Біда бабі Парасці Гришісі - Нечуй-Левицький Іван
Сльози самі покотились з очей.
— Коли б ти, сину, був живий, не зазнала б я горя та сліз. Не Марина з чортячими рогами панувала б в мене в хаті, а тиха, як біла голубка. Левадівна Килина, — промовила Параска голосно сама до себе.
Ото вже йде піст. Марина неначе наважилась гризти свекруху, а Грицько мовчав і слова не промовляв до матері, неначе його і в хаті не було. Параска бачила, що з Мариною непереливки, і почала змовчувать. Як не лаялась, як не гризлась Марина, як не допікала бабі словами, Параска мовчала й словом не обзивалась.
Вже була перша неділя посту: баба змовчувала, щоб не нагрішить; вона боялась гріха. Але другого тижня баба не видержала й знов почала навчать Марину та настираться.
— Чом ти, Марино, оце й досі не винесла помийниці та не вилила помий своєму кабанові й моїм підсвинкам? Чи це тебе мати так вчила, чи що?
— Хи-хи-хи! — зареготалась Марина на всю здорову й високу хату; Параска аж спахнула.
— Чого це ти регочешся, мов несамовита? Чи ти й забулась, що тепер святий піст і люде говіють? Он чуєш? Дзеленькає маленький дзвін на службу божу, а вона регочеться, неначе дівка на вечорницях, — навчала Параска. — Сміються тільки з дурнів. А я, хвалить бога, з глузду не з'їхала. Чого ти смієшся з мене, як з дурної? Це на тебе напала якась дурість?
— Хи-хи-хи-хи! — знов зареготалась Марина, аж залящала, аж одляски пішли попід стелею.
Грицько сидів на лаві й собі голосно засміявсь. Він знав, що Дорошева невістка намовила Марину, чим можна найгірше допекти свекрусі: вона призналась Марині, що як тільки її свекруха почне докоряти та лаять, то вона не огризається, а сміється та регочеться; тоді свекруха лютує, трохи не скаче аж під стелю, доки не гуркне дверима та од злості вийде з хати.
— Ото, Марино, лайкою нічого не вдієш, бо я вже за це добре дізналась; а як почну реготаться, то моя свекруха так і скипить одразу та й замовкне. Я затуляю свекрусі пельку реготом, — так навчала Марину Дорошева невістка.
— Хи-хи-хи! хи-хи-хи! — ще голосніше зареготалась Марина якось чудно та роблено і сіла на піл, ще й за живіт вхопилась обома руками, неначебто їй було так смішно.
Грицько реготавсь звичайним, не робленим реготом. Діти почули той регіт та давай і собі реготаться, їм, надісь, було смішно з того, що мати реготалась чудно, а батько реготавсь щиро й весело. Діти неначе заметались батьковим сміхом, мов заразливою хворобою. Параска з дива витріщила очі на Марину, бо постерегла, що вона сміється якось чудно, неначе підроблювалась під регіт.
— Що з тобою сталось? Чи це на тебе наслано такі крикливці, чи що? Чого ти так чудно смієшся? Чи ти вже сказилась, чи до тебе ще тільки приступає? — говорила Параска.
Марина ще гірше зареготалась, аж на боки хапалась руками. Грицько й собі сміявсь. Йому й справді була смішна та комедія.
Од того часу як тільки Параска починала лаять Марину, Марина реготалась перед самісіньким носом в баби і не промовляла до неї й слова. Параска мусила стулять рота, бо знала, що нічого не почує од невістки, тільки самий регіт.
Вже потім згодом баба Палажка Солов'їха прочула од людей, що то Дорошева невістка так напутила Марину, і сказала за це Левадисі, а Левадиха розказала бабі Парасці. Як Марина почала знов реготаться, Параску неначе стало щось шкребти по серці. Вона не всиділа в хаті, вийшла на сінешній поріг, подивилась на вербу на Івановій могилі, згадала його добру душу, його моторну привітну вдачу і виплакала всі сльози, що назбирались в серці од того скаженого реготу її сина й невістки.
Цього чудного реготу Параска не могла стерпіть, і на другому тижні, як тільки невістка й син почали ходити до церкви, щоб одговітись, вона пішла до батюшки жаліться, розказала за все, як невістка її не слухала та лаяла, а син ніколи й словом не оступався за нею.
— Так мені важко, так тяжко жить, що я далі не видержу. Як помер Іван, вони напались на мене обоє так, що ладні й коліном виперти мене з хати. А найгірше Марина допікає мені не словами, а реготом. День у день ходжу в хаті, неначе по голках та в колючих тернах. Оце вони говіють на цьому тижні. Не дайте, батюшко, їм причастя, то, може, вони схаменуться та хоч трохи подобрішають до мене.
— Як вони йтимуть причащаться та не попрощаюгься з тобою, то я не дам обом їм причастя. А як попрощаються і перепросять тебе, тоді я запричастю їх. Доки був живий твій чоловік, ви жили в згоді. А тепер живе трое вас в хаті, і ви пішли врозліт.
— Коли ж, батюшко, невістка моя непомирлива. Од неї пішла така направа в нас од того часу, як помер Омелько. Усе лихо в хаті скоїлось через неї, — сказала Параска.
В суботу вранці, як тільки дзвін бовкнув на службу божу, і син і невістка почали вбираться до церкви, Параска сіла на лаві під образами й ждала, що вони приступлять до неї й попрощаються. Син убрався, взяв шапку в руки, чогось тупцяв по хаті, никав, буцімби-то чогось шукав, сховав капшук з грішми в кишеню та й вийшов в сіни, не попрощавшись з матір'ю. Параску взяла досада. Вона й собі вийшла в садок, щоб глянуть на вербу на Івановій могилі. Дивиться вона, аж з хати вийшли Грицько й Марина і попростували до церкви.
Параска зараз увійшла в хату та й питає в старшої дитини:
— А що тут робив батько, як я вийшла з хати?
— Поклонились тричі до образів, а потім матері та й поцілували матір; а мати поклали три поклони перед образами, поклонились тричі батькові та й поцілували в губи, — каже дитина.
Параска зараз побігла до батюшки навпростець, перелізла через тин з свого городу та на батющин тік, а з току чкурнула в двір. Батюшка саме тоді вийшов з дверей в двір. Вона догнала його в брамі й поцілувала в руку.
— Батюшко! Син і невістка не попрощались зо мною, як ішли на службу. Син чомусь тупцяв, покрутивсь по хаті та й пішов до церкви; а невістка навіть не глянула на мене та й посунула з хати надвір насуплена, мов чорна хмара. Якби вона попрощалась зо мною, я б усе простила їй і вибачила за все. Не дайте, батюшко, їм причастя.
— Коли не перепросили тебе, не дам їм причастя, доки попрощаються з тобою; бо до причастя треба приступать, помирившись і попрощавшись з усіма, з ким людина лаялась, або ворогувала, або навіть з ким посердилась.
Вже Параска обід зварила, як син і невістка прийшли з церкви, мовчки пороздягались, посідали за стіл і мовчки пообідали. Грицько був смутний, аж ніби зажуривсь, а Марина була люта й не дивилась ні на кого, неначе в церкві погубила очі: батюшка не дав їм причастя.
На третьому тижні син та невістка знов почали ходить до церкви, щоб одговіться. Знов настала субота, бевкнули в малий дзвін на службу божу. Грицько вбирається до церкви, вбирається й Марина. Параска сіла коло столу під образами й ждала, поглядаючи на їх обох. Грицько взяв шапку в руки, вдарив три поклони перед образами, приступив до матері, тричі поклонивсь низенько й попрощавсь.
— Нехай тебе бог простить, — сказала мати, вставши в лави, і тричі поцілувала сина.
Марина вдарила три поклони перед образами, поклонилась тільки раз на ході, та й то набік, і сказала раз:
— Простіть мене, мамо! — та й пішла з хати. Бабі чомусь здавалось, що вона обернеться й зарегочеться.
Як не говорив син до матері, то її так неначе гадюка ссала за серце; а як заговорив, то неначе гадюка так разом і одпала. Провела вона сина в сіни, глянула на вербу на кладовищі, а в неї сльози вже не виступають. А невістка пройшла проз неї й навіть не подивилась, закрила очі віками та довгими віями, неначе й досі не знайшла погублених очей.
Параска накинула кожушину та зараз слідком за ними почимчикувала й собі до церкви. Дотиснулась до титаря Петра Жарка, свого приятеля, та й каже:
— Піди, Петре, в вівтар та попроси батюшку, щоб Грицькові дали причастя, а невістці не давали; бо Грицько попрощавсь зо мною, а невістка не попрощалась.
Жарко сприяв бабі, як своїй кумі, пішов у вівтар і заповістивсь батюшці. Він скрізь встоював за Параску, і перед батюшкою, і перед людьми, як люде часом гудили та судили її. Батюшка запричастив Грицька, а Марині сказав, що не дасть причастя доти, доки вона не попрощається з свекрухою.
Параска зумисне вистояла всю службу божу, діждалась, як батюшка причащав людей, слідкувала очима за невісткою й на свої очі побачила, що батюшка знов вдруге не дав їй причастя. Вона зараз вернулась додому. Прийшов син з церкви, а слідком за ним увійшла в хату й Марина. Параска подала обід, а Марина роздягається та сопе, а на матір і не дивиться.
— Сопи, сопи, Марино! Чи це ти й досі не знайшла очей, чи вдруге загубила в церкві, що на мене й не дивишся? — з злістю сказала Параска.
Марина вже не реготалась. Сіла на полу, згорнула руки, дивилась у вікно й задумалась. Вона й за обід не сіла. По обіді вона повдягала дітей, менше взяла на руки, а старше повела за ручку, взяла мотузок, залигала за шию того кабана, що привела од своєї матері, та й веде з двора. Параска догадалась, що вона перебирається до матері. Син сидів на лаві сумний, мов чорна хмара, і мовчав.
Параска не втерпіла, вийшла надвір та й гукнула з сінешнього порога:
— Куди це ти, Марино, йдеш, не попрощавшись зо мною? Чи перебираєшся до матері, чи, може, помандруєш на Басарабію? Потривай же та хоч розпрощайся зо мною й з Грицьком!
Марина спинилась на воротях, обернулась та як зарегочеться, як несамовита: хи-хи-хи! — регочеться, аж заливається.
— Смійся, смійся! швидко на кутні засмієшся й рота роздереш, доки й за двір вийдеш. Не дав тобі піп причастя двічі, то тепер вже доконче виростуть в тебе чортячі роги під очіпком.
Марина повела кабана попід вір'ям та й гукнула через вір'я:
— Он лапніть лиш свого очіпка! В вас вже давно виросли; держіть рукою очіпок, бо чортячі роги за того скинуть з вас очіпок. Хи-хи-хи! — зареготалась вона та й зникла з кабаном за вербами.
— Отак наші гості вишовкались з хати, не попрощавшись з нами! — сказала вона до Грицька. — Може, це ти так її памоторив?
Але син і словом не обізвавсь до матері. Увійшла мати в хату й заходилась мазать припічок. Син сидів на лаві й не промовив і слова до матері, тільки сердито поглядав на неї. Взяла вона деркача, вмочила в помийницю й почала трусить сажу в комині та в челюстях, а витрусивши сажу, вийняла деркача з комина та й замірилась ним на сина.
— Оце тобі на дорогу кропило! Йди й ти з хати туди, куди пішла твоя жінка, коли ти незугарний держать її віжками.
Син вийшов з хати.
