Інженери - Головко Андрій

Хто з лопатою в руці, а хто з чим іншим. А Яшко так із повною цеберкою набитої червоної цегли (це обкладати зірку, що в колі на квітнику) — набив хлопець та й пішов собі, а потім заблудив до майстрів.

Його гукали:

— Та де він є? Яшко! Одірвався, побіг.

—— Дівчата! — гукали.

Це ж у них роботи в усіх на тиждень на цей. І в саду естраду й алеї підправити, і для лотереї приготувати що, і будинок теж пошпаровано, білити треба.

Кипить комуна, як рій весняний на першу взятку.

Дні летіли.

В роботі, в русі й не помітиш. А як роботі край, враз згортав крила день і стомлено ховав голову під крило. На ранок ізнову — фур! І як учора — сонячний, погожий. Летить.

Але дітям здавалося іноді, що так помалу минав день за днем. І в календарі стінному вже скільки рук маленьких перелапало листочки: коли вже та неділя. А кожного вечора урочисто зривався один у присутності, мабуть, чи не всіх дітей.

Нарешті зірвали й "суботу". Це ще як сонце на полудень було, як тільки рознеслось по будинку, що "водокачка" готова.

Раді всі й ще дужче схвильовані. А це ж і поїзд робітничий, що ним шефи приїдуть, ось-ось незабаром надійде.

Хапаючись, закінчували роботу. Звільняли хату велику на ніч для гостей. А в сад гукали на репетицію: урочисто мають одкрити "водокачку" по спеціальному сценарію літгуртка.

Враз ізнизу, з левади, крик шарахнувсь:

— їдуть, їдуть!..

Підходив той крик по грядках, в подвір'я гукали:

— їдуть!

Діти до паркана гайнули. А саме тоді на міст поїзд влітав, як рявкне, аж ляпаси понад річкою. Міст зашумів. Вилетів із мосту. Ближче... на паркані ж, як, мабуть, ніколи,— дітей, дітей тих нанизалось разками. Очима радо поїздові назустріч. А він мимо нісся — ще рявкнув і повз очі вагони трах-тах-тах... трах-тах-тах... А в вікнах багато облич і руками хтось махає. А в однім блиснуло сонце на жовтій міді труби з оркестру.

Діти раді кричали їм услід. Далі, мов горобці з тину, з шумом на землю пурхнули. І знов сад налляли веселим криком, сміхом...

Неділя — день сонячний.

Над ворітьми, де дощечка розмальована:

Калинівський дитбуд ім. Леніна

прапор червоний майорить, як мак червоний. Сунуть по вулиці люди — малі, старі. На свято до дітей. У ворота широкі тихо ллються. Заливають подвір'я, сад... З-під кленів із міді,

що на ній так і грає сонце крізь віття кленове, линуть звуки дужі, безліччю прозорих.крил, тріпають-бринять у ясному повітрі. Кудись летять. А вслід їм цілі зграї — летять, кружляють і гаснуть у блакиті... Шум. Метушня.

На прогалинці на ослонах, що допіру з сельбуду привезли, вже повно людей. У жінок, мов банти великі на грудях, голівки дитячі біляві, а то ще в хустинках біленьких, червоних. Банти цвітуть ті обличчями рожевими, махають рученятами... Жінки торохтять. Молодь по саду гуляє — бродить у зелені, заллятій сонцем, звуками оркестру. А бородачі пихкають цигарками, гомонять собі. Оглядають господарство дитяче, город, сад.

— А це що за стовпи по кручі? — як пробігла тьотя Оксана, гукнув хтось із чоловіків.

Тьотя Оксана всміхнулась до чоловіків і, пробігаючи, в жарт:

— Ось побачите. Нехай покортить.

— Гм!

У натовпі сновигали діти — хазяї межи гостями. У червоних галстуках старшенькі, з червоними зірками на грудях малеча.

Обличчя святкові в усіх — таке свято! І заклопотані, угору глянути немає коли — стільки ж гостей!

Нарешті дзвіночок тонесенький з-за завіси задзенькав: далі подався кудись кущами. Дзвенів, скликав.

З усіх боків так і вивалив народ на прогалину. Завіса біла з простирадла ще тремтіла,— може, від вітру, а може — хвилювання дітей, що за нею були вже вишикувані, коливало її злегенька.

Шум і гомін іще лунав. Поволі стихали. Тоді завіса раптом роздерлась надвоє. А з білого полотна, як із шкаралущі,— багато-багато дитячих облич. І раптом пісня.

А мідь блискуча з-під кленів не втерпіла й слідом дужо й велично як вдарить! Аж дерева в саду, здавалось, затріпотіли листом. Аж сотні затремтіло людей і голів підвелось сотні. А з грудей — пісня рветься, лине..

Стихло.

Сивий, старий робітник із залізничного депо вийшов тоді й вітав дітей із святом. І говорив тепло — аж дивно, що морозом нужди, десятиліттями важкої праці не побито тих теплих слів у старого з обличчям суворим. А скільки щирості й серця в таких простих його словах останніх:

— Ростіть же, маленькі! Дужі ростіть, бо, може, ще й вам боротись доведеться. Та знайте, діти: в боротьбі є й щастя, й радість. Ми гинули в тюрмах, в Сибіру на засланні, а гляньте, хіба ми не щасливі, коли навколо такий квітник щасливих і вільних дітей трудящого люду... Ступаймо ж широко в наше майбутнє — комунізм! Хай живе наша Радянська влада! Стих. А шарпнулися крики:

— Хай живе Радянська влада! І оркестр, і плескіт рук.

Од шефів — од залізничного депо — подарунки піднесли дітям: бібліотеку й інструмент для майстерень. Тоді від сільради один вітав, од комсомолу, а від радгоспу ще й подарунок представник передав — двоє поросят йоркширських2 на розплід...

За всім цим од дітей Коля Охрій відповідав на привітання й дякував за подарунки. Говорив про історію будинку цього дитячого за п'ять літ. ї наприкінці вже розповів про "водокачку", що її самі вигадали і зробили самі, і сьогодні спробують її.

Сивий робітник тоді весело:

— О, то ви такі? Молодці! Інженерів саме нам і треба,— в країні виробництво підіймати на ноги.— І він настоював, щоб зразу ж і спробувати "водокачку". А концерт потім нехай.

Всі теж зацікавились. Чулося в натовпі: "водокачка", "самі вигадали", "ото штука", "диви". Діти ще дужче заметушилися. А натовп, мов хвиля, з галявини до грядок. І оркестр пересунувся — став на ґанку.

Круча, і низ, і грядки порожні були. Всі діти десь.

Тиша. Лише чути було ззаду хіба:

— Передні, сядь.

Слухняно опускались передні в траву. Махнув хтось оркестру, той стих. І натовп увесь аж дух затаїв — чути, як шерхало листя вгорі.

Тоді ж од будинку рушили діти струнко, з цеберками, з поливальницями.

А ззаду врочисто несли — ринви, цебри і драбинку. Зашуміло, заклекотало по сходах і внизу. На стовпи, раніш позакопувані, стягли і прибивали ринви і сточували в одну суцільну ринву від шаплика аж до осики.

Усе раніш було приладнано. Отже, тому так і горить під руками. Вже й через розсоху на блок каната з цебром перекинуто і край за колесо прив'язано отої, що під осикою, кру-тілки. Од зруба до цебра, що під осикою, теж ринвочка не дуже довга... Все. Хтось крикнув:

— Готово!

Тоді всі по сходах збігли на гору. Лишилися тільки біля колодязя двоє. Біля осики теж двоє. Та на драбині біля блока один.

Усіх п'ятеро.

— Давай води,— хором із горба.

Крутілка заверещала у Стьопи з Андрушею. Витягли прудко і враз: го-оп! — і в ринву, а з неї та в цебер під осику. Під осикою тоді друга крутілка задерготіла, а цебер поволі угору, вгору аж до розсохи, аж до краю ринви тієї великої. Тоді Петро, що на драбині біля блока на— розсосі,— під дно цебер і — раз! — вилив у ринву, і зараз же униз цебер пішов.

Поки на землю став під ринву, а вже Стьопа з Андрієм:

— Го-оп!

І знов цебер угору. Тиша.

Мов дух затаїли всі на горі.

І враз — чути в тиші тій — із ринви великої в шаплик — ш-ш-ш... вода зашуміла.

Павза. Ш-ш-ш... Другий цебер. Павза... Ш-ш-ш...

Натовп, мов зачарований, і не ворухнеться. Аж це як вибухне радісним шумом, із криками, плескотом рук.

І оркестр вдарив. А з шаплика вже через вінця ллється вода...

Діти раді круг нього. Руки — у воду. Може, не вірилось? Ні, вода справжня й холодна. Ллється, ллється на землю... Хапали жменями. Галас. І бризкали руками на грядки... А в бризках тих — в кожному — шматочок сонця.

І навколо сонця, сонця! І радісних облич.

192$