Із темного передпокою - Любченко Аркадій

Все довкола було наче в густому тумані. Голова спорожніла й болісно гула.

І коли Клімця на його голос відчиняла двері, власний голос видався йому теж чудним, чужим.

— Чого це ти так довго? — спитала Клімця,

Яна враз наче гачком рвонуло всередині. Оскаженіло-суворо глянув на неї і так гупнув серед кухні мішком, що з підлоги знялася хмара і полохливо затремтів мисник.

— Та чого ти, Яне? — тихо й тривожно підняла опухлі очі.

Все, що накипіло в ньому за цілий день, тепер готове було вибухнути немилосердим гнівом. Але він згадав про Зосю. Стримався.

Од печі йшло духмяне тепло. Припічок був чистий, старанно підмащений рожевою глиною. На всю хату стояв запах свіжого, ще гарячого хліба. Янове роздратування помаленьку вгамувалося, і він почав мовчки крутити цигарку.

— Умивайся, Яне,— обережно підійшла Клімця.

Тоді він несподівано для себе самого з якимся невиразним тремтінням взяв її за лікоть і, оглядаючись на другу кімнату, щоб не почула Зося, тихенько розповів про все, що з ним сталося. Скінчивши, тихо спитав:

— Зося спить?

Клімця заморгала очима й піднесла до носа кінець фартушка.

— Що таке? Зося спить, питаю?

— Нема Зосі.

— А де?

— Нема Зосі... пішла... з Савкою пішла...

Мов громом ударило Яна — все довкола тіпнулось, затанцювало перед очима.

— Як пішла?

— Вчора посварилася зі мною, а сьогодні на заводі десь зникла... ото я тобі казала... потім вдень прибігла й плакала... А оце недавно постукав Савка. Ніколи не ходила, а теперечки пішла...

— Та що таке? Не розумію...

Клімця знесилено похилилася на одвірок і безнадійно-гірко захлипала в жменю:

— Мабуть, і в комсомол піде... Збирається... І Савка нависом вчащає... Я тільки боялася тобі говорити, думала — передуріє дівка та й опам'ятається... І богу перестала давно молитися.

— Так це вона?.. Ага, тепер усе розумію,— глибоко зітхнув Ян,— тепер усе...

Розгублено сів на мішок з вугіллям, низько схилив голову.

— Що ти? — обізвалася Клімця.

Він їй не відповів.

Замовкли. Мовчали довго. В хаті стало тихо, як на кладовищі.

І тільки десь у нічній далечині велично й снажно гриміли солов'ї.

Харків, 1924