Дивовижний похорон - Нечуй-Левицький Іван

Поблукавши по далеких столицях, він погубив усякі симпатії до рідного краю й пробував на Україні, неначе десь на чужині, не цікавивсь забутою на чужині рідною Україною, не знав навіть того, що пишеться українською мовою, що там діється за містом на селах, як народ живе навкруги Києва, чи він бідує, чи слабує, чи горює. За усе це йому було байдужісінько. Гурковенко навіть не примітив, що настали інші часи, що з'явились молодші люде з іншими поглядами та бажаннями. Молодий асистент був більше начитаний і багацько цікавіший од свого патрона. В університетській молоднечі тоді вже заворушились усякі гуманні думки: і громадянські, і національні, і демократичні. Прослуживши доволі часу при Гурковенкові, Уласевич придививсь до життя свого патрона та його знайомих і своїм молодим почуванням постеріг порожнечу й нікчемність такого марного життя й одмикування од усякої соціальної роботи навіть на користь рідному краєві, од усяких соціальних думок та пересвідченнів.

Тим часом зараз після похорону в господі скоїлась неприємна для Катерини Маврикіївни несподіванка. І вона, і небіжчик так бучно та розкішно жили, так гайнували гроші в Генуї та в Ніцці, що й не зогляділись, як прогайнували багацько грошей, ще й напозичались у банку, записавши в заставу свій недавно збудований мурований здоровий дім за позичку грошей. На безглуздо багаті бенкети та бали, на завсеїдне грання в карти, на поїзди в Італію Гурковенко не міг настачить грошей, невважаючи на свої великі заробітки. Позичниками грошей в банку записувались вони обоє. Після смерті Гурковенка банк зараз спродав новий дім за неплачені довги, та ще й тих грошей не стало на бплать довгів, котрі наробила Катерина Маврикіївна, позичаючи гроші в декотрих своїх багатеньких знайомих. Небіжчик був застрахував своє жи-воття в двох товариствах. Але, як Катерина Маврикіївна зараз досвідчилась, небіжчик давно вже перестав платить вкладку в ті двоє товариств. Вона мусила найнять своє давнє житло багатеньким знайомим пожильцям, а сама найняла невеличку квартиру, куди й перебралась з дочкою. Вона мусила спродать усе своє надбання, усі екіпажі й коні з дорогою збруєю, а садовники закупили навіть ту оранжерею, що була притулена позад дому, й ту теплицю з пальмами, котра стояла окроме за домом.

— Я й не думала, й не гадала, що ми врешті всього дійдемо до такого смутного кінця,— казала Катерина Маврикіївна до знайомих дам, котрі жалкували й втішали з великим спочуванням та споболінням до неї і молоденької Софії, її дочки, — все то накоїв лиха небіжчик Іван Мартинович, бо любив жити паном на всю губу. Все то були його примхи. А мені того всього й теперечки не треба, та й передніше ця вся розкіш була мені непотрібна. Нащо мені ті дорогі екіпажі та баскі коні? Ці всі збитки робив він, а через його й я була повинна підроблюваться під його звички та витребеньки й заводить багатющі бенкети та давати бали.

В найняте злиденне житло вже й не заглянув ні однісінький багатий гість. За зубожілу удову незабаром забули всі багатіші знайомі. Тільки вряди-годи одвідували

її прихильні до неї давніші знайомі дами. Катерина Маврикіївна здіймала з етажерки альбоми та давні здоровецькі фотографії, виймала з палятурок ті поховані фотографії, на котрих був знятий її екіпаж на "Баталії квіток" в Ніцці, ввесь суспіль в квітках, в котрому сиділа вона з дочкою й небіжчик Гурковенко попліч з красунем генуезцем, так само затикані квітками, оповиті через плече гірляндами з фіалок. І це для неї було єдиною дорогою згадкою, од котрої в удови котились сльози з очей і виривалось важке зітхання по минувшому гойному та безжурному часі, що був, та минув і вже ніколи не вернеться, доки й її віку.

1906 року. Київ.