Леся - Олійник Микола
Розвіялись галюцинації (останнім часом вони почастішали). Леся навіть запропонувала вийти зустріти світанок. Візник порадив, що найкраще це зробити на горі. Він гукнув на коненят, замахав над їхніми спинами довгим батогом, і під колесами зашурхотіла дорога.
Коляска насилу виїхала на підгір'я, спинилась. Пасажири посходили.
— Ялос! Ялос! — загукав, показуючи рукою вперед, неспокійний попутник. — Так назвали місто прадавні греки, — пояснив він. — Вони пливли морем, довго блукали в тумані, а коли одного ранку побачили зелений берег, радо закричали: "Ялос, Ялос!.." Відтоді й пішло. Ну, а наші вже переінакшили і з Ялоса зробили Ялту.
В широкій долині, оточене з трьох боків горами, над самісіньким морем лежало місто. Власне, воно ніби виходило з моря чи, навпаки, входило в нього. Будинки стояли так близько біля води, ніби справді збиралися викупатись, наче бавились хвилями, що котилися в затоку з неосяжної далини — аж від берегів Анатолії"
— Боже, яка краса! — обізвалась, ні до кого не звер гаючись, тіточка Олена.
Леся не відповіла їй. Та й що було казати? Вона воліла в таких випадках мовчати — нехай говорять струни серця, нехай плетуться думки. Бо що оті буденні слова про красу! Хіба збагнеш одразу замисленість струнких кипарисів і суворість нагромадженого всесильною рукою природи каміння, ледве вловимий шепіт розкішної зелені і оту вільну, ні від кого не залежну широчінь моря! В Одесі та й тоді в Євпаторії воно чомусь здавалось не таким. Близькість гір, відсутність людей робили його якимсь величнішим, недоступнішим, таємничішим.
Навіть сонце замилувалось цією красою. Піднялося і задивилось на стрімкі скелі Ай-Петрі, на широке, що справді нагадувало спину ведмедя, погір'я Аюдагу, на виплекані промінням розкішні сади й виноградники, обперезані, мов рушником, звивистою гірською дорогою.
А Ялта очищалася від туману, наче дитина вмивалася після сну свіжою криничною водою. Марево ховалось в ущелинах, блякло на сонці, відкриваючи очам нові й нові чудові витвори натури-матінки...
Сонце, гірське повітря, морські прогулянки незабаром поставили Лесю на ноги. Вернулась бадьорість, майже вгамувались нерви, а щоденні купання — от наче й звичайна справа! — додавали сил, наснаги.
Жити б отут роками, то, може" й утопилося б її горе в морській безодні, а може, й не було б його зовсім.
Та вже! Минулого не вернеш, плачем та скиглінням біді не поможеш.
Цілими днями Леся була на морі. Зранку, як тільки піднімалося сонце, брала з собою куплену колись матір'ю парасольку, книгу або журнал і пускалася в мандри. Мешкала в Чукурларі — невеличкому передмісті Ялти, і дорога до моря була доброю ранковою прогулянкою.
Друзів чомусь не знаходилось. Певне, її хворобливий вигляд, скромні достатки не викликали особливого бажання знайомитись. До того ж і одягалася вона не так, як оті розбещені московські панночки, в котрих тільки й на думці розваги, флірти, знайомства. Ні нових суконь, ні модних кофточок в її гардеробі. Дещо поперешивала, поперелицьовувала, та так і буде. Бо де ж його набрати отих карбованців, коли куди не кинь — гроші і гроші... Гаразд, хоч трапився оцей підробіток — уроки з французької. Як не є, а на харчі собі заробляє. Все ж легше батькові. Рада б і зовсім у нього не брати, час уже своїм хлібом жити, та що вдієш? Мусиш. А так би хотілося послати додому кілька десятків карбованців — порадувати намучене щоденними клопотами батькове серце. Бо ж у нього, крім неї, он уже піднялися і Ліля, й Оксана, і Микось. І кожному дай, кожного зодягни, взуй, ще й на учобу найди...
Намагалася заощаджувати, скорочувала свої витрати навіть на дрібному. Інші приїжджі понаймали кімнатиу центрі міста, поблизу моря, харчуються в ресторанах і кафе, щодня ходять у театр, а в неї маленька кімнатка на околиці, сама варить собі їсти, а в театрі за кілька тижнів була всього-на-всього двічі, та й то на тіточчині гроші.
З тіточкою Оленою було куди краще. Вона й на базар збігає, і поторгується, і зварить, і попере, а тепер, як поїхала, — важкувато самій. Обіцяє приїхати Михайло з Шурою і Ганною Іванівною. Та й мама казала, що десь пізніше од відає, а немає, нема поки що нікого.
Леся поверталася з моря. В одній руці тримала валізку і парасольку, в другій — палицю, без котрої тепер уже не могла. Дорога крутилась, збираючись вище і вище на підгір'я, і Леся часто зупинялася, відпочивала і знову рушала далі.
Неподалеку будинку, в котрім мешкала, ще оддалік помітила знайому людину. Десь бачила її, а от де і коли — не пригадує.
Наблизилась. Чоловік ступив назустріч. "Та це ж той, що на сходці виступав, на Сирці... Як же його?.. Ще й привіт передавав од мінських соціал-демократів. Ну, як-бо його?" Та роздумувати вже було ніколи. Гість став на дорозі.
— Пізнаєте, Ларисо Петрівно?
— Ви знаєте навіть моє ім'я?
— А ви, певне, забули? Лариса Петрівна зніяковіла.
— Мержинський, Сергій...
— ...Костянтинович, — додала Леся. — Не забула, а просто не сподівалася тут зустріти.
Вони привіталися і все ще стояли в нерішучості.
— Сердечне вдм вітання од Віри Григорівни, Галі і од Тучапського. Це він направив мене до вас.
—Спасибі. А то я вже починаю занепадати духом.
—Чого б то?
— Сама... кругом чужина...
—Даремно. Я вам і гостинців привіз. А це... — дістав кілька асигнацій і простягнув Лесі, — це вам допомога. І ради бога не відмовляйтесь. Таке доручення маю:
передати у власні руки.
Лариса Петрівна не знала, що їй робити.
— Візьміть... товаришко Лесю.
— Змусили ви мене розгубитися, Сергію Костянтиновичу. Стоїмо обоє серед дороги... Ходімо до хати, осьдечки вона, там і поговоримо.
Маленька, на два вікна кімната, в кутку старомодне, акуратно прибране ліжко. На столі — книги, папери, записники. А поряд з чорнильницею, в малюсінькій чарочці, — пучечок дрібненьких гірських квіточок.
— Оце такі умови митця? — співчутливо спитав Мержинський. — Скромно, навіть занадто.
— Добре, хоч це знайшлося. В центрі таку ціну луплять, що жах.
— Про це ми й догадувались. То прошу, Ларисо Петрівно. — Він знову дістав і поклав на столі гроші.
Що з ними робити? Відмовитись — незручно, адже товариші справді проявили до неї увагу, взяти — теж якось... Зрештою, після приїзду в Київ їх можна повернути, внести до тієї ж таки каси.
Леся подякувала.
— Розказуйте, що там нового, як ідуть справи? — Вона посадовила гостя на єдиний старенький стілець і почала готувати підвечірок. Невдовзі принесла низенького дитячого стільчика і сіла, впершись спиною в ліжко. Хвору ногу незручно випростала.
— Може, вам тут краще? — встав із стільця Мержинський.
— Ні, ні, не турбуйтеся... Мені краще, як нога не висить. Так є новини, кажете? Приємні, багато?
— Є чимало і приємних. Насамперед мушу вас повідомити: всі соціал-демократи Києва злились в один "Союз боротьби за визволення робітничого класу". Такий союз ще раніше організований Володимиром Улья-новим у Петербурзі, незабаром будев Мінську та інших містах. Назріває, Лесю, — він вимовив її ім'я якось по-особливому, ніжно, — необхідність з'їзду. Передбачається скликати його десь на початку наступного року,
— Славно, бачу, працюєте, — мовила Леся, — а я... а мені, мабуть, не судилося...
— Ну, що ви, Лесю! Одужуйте швидше, повертайтеся і — до роботи. А стане її всім... "хто живий, в кого думка повстала". Хороший, скажу вам, вірш! Його часто цитують на зібраннях, а деякі оратори так і закінчують свої виступи: "Вставай, хто живий, в кого думка повстала!"
— Не перехвалюйте, Сергію Костянтиновичу. Щ слова я вихопила з промови Ювеналія Дмитровича, тоді — пам'ятаєте? — на сході, де ми познайомились.
— Пригадую, — пожвавішав Мержинський. На запа-лих щоках його виступив слабенький рум'янець. — А я щось не чув у нього таких слів.
— Ну, не такі точнісінько.
— То інша річ. Знаєте, цю поезію добре було б перекласти по-російськи... "Вставай, кто живой..."
— Далі? — засміялася Леся. — Читайте далі. Мержинський задумався на мить.
— Ні, не виходить. Рожденнмй ползать, летать не может.
— А ви мене втішаєте: одужуйте, приїжджайте... І що з того? З моїм смутком хіба що на цвинтар, щоб не морочити голови ні собі, ні людям.
— Не сподівався я, що ви така вразлива. А хіба ваші поезії, ваше слово не служать загальній справі?
— Та знаю, знаю. І не од вас першого чую. Але як подумаю, скільки вже тих мук перенесено і скільки ще попереду, — жити не хочеться.
— Це вже просто-таки, даруйте, нерозумно.
— Облишмо краще цю тему... Я зараз. — Вона вийшла і незабаром повернулася.
— Еге ж, ще забувся вам про газету сказати. Випустили вже кілька номерів. Правда, на гектографі, малого формату, але все-таки газета. "Вперед".
— Отут, можливо, я б таки справді стала в пригоді.
— Так воно й передбачається. Будете першим її літературним працівником. — Мержинського, видно, й самого хвилювала ця думка, бо говорив запальне. — А там, як матимемо справжню друкарню і газета стане солідною, вестимете питання, скажімо, літератури, публіцистики.
— Гаразд, Сергію Костянтиновичу, я готова хоч зараз. А повернуся на тихі води — з охотою помагатиму. Тільки публіцист з мене абиякий. Та й теоретик нікудишній. Простудіювала оце половину першого тому "Капіталу" — Тучапський дав мені перед від'їздом — і, знаєте, чим далі читаю, тим більше зостається для мене незрозумілого. Що ви на це скажете?
— Скажу, що ви надто поспішаєте з висновками, не прочитавши книги. Адже це не белетристика.
— Можливо, й так. Одначе заговорила я вас. Коли ж ви приїхали?
— З тиждень тому. А зупинився в Сергія Васильовича Стаханова.
— В завідувача народною бібліотекою?
— Еге ж. Він і допоміг мені знайти вас. Ви ж, здається, активний читач його бібліотеки?
— Так-так!.. То-то він і розпитувався в мене... Отже, він теж...
— Це свій чоловік, надійний. І знаєте, об чім я вас одразу ж, щоб не забути, проситиму? Треба допомогти бібліотеці придбати хоч один-два примірники "Кобзаря". В них немає жодного. Як це зробити — подумайте. Спишіться, з ким необхідно, попросіть, щоб прислали або краще передали.
— Гадаю, що зроблю те без особливих труднощів. В Одесі живе наш добрий приятель бібліограф Кома-ров. У нього що завгодно можна дістати.
— Ото й напишіть йому і неодмінно познайомте листовно з Сергієм Васильовичем...
