Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Класика » Чорна рада - Куліш П.

Чорна рада - Куліш П.

Читаємо онлайн Чорна рада - Куліш П.
мало пішло мого добра і по Гетьман­щині. Як та бідна курка-клопотуха, що знайде зернятко - да й те од­дасть своїм курчаткам, так і я все до останнього жу­пана пороздавав своїм діткам. А тепер от і сам обголів так, що й пучки лізуть із чобіт - доведеться незабаром ходити так, як лапко. Що ж? Походимо й без чобіт, аби моїм діткам було добре.

- Батьку ти наш рідний! - кричать кругом ледве не скрізь сльози. - Дак лучче ж ми збудем усе до остатнього рам'я та спра­вимо тобі такі сап'янці, що і в царя немає кращих!


- Господь з вами, мої дітки, господь з вами! - каже, здви­га­ю­чи плечима і одступаючи набік, ниций Іванець. - Ви, мо­же, ду­маєте, що я, так як ваші нашийники, стану драти з вас шкуру, аби б тілько в мене на ногах рипали сап'янці? Не доведи мене до сього, господи! Везли колись за мною в Січ жупани й сап'янці возами, везли золото і срібло мі­ш­ками, а я все збув із рук, аби моїм діткам було добре!


- От гетьман! От батько! От коли ми діждались од го­спо­да ласки! - гукають кругом Іванця міщане, козаки й му­жи­ки.


А він, мовби нічого й не чує, іде собі смирненько, згорби­в­шись.


Юрба провалила тим часом мимо Петра. Хоть би й рад він був послухати, на які ще хитрощі підніматиметься ся ни­ця душа, так за народом нічого було не видно й не чут­но.


Тілько тепер пораховав Петро, чого стоїть Брюхове­ць­кий; тепер тілько постеріг, яку яму копає він городовій ста­р­шині! Окаянний пройдисвіт так усіх оманив, так по ду­ші були те­м­но­му людові тії лукавії ухватки, тії тихі, солод­кі ре­чі, те ні­би­то убожество, що всяк за його поліз би хоть на ніж. Аж дивно ста­ло моєму козакові, що то чоловік змо­же, як захоче! Хи­ме­р­ний той Іванець морочив голови лю­дськії, мов не своєю си­лою: мов який чарівник-чорно­кни­ж­ник, ходив він поміж ми­ром, сіючи свої чари.


Загадавсь Петро, зажуривсь про лиху українську долю; за­був, чого й прийшов сюди, у Романовського Кут. Як ось уда­ри­ли в бубни, а скрізь по віщовому місцю почали гу­ка­ти ок­ли­чники: «У раду! У раду! У раду!»


Усі заметушились і почали тягтись туди, де бито в бу­б­ни. Боржій за всіх поспішали в раду братчика.


- Чого се б'ють у віщові бубни? - питає один братчик дру­гого, пробираючись проміж людом.


- Хіба не знаєш? - одвітує той. - Судитимуть Кирила Тура!


Схаменувсь тоді Петро і пішов боржій за двома запорож­цями, не одрізняючись од їх до самого суднього місця. По­щастило йому так добре стати, що через козацькі голови усе бу­ло видно. Посеред суднього колеса стояв Кирило Тур, по­ту­пи­вши очі, а кругом його усе братчики. Миряне й собі перлись наперед, щоб подивитись на запорозький суд, да не таківські були низовці, щоб пропустили до суднього колеса кого не треба. Ставши плечем поуз плече, рядів у три, чи що, уперлись у землю ногами, і вже як не товпи­лись іззаду го­ро­до­ві козаки з міщанами й поспільством, не звузили вони ні на п'ядь порожнього посередині місця. Хто бажав що поба­чи­­ти або почути, то хіба через голови поба­чив; а багато лю­дей, позлазивши на дуби, звідти дивились.


У первому ряду видно було Петрові Брюховецького з геть­ма­н­ською булавою. Над їм військові хорунжі держали бун­чук і хрещату корогов. Коло його, по праву руку, стояв вій­сь­ко­вий суддя з патерицею, а по ліву - військовий писар з ка­ла­марем за поясом, з пером за ухом і папером у руках; а далі по боках довговусії діди січовії. Сі вже хоть за старі­стю жо­д­но­го й уряду не держали, а на радах їх річ була попереду. Не один із їх і сам бував кошовим на віку, так те­пер їх шановано й поважано, як батьків. П'ятеро їх стоя­ло, як п'яте­ро сивих, во­лохатих голубів, похиливши тяжкії од думок го­лови. Ку­рін­не отаманнє і всяка старшина докінча­ли первий обід ві­що­вого колеса. Усі були без шапок: ска­зано - в судньо­му мі­с­ці.


Розпочав суд над Кирилом Туром батько Пугач. Ви­йшо­в­ши з ряду, уклонивсь він на усі чотири сторони ни­зенько, потім іще оддав особо один поклон гетьманові, да ді­дам, да ота­ма­нам по поклону - і почав говорити голосно й по­ва­жно:


- Пане гетьмане, і ви, батьки, і ви, панове отаманнє, і ви, бра­тчики, хоробрії товариші, і ви, православні християне! На чім держиться Запорожжє, як не на давніх, предкові­чних зви­чаях? Ніхто не скаже, коли почалось козацьке ли­царство. По­чалося воно ще за оних славних предків наших варягів, що морем і полем слави у всього світу добули. От­же ніхто з ко­зацтва не покаляв тої золотої слави - ні козак Байда, що висів у Цареграді на залізному гаку, ні Самійло Кішка, що му­чивсь п'ятдесят чотири годи в турецькій каторзі, - покаляв її тілько один ледащиця, один паливода, а той паливода стоїть перед вами!..


Да взяв Кирила Тура за плечі, да й повернув на всі боки.


- Дивись, - каже, - вражий сину, в вічі добрим людям, щоб бу­ла іншим наука!


- Що ж сей паскудник учинив? - став ізнов глаголати ба­ть­ко Пугач до громади. - Учинив він таке, що тілько пху! Не хо­че­ться й вимовити. Знюхавсь поганий з бабами і наро­бив со­ро­ма товариству на всі роки. Пане гетьмане, і ви, ба­ть­ки­, і ви, панове отамання, і ви, братчики! Подума­й­те, пора­дь­те­сь і скажіте, як нам сього сорома збутись? Яку б кару ле­да­чо­му па­косникові здекретувати?


Ніхто не виривавсь із словом; усі ждали, що гетьман ска­же. А діди кажуть:


- Говори, батьку гетьмане; твоє слово - закон. Брюхове­ць­кий скорчивсь у три погибелі да й каже:


- Батьки мої рідні! Що ж здолаю видумати путнє своїм нік­чемним розумом? У ваших-то сивих, шановних головах увесь розум сидить! Ви знаєте всі стародавні звичаї і по­ряд­ки - су­діть, як самі знаєте, а моє діло махнути була­вою, да й нехай по тому буде. Недармо ж я вас вивів із Запо­ро­ж­жя на Вкраї­ну: порядкуйте по-стародавньому, як самі знає­те; судіте і ка­райте, кого самі знаєте, а я свого ро­зуму су­про­ти вашого не по­кладаю. Усі ми перед вашими сивими чупринами діти і дурні.


- Ну, коли так, - кажуть діди, - то чого ж довго міркувати? До стовпа та киями!


Гетьман махнув булавою. Віщове колесо заворушилось.


Раді кінець.


Горопаху Кирила Тура зв'язали вірьовками да й повели до стовпа, що стояв недалеко. Прив'язали бідаху так,

Відгуки про книгу Чорна рада - Куліш П. (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: