Діти капітана Гранта - Жуль Верн
Слова «не може бути», котрі вихопились у Паганеля, і знаки патагонця, що означали ствердження, збуршіи цікавість мандрівників.
- Що ж це таке? - спитали вони Паганеля.
- Небесний огонь! - відказав географ.
- Як! Блискавка спроможна наробити такого лиха! - вигукнув Том Остін.- Звалити на землю череду в п’ятсот голів!
- Талькав так гадає, і він не помиляється. Грози в пампі справді надзвичайні. Аби нам не довелось зазнати їхньої люті на собі!
- Сьогодні страшенно пече,- мовив Вільсон.
- Термометр показує тридцять градусів у затінку,- додав Паганель.
- Нема чого дивуватися,- сказав Гленарван.- Мене ніби проймає електричний струм. Напевне, така спека триватиме не довго.
- Ні, ні,- заперечив Паганель.- На зміну погоди не сподівайтеся. Адже на обрії - жодної хмаринки.
- Тим гірш,- сказав Гленарван,- бо коням дошкуляє спека. А тобі, хлопче, не дуже жарко? - спитав він Роберта.
- Ні, сер,- відповів той.- Я люблю жару, це приємно.
- Надто взимку,- глибокодумно зауважив майор, пихкаючи сигарою і пускаючи вгору закрутки диму.
Ввечері зупинились біля занедбаного ранчо - сплетеної з гілок і обмазаної глиною халупи під солом’яною стріхою. Частокіл навкруг ранчо хоч і струхлявів наполовину, проте міг ще захистити коней від нападу лисиць. Їм несила заподіяти коням жодної шкоди, але хитрющі тварини перегризають недоуздки, й коні тоді втікають.
За кілька кроків від ранчо видовбано яму, що правила, мабуть, за кухню - в ній ще лежали купки захололого попелу. Всередині ранчо був ослінчик, убоге ложе з бичачої шкіри, казан, рожен і чайник, щоб варити «мате». Мате - напій із сушеного листя, широко вживаний у Південній Америці, так би мовити, індіанський чай. Його п’ють, як і всі американські напої, крізь соломинку. На прохання Паганеля Талькав приготував кілька кухлів цього питва, котре дуже прикрасило звичайну вечерю мандрівників і викликало загальний захват.
Наступного дня, 30 жовтня, сонце зійшло в гарячій імлі й затопило землю палючим промінням. Пекло немилосердно, а на рівнині годі було й шукати будь-якого холодка. Однак мандрівники так само мужньо прямували на схід. Часто-густо дорогою траплялись величезні череди й отари; не маючи сили пастися в таку спекоту, тварини ліниво попростягались на землі. Не було видно жодного охоронця, жодного пастуха. Стерегли худобу самі лише собаки, призвичаєні задовольняти спрагу овечим молоком. Рогата худоба тут має лагідну вдачу й не відчуває тої інстинктивної відрази до червоного кольору, яка властива її європейським родичам.
- Це, мабуть, тому, що вона випасається на республіканській паші,- сказав Паганель, вельми задоволений із свого дотепу, дещо, може, надто французького.
Після полудня верхівці, втомлені одноманітністю краєвиду, помітили деякі зміни в природі пампи. Злакові рослини попадалися вже зрідка. Їхнє місце заступили миршаві реп’яхи й велетенські чортополохи футів до дев’яти заввишки, здатні ущасливити віслюків усієї земної кулі. Тут і там виднілись купки низенької «чанари» й всілякі чагарі з темно-зеленими колючками.- дорогоцінні рослини засушливих грунтів. До цієї місцини волога, що зберігалась в глинистому грунті, живила пасовища, й трава росла буйна, розкішна. Але тут трав’яний килим раз у раз світив лисинами, в багатьох місцях стерся чи витолочився, й скрізь виглядала оголена земля, виявляючи свою вбогість. Це були ознаки посухи, що дедалі зростала, й Талькав звернув на них увагу своїх супутників.
- Як на мене, в цій зміні немає нічого прикрого,- зазначив Том Остін.- Трава, куди не глянь, трава,- од цього врешті може занудити.
- Це так, але де трава, там і вода,- відповів майор.
- О, нам води не бракує,- озвався Вільсон,- та й дорогою, напевно, надибаємо якусь річку.
Якби Паганель чув цю розмову, то не обминув би повідомити, що поміж Ріо-Колорадо й горами аргентінської провінції річки трапляються зрідка; але він саме пояснював Гленарванові одне явище, на котре той звернув його увагу.
З деякого часу в повітрі відчувався дух паленини, однак до самого обрію ніде не видно було вогню. Жодний димок не вказував на якесь далеке пожарище. Отже, не можна було пояснити це диво якоюсь природною причиною. Згодом пах горілої трави так подужчав, що здивував усіх, крім Паганеля й Талькава. Вченому ніколи не завдавало труднощів розкривати таємниці природи, і він залюбки відповідав своїм друзям.
- Ми не бачимо вогню,- сказав він,- але чуємо дим. Однак диму без вогню не буває, і це прислів’я слушне так само в Америці, як і в Європі. Отже, все ж таки десь горить, але в цих пампах поверхня така гладенька, що повітряні течії ніщо не зупиняє, і часом дух горілої трави можна чути за сімдесят п’ять миль.
- Сімдесят п’ять миль? - перепитав недовірливо майор.
- Атож; додам лише, що такі степові пожежі ширяться на чималі простори й досятають частенько великої сили.
- А хто ж підпалює прерії? - спитав Роберт.
- Інколи блискавка, якщо трава дуже висхла від спеки; а часом самі індіяни.
- Навіщо?
- Вони кажуть - не знаю, чи це має підставу,- ніби після пожежі в пампі злаки ростуть краще. Можливо, це засіб поліпшити грунт добривом у вигляді попелу. А я гадаю, що призначення цих пожарищ - знищити мільярди кліщів, котрі дошкуляють худобі.
- Але такий енергійний спосіб може коштувати життя деяким тваринам, що блукають у степу,- зауважив майор.
- Буває, яка худоба й згорить: але що це може важити, коли їх така сила!
- Я про них не піклуюсь, то справа індіянів,- мовив майор,- я турбуюсь за тих, хто подорожує пампою. Адже ж трапляється, що полум’я наздожене їх і захопить?
- Аякже! - вигукнув видимо потішений цим припущенням Паганель.- Часом це буває, і я не від того, щоб помилуватись таким видовищем.
- Оце достоту наш учений,- мовив Гленарван,- заради науки він ладен сам згоріти живцем.
- Таж ні, дорогий Гленарване, але ми всі читали Купера, і його Нетті Бампо навчив нас, як врятуватися, коли насувається полум’я. Треба лише вирвати навколо себе траву по радіусу в кілька туазів. Це дуже просто. Тому я не боюся пожежі, навпаки, я палко її закликаю!
Але Паганелевим бажанням не судилось справдитися, і якщо він і підсмажувався, то лише під
