Бісова душа, або Заклятий скарб - Арєнєв Володимир
Шпиталь було збудовано на кошт січовиків і призначено насамперед для поранених і скалічених запорожців, яких відсилали сюди поновити здоров’я.
Утім, якраз зараз він був майже порожній. Андрієві виділили невеличку кімнатку, де він нарешті отримав змогу побути на самоті. Скинувши дорогі шати й перевдягнувшись у принесену з собою в торбі повсякденну одіж, Ярчук примостився на ліжку й запалив люльку.
— Гей! — кашлянули за стіною — й одразу ж гепнули чимось важкеньким, не інакше як ковальським молотом. — Чи є хто живий?
Найменше Андрієві хотілося зараз когось бачити, і він промовчав.
Молот знову приклався до стіни:
— Та не мовчи, я ж знаю, що ти там. Ну не налаштований на балачки, то і біс з тобою. Тільки тютюнцем поділися, а то зовсім кепсько мені без нього, кляті ж ченці забороняють — кажуть, шкідливо. Ну, ти чув, аби козакові та добрий тютюнець зашкодив?!
Довелося йти у гості, пригощати хворого. "Ще стіну мені розвалить своєю довбнею, тоді взагалі не матиму спокою", — вирішив Андрій.
Сусіда по шпиталю звали Степан Корж.
Він лежав у ліжку, груди йому було перев’язано, до бинтів жадібно присмокталися руді плями крові. Ще не старий, із могутнім тілом (найбільше вражали кулаки, справді схожі на два молоти), Корж одначе доживав останні дні. А можливо, й години. Людина необізнана цього б не помітила, та Андрій за своє довге життя навчився розпізнавати присутність смерті навіть тоді, коли Кістлява воліла лишатися невпізнаною якомога довше.
— Пальнули, сучі діти, — важко видихнув Степан, вказуючи на груди. — І влучили ж!
Хто і чому в нього стріляв, Корж не розповів, а Андрій не перепитував. Замість цього відсипав пораненому тютюнцю — Корж видобув з-під подушки люльку і тут-таки запалив.
— Ой, гарно! — сказав, затягнувшись. — А то ці лікарі, щоб їм!..
Перехопивши спохмурнілий Ярчуків погляд, Степан похитав головою:
— То я так, вирвалося. Певна річ, вони люди добрі, нема за що їх лаяти. Та ж сам бачиш, мені вже не жити. От і дозволили б наостанок душу відвести... — Він зайшовся кашлем і довго стукав себе у груди кулаком, кривлячись від болю й осатаніло закусивши люльку. — Отакої! — кинув відчайдушно. — ...як воно буває...
Відхекавшись, запитав:
— А що, це тебе проводжали?
— Мене.
— І що там, на волі?
— Життя, — коротко відповів Андрій.
Розмова не клеїлася, та й не хотілося Ярчукові зараз розмовляти. Степан відчув це, подякував за тютюнець і запрошував заходити, "якщо раптом чого треба буде".
На тому й розсталися; Андрій повернувся до себе в кімнату, сяк-так розклав речі, одіж заховав у скриню, що стояла біля ліжка, а шаблю поклав зверху, на кришку. Ліг, стулив повіки — і наче в безодню чорну провалився. Крізь сон, щоправда, інколи чулося шалене бухикання Коржа, але потім урвалося й воно.
І лише вночі Степан, певно, викуривши весь тютюнець, прийшов за новою порцією. Втім, цього разу стукав він у двері — й набагато стриманіше, наче здогадався, що Ярчука дратує його надмірне панібратство.
— Заходь, — кинув Андрій, запалюючи свічку.
А коли звів очі, побачив, що у гості до нього навідався аж ніяк не Корж. На порозі стояв колишній споглядальник з натовпу — саме той, що не їв, не пив, не веселився, лише спостерігав.
— Гарно станцював, — сказав гість, причиняючи двері. — І пожив гарно. А тепер...
Розділ другий
НА РІВНИНІ ПЕРЕДСМЕРТЯ
"Знаєш, мерзну я щоночі", —
стиха свічечка шепоче.
Я б зігрів тебе, рідненька, —
та спалю аж до основи!..
Свічка вже майже догоріла, але Андрій найменше переймався зараз тим, що їм бракуватиме світла. Ніч видалася місячна, через вікно в кімнатку пробивалися бліді промені "чаклунського сонечка", тож свічку можна було й не запалювати. Ярчук змалечку вночі бачив добре, та й гість його, певно, не почувався ніяково у напівтемряві.
Не роздивлятися Андрія він прийшов, цей гість. За боргом явився.
— ...Ось тоді я про тебе й згадав. "Кому ще, як не йому, під силу з цим впоратися", — подумав я.
Гість підводить голову і з легкою посмішкою чекає, поки Андрій перепитає.
"І не чекай, мовчатиму! Сам усе розповіси, якщо вже заявився".
— Є у мене потреба одна. Ось, бачиш, яка скринька гарна. — Він киває туди, де на скрині великій, з Андрієвими речами, стоїть маленька, гостем сюди принесена. Стоїть, виблискує коштовними боками, до розмови прислухається.
— Так от, хочу, аби ти заховав її. Зарив у землю, закляв, як ти це вмієш робити, та й навік забув про те місце. ...Утім, можеш не забувати — то вже на твій розсуд.
— Не боїшся, що повернуся й відкопаю?
— Вистачить твого слова. А ти мені вже дав його — тоді, сім років тому. Тож не боюся.
І здається Ярчукові: крізь щілини у дверях просочується у кімнатку час — вповзає оманливо незграбною, повільною потворою і зирить з усіх кутків.
Здригається вогник свічки: холодно! Відсмикує від вікна гілля стара яблуня: холодно!
Мерзлякувато стенає плечима Андрій: холодно! Ой, холодно!..
* * *
"...тоді, сім років тому".
— ...холодно! Ой, матінко, як же ж холодно! Хол-л-лодно...
Ярчук витер піт з лоба й у відчаї закусив вуса. За вікнами п’яно й тужливо вила завірюха. І відгукувалися на цей стогін два жіночих голоси, старий і молодий... утім, ні, уже два старих. Горе інколи за годину робить таке, на що зазвичай потрібні роки.
Молодий козак, що у лихоманці скорчився на ліжку перед Ярчуком, стогнав, хапаючи ротом повітря. Сторонньому він видався б рибою, викинутою на кригу, — та не було в кімнаті сторонніх. Були ж тут троє: поранений козак, спітнілий (топили сильно, навмисне для хворого) Ярчук і Кістлява.
"А може, — втомлено подумав Андрій, — дві Кістляві".
Йому поранений теж нагадував рибу — яка зірвалася з гачка і йде на дно. Андрій ловив її, кляту, з останніх сил простягав до неї долоні, слова й душу свою характерницьку, — та розумів: дарма.
Іншим разом він би відступився, побажав нещасному "Царства небесного" і розвів би руками: ну не вдалося, що ж, буває всяке. Іншим разом... Але сьогодні він не міг дозволити Кістлявій розгулятися. Так уже сталося...
Власне, як так сталося, що вони з усього села вибрали саме цю хату, Ярчук не розумів досі. Були скраю дві хати, нічим не гірші за цю — але ж козаки пройшли повз них! Певно, далася взнаки гарячка бою. Точніше, той лихоманковий стан, коли нарешті (дякувати Господу, надто пізно, аби перелякатися й загинути!) приходить усвідомлення, що ти був на волосинку від смерті.
Смерть прийшла, як завжди, з-за річки. Зима нині видалася щедра, з глибоким снігом і майже без ожеледиці. "Татарська зима". Саме в такі орда приїздила за ясиром: по-перше, тому що переправлятися через вкриті кригою річки було набагато легше, по-друге, тому що селяни переховувалися по хуторах та селах і менш за все чекали нападу, а навіть якби й чекали — чи могли дізнатися точно, звідки прийде біда? На кордонах, звичайно, стояли козацькі застави, але в татар була своя тактика. За дві-чотири милі від кордону, за яким закінчувалися їхні володіння, орда розділялася на три частини: приблизно третина від загальної кількості утворювала "крила" обабіч "ядра", — і так вони сунули на українські землі. Їхали без відпочинку добу, а то й довше, зупиняючись, лише щоб нагодувати коней; отак, забравшись углиб православних земель, вони раптово повертали назад, знову розділившись: "ядро" поступово відступало, а "крила" вирушали грабувати найближчі села. Захопивши здобич, вони поверталися до "ядра", де їх змінювали нові воїни, з тих, хто відпочив; таким чином вони швидко набирали ясир (себто невільників) та й іншої здобичі чимало.
Козаків, які в’їжджали в розорене село, зустрічало лише мертве попелище та кілька свиней, що спромоглися втекти від татар (їх не брали, вважали "нечистими", а тому зганяли в один якийсь хлів і спалювали).
Якщо ж козаки наздоганяли орду, то зазвичай татари вислизали з оточення, не приймаючи бою. Крукам, які незмінно супроводжували військо, вони, певно, здавалися розсипаним горохом: стрімголов, розділившись на дрібні загони, розбігалися хто куди. Піймати їх, як правило, було неможливо.
...Цього разу — наздогнали; звичайно, не всіх, лише один із загонів, — але наздогнали! Коли бій, закипівши червонястим снігом і передсмертними зойками, відгорів, виявилося, що убито чотирьох козаків і шістьох поранено. Втім, рани п’ятьох були не такими вже небезпечними, а от молодий Гнат Голий, який лише місяць як приєднався до січового товариства, постраждав серйозно. Один із татар розрубав йому ліву гомілку і, здається, зачепив легені. У степу точно визначити, наскільки важко поранено хлопця, Андрій не міг. Та й у будь-якому разі лікувати Гната слід було в теплій хаті, а не на морозі.
Нашвидкуруч спорудивши ноші для пораненого, козаки вирушили до села, яке тільки-но врятували від знищення. І от там, оминувши дві крайні хати, зайшли до третьої...
— Холодно! — шепоче поранений на смерть козак. — Ой, матінко, як же ж холодно, матінко!..
Ярчук гірко всміхається: якби ти знав, синку, що мати твоя, разом із сестрою твоєю, в сусідній кімнаті зараз сидять! Якби знав!..
Добре, що не знаєш.
Вистачить і того, що помреш ти в них на руках, укоротивши їм життя — кожній років на десять.
У Гната дійсно поранені легені. Тож Кістлява от-от має заявитися. Якщо, звичайно...
Ярчук озирнувся на щільно причинені двері: він наказав своїм товаришам, аби ні в якому разі нікого, навіть матір із сестрою, сюди не пускали — поки сам не покличе.
Що ж, ніхто не заважатиме!
"Я витягну тебе, синку! Чи принаймні — спробую".
Гнат лежав на підлозі, біля печі, на ліжку з ковдр. Ярчук примостився поряд, поклав йому долоні на лоба та груди, підстелив собі під бік згорнену свитку, аби зручніше було. Заплющив очі, видихнув...
Тут теж падав сніг — тільки чорний. І небо світилося фіолетовим, і зорі на ньому проступали хворобливою висипкою. Такою бачив Ярчук-характерник Рівнину передсмертя. Він знав, що напевно в неї — тисяча ликів, для кожного свій. Але яка, Боже ж мій, різниця?..
Шлях тягнувся за небосхил. На шляху стояли двоє: Андрій і Гнат. Гнат — далеко попереду, майже біля самісінького небокраю. Андрій пішов навздогін, відчуваючи, що рухатися з кожним кроком стає дедалі важче. Наче хтось, хто сидів у ньому, пручався.
Або ж намагався видертися назовні.
Та все ж незабаром Ярчук наблизився до Гната настільки, що міг бачити: той не просто чекає на нього — Гнат бореться із чимось, що вже проступає крізь туманні контури його тіла.
І це щось явно перемагає.
"Кістлява", — збагнув Андрій.
Як і Рівнину передсмертя, саму смерть Ярчук уявляв по-своєму, розуміючи, що насправді вона зовсім не така: і виглядає інакше, і здібності в неї інші.
