, то без уха або й без носа? Чого тисячі того народу женуть будувати нову столицю, де люди працюють, як скотина, а гинуть, як мухи? Чого й нам не дають спокою, хоч ми не москалі? Яке нам діло до його столиці, до його ліній та каналів, до тих усіх чортячих вигадів кацапських? Добра мені любов, як від неї тобі дихати важко! Кажуть, медвідь хлопа з любові задавив. Вони нас так люблять, як пси діда у вузькій вулиці. Відомо, відомо! З таким любовником дружи, а камінь за пазухою держи.

— Поли вріж і тікай!

— Ото і я хотів сказати — поли вріж і втікай, не поли, а й руку одну дай собі відрбати, лиш щоб спекатися біди!

Петрів заступник замовк. Зі столів збирали остатки їжі.

— Для нищих буде.

Питва не брали. Козаки любили пити досуха. "Подави корову, може, ще молока припустить", — ще жартували з того, що з бочки решту горівки цідив. Дехто був добре випивший. Такого товариші відводили на його постій і клали спати, щоб не робив бешкету. За бешкети гостро карали.

А фейєрверки дальше йшли. Що раз, то нові дива. Зорі, сонця, літаючі смоки, всячина.

— Отся, як з канони куля, — говорили козаки, показуючи на небо, — таку дорогу лишає за собою, як лук, як дуга. Бевх! Десь у річку впала.

— А отеє ніби пожар. Ніби Кочубеєвий двір горить. Гарно!

Над рундуком засвітили транспарант. Арматура, дубове й лаврове листя, а між ними три букви: І. С. М.

— Ісус Марія! — прочитав котрийсь.

Сміялися з нього.

— Дячкові скрізь ладаном пахне. Та це гетьманські букви: Іван Степанович Мазепа! — пояснював старший товариш, що вже не до одної ілюмінації приглядався. — Бачиш, який ти недотепа!

— Велике діло! Не вгадав. Тепер і знатиму.

— Та ти, небоже, тільки й знаєш, що тобі другі скажуть, а з власної голови нічого путнього не добудеш.

Балакали, жартували, і тільки той козак, бувалець, що за Петром обстоював, сидів, надувшись, як сич.

— А я все своє кажу, — почав, — що нам при царі християнськім треба кріпко стояти, от що.

Товариство хвилину мовчало. Новий фейєрверк показався на небі. Піротехнік хотів, мабуть, пустити на темно-синє небо золоту княжу мітру, натякаючи на Мазепине герцогство. Але цей "кунштик" йому якось не вдався. Замість мітри вискочив обруч, біля нього майнули дві червоні плахти, обруч розірвався, плахти розвіялися, і тільки ясний хрест повис на хвилину над Полтавським шляхом, але й він незабаром розколовся, ніби його якась невидима сила поламала і кинула на ліс, — погас.

Щоб загладити немиле вражіння, оркестр заграв якогось чужинецького танцю. Козаки вернули до перерваної розмови...

— Ви, товаришу, все своє твердите, що нам треба за православного царя стояти. Він такий православний, як я магометанський, а чи стояти нам, чи не стояти, того в нас й ніхто не питається.

— Балакаємо, як товариші.

— Ніякої злої гадки в нас нема.

— Що на умі, те й на язиці, — доповідали кругом.

— А я ж від мачухи, гадаєте, чи як? — боронився цареславець. — Говорю, що чую, погані часи прочуваючи.

— А невже ж вони досі були гарні? Відколи батько Богдан Україну восточному цареві піддав, наш брат мається, як горох при дорозі: хто йде, той урве. Кажуть, покірливе теля дві корови ссе, отже, ні! За нашу покірливість нам ніякої дяки нема, одна наруга!

— Зневажають нашого брата не по-людському.

— Як невольника...

— Як безмовну скотину...

— Не треба нам гордомисленними бути, — зауважив цареславець.

— Бога бійтеся, товаришу! — гукнули йому. — Яка тут гордомисленність? Ми вже й честі давньої, козацької позбуваємося, а про гордомисленність нікому з нас, мабуть, і не і сниться. |

— Пригадайте собі, як козаки року 1703-го на уйстю Неви стояли. Ні криші над головою, ні клаптя соломи, щоб переспатися, ні круп, ні солі, про сало й не згадуй, ні сухарів. Бог святий знає, як ми там усі з голоду не повмирали. І це ви називаєте гордомисленністю?

Цареславець мовчав. До нього дальше приставали:

— А чого ж тоді Полтавщина так обезлюдніла, чого ж то тільки міг, з душею на Січ утікав, як гетьман мусів охочекомонними всю границю свойого регіменту обставити? Все із-за тих свавольств, із-за тих "безеценств", що народові козацькому від ратних людей царських чинилися.

— Або пригадайте ви собі, як то ми з Обидовським та Щокієвським під Псков ходили.