Відпустка - Радутний Радій

Або син. От мені буде приємно зустрітися, та й їм, певно, теж. І що нам тоді — сказати один одному "Здрасьтє!"?

Квіти покласти? Боюсь, що пролежать вони там якраз до візиту будь-кого з родичів. Того ж чоловіка, наприклад. Ото зрадіє. В принципі, те саме, що й особисто зустрітися, а мо', навіть й болючіше.

Ні, дурна це ідея, їй-богу дурна!

Не буду цього робити. Їй-богу, не буду.

Я увіткнув мобілу в розетку, терпляче вичекав, поки не перестануть дзеленькати смски з повідомленнями, трохи здивувався, що їх забагато набралося за ці пару тижнів. Здивувався, і навіть стривожився... але все виявилось гаразд.

Спам. Просто спам.

Заліз в інтернет й за півгодини вже знав, де вона працювала. А що ви хочете, двадцять перше століття надворі. Гадаю, років через десять-п'ятнадцять я так само за півгодини зможу сказати й хто, де, коли, з ким... а ще років через п'ять — то й скільки разів, а може навіть і як саме.

Це була найлегша частина роботи.

Далі почалася соціальна інженерія, але і на цьому я трохи розуміюся. От, скажімо, я місяць тому дзвонив вам в контору, й мав справу з... пробачте, забув, як звали, а прізвище чи то сяке, чи таке...

— Ой, ви знаєте! — сказали мені з роботи. З її роботи, з нудної роботи, де з півдесятка дамочок різного віку перекладають з місця на місце папери, ганяють цифри в якихось відомостях, плетуть шкарпетки, інтриги та язиком... я б на третій день втік, але jedem das seine.

— Ой, ви знаєте! — сказали мені. — Ой, ви не знаєте! Вона ж недавно померла!

Звісно, я зробив вигляд ніби абсолютно не в курсі.

— Так-так, дуже несподівано, хто б міг подумати, ми тут усі в шоці, такі схвильовані, такі стурбовані, я он теж перевіритися надумала, й Галина Сидорівна теж, а чоловік мені так і сказав...

Знаєте, що виявилось найважчим? Вставити у потік коротке й начебто абсолютно невинне питання. Вставити так, щоб здалося, ніби цікавлюсь я не так малознайомою мені жінкою, а вельми актуальним для кожного мешканця великого міста питанням. На цей випадок є універсальна комунікативна відмичка, рекомендую. Коротенька, всього із двох слів. Ось ці слова "бо" і "зараз". Дарую, бо мені навряд чи коли ще згодиться.

— А де ховали? Бо зараз...

— Так, зараз і дорого, й місць немає, а за підхорон такі хабарі беруть, то я й сім'ю розумію, хоча могли б, звісно, й більш уважно поставитися, а так на окраїні, туди ж не поїздиш... Де окраїна? Ой, далеко... Аж...

Щоб балакуча дамочка не насторожилася й, не дай боже, не стукнула чоловікові, довелося зробити в розмові ще два повороти, й лише потім сказати, що я, мабуть, помилився номером, й "чи то сяка, чи така" мені зовсім інша потрібна була.

Торохтуха збрехала. Не така вже й далека була окраїна, й не так вже важко туди добиратись.

Ненавиджу свіжі кладовища. Втім, не те, що ненавиджу, а, скоріш, не люблю. Рівні шеренги свіжих могил, й дати — одна за одною, як на календарі. Слухняно й дисципліновано, як у армії. Рядовий такий-то, я!, лягай!, єсть! Такий-то!, я!, лягай!, єсть!

Наче стоїш у строю й чекаєш, коли черга дійде до тебе.

Інша річ старенькі, напівзакинуті цвинтарі п'ятдесятих-сімдесятих років. Там не солдати лежать. Там скромний хрестик з напівстертим "1953" межує з розкішним погруддям "1994", на якому вибито мордатого дядька у норковій шапці й з мобілою. Зараз багато хто ще пам'ятає, що означала мобіла у тисяча дев'ятсот дев'яносто четвертому, а років через півсотні дивуватися будуть. Як зараз ми дивуємось пам'ятникам у вигляді дерева з обрубаними гілками. Особисто я чув з десяток версій про цю моду шістдесятих, й найбільше мені подобається варіант про останнього з роду.

Якщо звісно, термін "подобатися" взагалі тут придатний.

Єдине, чим хороші нові великі кладовища — це наявністю сторожа й книги, де все записано.

Хто, коли, і найголовніше для мене — де.

Там, нагорі, чи то знущались навмисне, а чи просто начхати усім їм на нас, але якраз до мого візиту почалась хуртовина.

Снігу й так було мало не до колін, а тут він ще й зрадів можливості політати. Й не просто так, а у пику.

Велике було кладовище, й брьохати у снігу було важко.

1999.

Цікавий був рік, ага. Дехто з нас зробив непоганий стрибок нагору, а весь світ готувався до "проблеми 2000".

2000.

Програмісти потерли руки й сказали, що нічого не сталося саме завдяки їм.

2001.

Один мій знайомий, спостерігаючи, як падають два хмарочоси, стрибав гопки й радісно горлав "Почалось, почалось!".

2002.

Виявилось, що таки почалося, але не там.

2003.

Виявилось, що вже майже скінчилось.

2004.

У мене завівся кіт.

2005.

Почалася масова роздача грошей.

2006.

Виявилось, що щастя таки не в грошах.

Дві тисячі сьомий, восьмий, дев'ятий, десятий...

ДЕСЯТИЙ?

В десятому її не було.

Я повернувся по власним слідам (втім, сліди були вже умовні, хуртовина негайно перетворювала їх у невеликі виямки; півгодини — і вже не скажеш, що тут хтось пройшов).

Алея сімдесят восьма. Номер сто тридцять шість.

Пам'ятник.

Фото.

Прізвище.

Ім'я.

Дата.

Дата!

ДАТА!!!.

Дата була минулого року. Дві тисячі дев'ятого, не найкращого, але й не найгіршого мого року.

Виходило так, що померла вона місяць тому.

Цебто, за тиждень до того, як тричі натиснула кнопку мого старенького дзвоника.

Я сів просто на сніг й розстебнув комірець. Хуртовина радісно сипонуло мені холодом просто в душу.

Відпустка. Відпустка. Відпустка.

Он про яку відпустку вона говорила.

Два тижні.

Он чому вона так впевнено повідомила, скільки залишилося. Медицина не працює з такою шаленою точністю.

Біль й спецефекти.

Ось чому не було ані болю, ані інших негарних моментів. Бо всі ці неромантичні ефекти скінчилися.

За тиждень до її візиту до мене.

Незважаючи на хуртовину, мені зробилося жарко й не вистачило повітря. Я скинув шапку й геть розчахнув куртку.

Але сніг танув сантиметрів за десять від тіла.

Що ж. Тепер я знаю, куди вона повернулась. Дякую їй, і дякую тим, хто дозволив їй ту відпустку. Шкода, що повертатися довелось у таку пору, й у таку глушину. Шкода, що вона, мабуть, прив'язана до місця, де лежить тіло.

Мені в цьому плані легше. Розірване, спалене, розвіяне вибухом моє тіло... воно тепер скрізь. І щоб повернутись з відпустки, мені не потрібно відвідувати якесь певне місце. Єдине, до чого я прив'язаний жорстко та неминуче — це до терміну.

Й скінчиться він через десять хвилин.

Різким порухом я стягнув з себе светра й встав, підставляючи хуртовині голий торс; насолоджуючись різкими, як удари бичем, цівками колючого снігу та холодом.

Там, куди я маю повернутися, дуже спекотно.

26.12.2009-06.01.2009