Міщани - Осьмачка Тодось

84

Коли ж вітри на захід похилили
прозорую небесну височінь,
а гори київські вже положили
через Дніпро, як браму, дужу тінь —
холодні хвилі випхнули на берег
далеко за містком під теплі верби
старої жінки ув одежі труп,
що від води неначе трохи спух.

85

Його за коси верби ухватили
покрученим корінням і держать;
а з глибу другі набігають хвилі
і смикають, запінені, назад.
Зелені віти низько над водою
схиляються й гойдаються з журбою,
у стовбурі зітхають, і гудуть,
і ронять бризками свій плач на труп.

86

Вам пісню проспівав я героїчну,
важкі міщани й темні, як земля!
Ви єсть і будете живі одвічно,
як ніч похмура, мати сонця-дня.
Ви — ґрунт: і пахнете землею, гноєм,
аби із вас омитая росою
пшениця встала колосом густим
і розлилася сонцем золотим.

87

Ви єсть, того мене на світлі гори
од вас несе розкрилена душа,
бо тільки ваші сили нерухомі
дають пізнати лет у небеса.
Та й небо нам, як спинимось у льоті,
одразу стане вашим духом сльотним, —
і через те в небесний океан
летить мій дух і руху не спиня!

88

Міщани! Ви тупая смерті сило,
що валом прокотила через світ
і задавила все, що зупинилось,
та й заніміла, сіра, мов ґраніт…
Ви дзеркало космічного стремління,
куди травинка глянула весіння, —
і через те в небесний океан
летить мій дух і руху не спиня!

***