Формула Сонця - Руденко Микола

А може, це був лише потайний хід, — я цього не знаю. Але слова слідчого збігаються з тим, що я чула на будівельному майданчику. Сергій так просить! Ні, я мушу його боронити. Боронити навіть від самого себе.

Я розповіла слідчому про розмову з дівчатами. Це для нього не було новиною. Механічно граючись олівцем, слідчий мовив:

— Та-ак... Знаєте, Софіє Кирилівно... — При цих словах він зазирнув до папірця, що лежав на столі. — Знаєте, для мене тут чимало незрозумілого. Якісь дуже складні психологічні мотиви. Ви хотіли побачити сина. Не передумали?..

Я так поринула у власні думки, що голос слідчого долинав до мене ніби із сусідньої кімнати. Не відразу збагнула, що він казав. Лише згодом запало до моєї свідомості: це ж був дозвіл на побачення! Почала дякувати, але слідчий увірвав:

— Ні, ви хибно мене зрозуміли. Це не зовсім те, що ви просите. Сина ви побачите, але в моїй присутності. Словом, це називається очною ставкою. Вам належить підготувати власні нерви. В даному разі... Повірте, я не менше від вас зацікавлений...

Він не закінчив фрази, мабуть, вона здалася йому недоречною. А я все ще перебувала в такому стані, коли слова пробиваються до мозку мовби через якусь перепону. Отак, як це буває під час прощання на вокзалі: тобі щось кричать із вагона, губи ворушаться за товстим склом, але ти нічого не чуєш. І тільки потім догадуєшся, що тобі хотіли сказати.

Чомусь мій погляд зупинився на стелі, що змокла під час недавніх дощів. І так виразно проступало там перекошене від тяжких страждань обличчя жінки, — так виразно, що мені стало моторошно. На якусь мить здалося: то було обличчя Марини. То воно мені щось кричало. Може, теж вимагала очної ставки?..

На якусь мить мені здалося, що слідчий мені співчував, — попри всі закони, які нас розмежовували. І, може, йому в цю хвилину уявилась на моєму місці його мати або сестра. Або, скажімо, він вважав, що Сергій не винен. Таке в мене склалося враження від його погляду, коли я трохи отямилась і вже здатна була чути його слова. Я боялася глянути на стелю, дивилася собі під ноги, але обличчя Марини все ще стояло перед очима. Воно ніби ховалося за якоюсь вогнистою сіткою, що рябіла в моїх очах. Мені було боляче від тієї сітки, наче вона своїм мерехтінням обпікала мій мозок.

Слідчий викликав секретарку й наказав виписати мені повістку на наступну суботу. Отже, через чотири дні я побачу Сергія!

Роботою мене не обтяжували — розуміли, яке в мене лихо. Головний лікар частіше, ніж звичайно, навідувався до моїх палат. Мабуть, боявся, що в мене не вистачить сил, — у хворих були і свої вимоги, й примхи. Санаторій у нас клінічний, тут не просто відпочивають, а лікуються. Я старалася не виказувати своїх мук, та, напевне, мені це не завжди вдавалося. Головний лікар знову заговорив зі мною про переселення — незабаром має звільнитися однокімнатна квартира, я могла б її одержати. Мабуть, йому здалося, що цим він виявляє турботу про мене. Та я це зрозуміла як натяк на те, що останнім часом погано виконую свої обов'язки. Мені рідко випадало добре виспатись.

Якось уранці мене зупинив вахтер на прохідній:

—Микола Олександрович просив, щоб ви до нього зайшли. Він зараз у себе.

Я зайшла до адміністративного корпусу й піднялася на другий поверх. У головного лікаря сидів його заступник по господарській частині, якого я недолюблювала. Коли нарешті Микола Олександрович звільнився, він сам вийшов із кабінету і, пропускаючи мене вперед, сказав:

— Не інакше, як телепатія. Я вже хотів за вами послати. Вами, Софіє Кирилівно, цікавляться високі інстанції.

Головлікар говорив це з відтінком гумору, але було помітно, що йшлося про щось важливе. Я мимоволі підхопила його тон.

— Може, ви хочете сказати, що із ЦК?

— Ви не помилилися. Саме так.

У моєму серці зажевріла надія: ось воно! Нарешті знайшлися люди, що зрозуміли Василеву працю. Він заповів мені якось довести до свідомості вищих посадових осіб його страшне відкриття. Десять останніх років він спав по кілька годин на добу — все писав та писав, створюючи нові варіанти своєї незвичайної праці. Варіанти виникали тому, що Василь прагнув дохідливості — кожна грамотна людина мала зрозуміти його теорію з першого читання. Я намагалася переконати Василя, що він прагне недосяжного — сама тема надзвичайно складна, отож зробити свою працю популярною йому все одно не вдасться.

— Але ж ти зрозуміла, — нервово закусивши губу, гнівливо мовив Василь. — Чому ж ти гадаєш, що інші не зрозуміють?

— Тому, що я давно вже стала тобою, — з посмішкою відповіла я. І лише згодом зрозуміла, що то був не жарт, а глибоко вистраждана істина.

У когось, мабуть, відразу ж посунеться думка в бік атомної бомби — я ж бо назвала його відкриття страшним. Але ж помиляються люди, котрі думають, що земна цивілізація може загинути лише від атомної війни. Василь перед смертю сказав:

— У фундамент нашої держави закладена міна уповільненої дії. Повір мені, Соню, вона здатна накоїти не менше лиха, ніж атомна бомба. Рано чи пізно, але вона вибухне. Ми — це шоста частина земної кулі. Розумієш, Соню?.. Ця катастрофа не обмежиться тільки нашою загибеллю. Тут не можна себе жаліти. Треба стукати до найвищих дверей. Виженуть — знову стукати. І ніколи не ображатися, бо нашим ворогом є тільки людське нерозуміння. На земній кулі немає жодної людини, котра, зрозумівши, про що тут йдеться, відмовилася б нам допомагати.

Василь і сам намагався переконати працівників ЦК, що Маркс помилився у визначенні джерел додаткової вартості! Так, помилився: енерґетичний канал для виникнення додаткової вартості існує в самій природі. Пояснювати її походження експлуатацією праці — хибно. Якраз навпаки: експлуатація призводить до відмирання джерел абсолютної додаткової вартості — тоді настає голодомор, суспільний хаос, руйнація державних підвалин…

Ах, навіщо я оце кажу? Тут треба або написати цілий том (ба, навіть не один!), або мовчати, зціпивши зуби, — адже ж отакі сентенції, які я щойно проголосила, здатні привести хіба що до психіатричної лікарні.

Цього ледь-ледь не скоїлося з Василем, але я умовила професора Ващенка, що подбаю про нього сама. Дивна була ця розмова, дуже дивна. Я запам'ятала її майже дослівно. Вона виглядала так:

ПРОФЕСОР: У вас, Василю Микитовичу, є якась всепоглинаюча ідея? Така, що заполонила вас повністю. Про зміст самої ідеї я не питаю. В даному разі це не має значення. То як, Василю Микитовичу, є така ідея? Скажіть, будь ласка, чи я часом не помиляюся?

ВАСИЛЬ: Ні, не помиляєтесь. Така ідея у мене є.

ПРОФЕСОР: І вона вас мучить. Вам здається, якщо цю ідею не прийме людство, станеться глобальна катастрофа. Так чи ні, Василю Микитовичу?

ВАСИЛЬ: Так. Я в цьому переконаний.

Професор іронічно посміхнувся й кивком голови дав зрозуміти, що бажає залишитися зі мною віч-на-віч. А коли Василь вийшов, Ващенко приязно сказав:

— Постарайтеся заповнити його дозвілля розвагами. Театр, картинні ґалереї, риболовля. Якщо є змога, поїдьте до моря. Хвороба не становить особливої небезпеки. Згодом минеться. Не хвилюйтеся, я поговорю з ким належить. Вас надалі не турбуватимуть. Але нехай Василь Микитович більше нікуди не пише.

Довго сердився Василь на професора, коли я переповіла його настанови.

— Виходить, нормальними є тільки ті люди, у кого немає жодних

ідей. А як же тоді класики марксизму? Чи могли б вони з'явитися, якби й

тоді існували отакі психіатри?

Я чомусь вірила: там, у ЦК, нарешті зрозуміють, що казав їм Василь, — бо цього не можна не зрозуміти! Василь гадав, що у партії є лише зо два десятиліття для перебудови. А може, й менше.

Василь наказав: якщо він помре, я повинна передати усе написане ним у власні руки когось із представників ЦК. Вони колись прийдуть — самі прийдуть!

Ось чому після директорських слів про телепатію я одразу ж згадала про ЦК. В моїй душі забриніла радість — забриніла, незважаючи навіть на лихо, яке скоїлося під баштовим краном. Може, таки справді прийшли?

Я, мабуть, виглядала вельми кепсько, бо в очах Миколи Олександровича з'явилося щось тривожне й водночас суворе.

— Даруйте, Софіє Кирилівно... — Він підвівся, по товстому китайському килимі пройшов у куток, до холодильника. Дістав звідти пляшку з нарзаном, наповнив склянку. — Випийте, будь ласка.

Я випила й ніби трохи заспокоїлась — не стільки від нарзану, скільки від співчуття. У мене навіть вистачило сил запитати:

— Невже справді з ЦК?

Я добре розуміла, що увага до моєї скромної персони з боку цієї всемогутньої установи означає лишень одне: прийшов нарешті час для Василевої праці, таки ж прийшов!

— Та ви не хвилюйтеся. Якийсь Коробов. Ви з ним не знайомі?

— Ні, не знайома.

— Він уже в дорозі. Хвилин через десять буде тут. Давно бачилися з сином?

У мені знов усе напружилося, наче вдарила в груди морська хвиля. Не встигла відповісти, як Микола Олександрович заговорив знову:

— Вам потрібен добрий адвокат. Щось у цій справі не чисто. Ваш

син — машиніст баштового крана. Він не може відповідати за стропальника. А що каже слідчий? Яке він справляє враження?

— Він мені здається порядною людиною.

По обличчю Миколи Олександровича ковзнула іронічна посмішка — здалося, він щось хотів сказати, але не зважився. Тим часом двері відчинилися, й до кабінету увійшов привітно усміхнений чоловік років сорока. Темне волосся на його черепі помітно відступало до потилиці, створюючи лисину. Але вона ще остаточно не сформувалася. Синій костюм сидів на ньому бездоганно — мабуть, пошитий у майстерні, що обслуговує республіканське начальство. Прибулий вклонився мені не без галантності й подав не по-чоловічому випещену руку.

— Коробов Євген Маркович.

Відтак потиснув руку Миколі Олександровичу й дістав із кишені посвідчення з золотим тисненням. Там значилося, що він є працівник київського обкому партії. Це мене дещо розчарувало, бо Василь завжди говорив про ЦК — не про обком.

Ніби здогадавшись, про що я в цю мить подумала, Коробов квапливо заговорив:

— Я отримав доручення від Центрального Комітету ознайомитися з

економічною працею вашого покійного чоловіка. Не дивуйтеся, Софіє

Кирилівно, що відповідь так забарилася. Сучасна наука до того розчленована, що підшукати в одній особі біофізика й економіста не так легко.

Зараз ми таку людину маємо.

— Даруйте, у мене справи, — заквапився Микола Олександрович і

вийшов з кабінету.