Тень несозданных созданий... - Дніпрова Чайка
А над м’якими буркотіннями дрімотного моря знову плив розкішний контральто, хвилюючи, розростаючись та добираючи нових згуків, інших виразів своєї огиди до щоденного нудного життя.
А по стежках з гори сипались жорства та глина, терен та дерева аж тріщали під чиїмись ногами.
Але співачка того нічого не помічала, голос її, як віддавна загачена річка, вирвав тепер греблю і плив уперед, шукаючи нового річища.
Вчуло море і журбу Вані з "Жизни за царя", і арію Ратмира, і пристрасний спів циганки з "Троваторе", горді співи царівни Амнеріс чергувалися з перлистим воркотінням якихсь італьянських пісень, коли ж вона заспівала партію матері Маккавеїв, то так і ввижалось, неначе з-поза темної скелі, де билися об підніжжя фосфоричні хвилі, от-от вирине її грізна трагічна постать.
Жорства перестала сипатись по стежках, гілля не тріщало, тільки неподалік, поза кушами дерези, що бородою над побережжям звисла з глинястої кручі, чулося затамоване дихання та іноді шепотіння.
Кость то швиргав камінці повною жменею, то рука його наче кам’яніла. А Марія Дмитровна й голови не зводила.
З боку сусідньої дачі вчулося тупотіння, з другого боку хтось плигав уже зовсім необережно, через кущі, через каміння. Дереза похитнулась, засичала, учулося кілька докорів пошепки, хтось чхнув, хтось айкнув.
Марія Дмитровна підвела голову і махнула рукою:
– Байдуже! Не клопочіться! Тепер, хто хоч, іди та й слухай!
Увільнені слухачі сміливо, хоч і обережно, виступили з-під незручного закриття і розложистим півкругом оточили співачку, що ходила по мокрому піску кілька ступенів назад, вперед, то схилялась понад саму воду і не чула, що і черевики, і пелена її сукні були цілком мокрі.
– Тосю – не втомилась? – пестливо обізвалася Марія Дмитровна.
– Втомилася? Хай! Не переривай, Маню, кажи краще, шо тобі ще співати?
– Кахи-кахи! Якби щось із народного, – несміливо озвавсь баритон.
– А, і ви всі тут? – обернулася Антоніна Павловна. – Ну, хай буде із народного!
– Ні, краще з Шевченка-Лисенка! Краще з "Кобзаря"! – залебеділи дівчата.
– Ну, добре: буде вам і Лисенко!
Дівчата аж стиснули одна одну з радощів.
І знов поринули згуки, понесли на крилах над морем українську душу, а вічне море притакувало їй тихими оплесками.
"І багата я, і вродлива я!" плакалася дівчина, "Полюбилася, одружилася", сумує безталанна московка. "На городі коло броду", журиться нещаслива коханка, "Ой люлі, люлі, моя дитино", співає-ридає свій заповіт мати-покритка.
– Драми! Знов драми! – простогнав Кость, штурхнувши обіруч у воду здоровою каменюкою.
Але не її плюскіт, а болісний стогін вхопило вразливе вухо співачки, і, пестливо шануючи слабі нерви, перейшла вона на другі теми. "Над дніпровою сагою", малюється епічна картинка. З участю сопрано та баритона – "За сонцем хмаронька пливе" – склався квартет. І не чули співаки, як нічка пливе-упливає, як зорі на небі перемістилися.
– Антоніно Павловно!
– Чого, Костю?
– Чи не знаєте "Ішов козак дорогою"? Та не по-штучному, а таки так, як у вас у Кургані співають?
– Атож!
– А "Яром, яром пшениченька ланом" – теж по-простому, розкладене на три голоси?
– І тієї знаю.
– Ну, давайте!
– Костю! Бога ради! Вам-бо ще зарано співати! – благала Марія Дмитровна.
– Дарма! – одмахнувся Кость.
І вони – контральто Антоніни Павловни і слабенький але в саму душу проникаючий Костів тенор – сплелися в чудному, може, й навпаки всяким музичним законам, дуеті, де партію козака вела контральто, а дівчини тенор, і ще у чуднішому тріо, де головну партію вело контральто, а тенор подавав тільки ясні ніжні підголоски на тлі рівної басової партії.
– Невже ж се народне? – кинулись до їх слухачі.
– Щиро народне!
– Ну, та добре: ми знаємо, що се народна мелодія, але ж аранжировка чия?
– Та народна ж! Просто собі мужича! – гарячився Кость.
Марія Дмитровна встала і якось несміливо попрохала:
– Тосю, ану нашої, знаєш?
– "Глибокий колодязю, золотії ключі"? Ні, Маню, не проси! Чую я велику силу сьогодні і проспівала б її зовсім як треба, та тільки ось кого мені шкода! – вказала вона на Костя. Той задирливо знизав плечима.
– Мене в рощот не беріть!
– Еге, паничику! А хто казав "хижі драми" – се забули?
Вона сердечно кинула сей докір, ласкаво схилившись до його. Кость спалахнув.
– Ваша правда! – озвався він тихо.
А на небі вже побіліло, вже й ластівка черкнула раз-другий, стриж верескнув, вилітаючи з глиняної норки.
– Так се вже видко й по співах! Не буде більш! – чулося позаду, і помалу слухачі, що були челяддю з сусідських дач, почали розходитись.
Антоніна Павловна дивилася їм услід мовчки. Яковенко зблизився до неї, зрушений.
– Антоніно Павловно! Я не стану вам говорити компліментів, бо скільки б я їх не набгав, усі будуть непридатні, але скажіть ви мені: хто навчив вас отаке робити з кожного мотиву? Хто вас творити навчив? Се, панове, – звернувся він до всіх. – скільки не чував я співців славетних, та й ви, здається, не гаялися під часи опери? Скільки, кажу, не звикли ми до невмирущих образів, утворених в музиці, а тут я чую щось нового, нові, цілком свіжі відтінки, нову оригінальну душу в кожному слові! А про народні я й не кажу: так проспіваних я ще й не чував! До нас дохотило, що ви колись готувались на сиену, але щоб се був такий великий талант і щоб його закопати у землю, се ж гріх смертенний!
– Пане Яковенко! – гостро перебила його Антоніна Павловна. – Хто б то казав, як не ви!
– Ага "лицар хліба насущного" попавсь! – зауважив Федоряка.
– Ви кажете, я ніби творю, чуєте в моєму співові нове, "создание" – та се ж є лиш… "Тень несозданных созданий"! Чи варто ж…
– Хи-хи-хи… "Тень несозданных созданий", – задріботіла Соня, якій уже обридло мовчучи. Але їй зараз же заціпило, коли Антоніна Павловна просто обернулася до неї.
– Так, моя панночко! "Тень несозданных созданий"! І ви думаєте – легенька річ ота "тень"? Як туман, що розвіється од проміння сонця, як тінь, що зникає, коли смеркне… Думаєте, що се вигадка, примара? Легковажно помиляєтеся! Тяжка річ мати за плечима оті "тени несозданных созданий" – ух, тяжка!
– Ух! – обізвався Кость.
– Ну-у! – жалібно простогнала Марія Дмитровна, силкуючись спинити подругу.
– Говоріть, говоріть, говоріть! – благали разом Кость і білявий студент.
– Що ж я вам скажу? З чого почну? Ви чули голос мій… моя манера вас здивувала… Це ви чули не голос, тільки половину його: друга розбита на скалочки, на друзки.
Ви молоді! Не розмінюйте сили своєї душі! Не давіть її, яка б не була вона, во ім’я хоч би й найсвятіших речей, бо й сама святош, оскверниться жертвою самовбивства і дасть вам, замість вінця, тільки гризоти своєї совісті – чуєте? – своєї власної, сидячої гам на самому споді совісті, не моралі, не суду людського.
Ми маємо обов’язки перед своїм краєм, перед громадою, перед законом і мораллю і, сповняючи ті обов’язки, тішимось чесністю, а забуваємо один найцінніший обов’язок перед своєю вдачею. "Кая убо польза человеку, аще мир весь приобрящет, душу же свою отщетит? Или что даст человек измену за душу свою?"
Се я читаю так: що тобі за користь узнати премудрість всього світу, коли ти душі своєї не зрозумів? І що доброго, коли, шліфуючи її на манір діамантової чесноти, здереш з неї власні її оригінальні краси? А що, як вона не алмаз-самородок, а перла, яку шліфуванням тільки збавиш? А що, як вона ще м’якша од перлини, що, шліфуючи, розітреш її, як пісок? Що даси собі взамін збавленої оригінальності? Чим закладеш порожнечу окраденої душі? Пошаною від громади? Подякою ущасливлених? Свідомістю сповненого обов’язку? Чи, може, жалощами тих, хто був свідками твоєї саможертви? Ні, і стократи ні! Усім тим добром ми тільки дуримо себе, щоб задавити отого шашеля, що безперестанку точить нас. Чому так мало бачимо щасливих людей? Я бачу кар’єристів на вершку гори – що ж, щасливі вони? – ні, бо вже тремтять, як би не втеряти його, або щоб інші, молодші, не зіпхнули їх.
Я бачу багатирів, яким усе мало, або все уже згубило всякий смак. Бачу так звані "щасливі подружжя", де тільки, зціпивши зуби, люди уявляють щасливих, "бо було б невдячністю вимагати од людського життя чогось більшого".
Бачу я й тих "владичиць над серцями", оточених розкішшю, пестощами, – хіба й вони не здавлюють свого серця "ради розкоші турецької, ради лакомства нещасного"?
А інтелігентні працівники – де їхнє блаженство, де їхній спокій?
Отаке блаженство, в якому живуть діти або якого зазнає зморене тіло, коли одпочиває та набирається сили?
З чого се?
А з того, мислю я, що ми живемо не всею душею, а тільки половинкою, частинкою.
Ми шануємо тіло, ми дня не покинемо його без догляду, а щохвилинки кривдимо душу, бгаючи її під ноги розуму, під його рахунки.
Не диво, що скривджена душа стогне собі нишком та, як рабиня, нишком же плете хитрі тенета, а хай тільки розум попустить віжки – тяжко житиметься йому!
Море мовчало зовсім, приспане тихою ласкою ночі; мовчали дерева у сонному повітрі, мовчали і люди, пе: рейняті гарячою промовою. Кость витягсь, мов струнина, білявий студент крутив якусь гіллячку, обличчя Юлі та Соні були переповнені подивом, мало не перестрахом. Чоловіки морщились, супились. Бліда пані, що співала меццо – тепер насторочилась, як та шкапа водовозна, шо колись була військовим конем, насторочується на голос військової труби.
Марія Дмитровна сиділа, вхопившись руками за голову, і розхитувалась, як жидівка в жалобі.
– Даруйте, Антоніно Павловно! – виступив мовчазний досі учитель Голосов. – Пощо така трагедія? І од кого? Од вас, кого усі звикли уважати за найздоровшу, повну сили та рівноваги людину! Пригадайте собі колег з вашої гарної громадки, в якій ви змолоду зростали, – чи багато зосталось цілих та вірних своїй присязі? Ви та Марія Дмитровна, та ще двох-трьох – та й годі! Хто витримав, не звихнувсь, не зломився? Згадайте лиш Александрову, Крамаренкову… Вітальський хіба? Або нещасний Вербовий? Або Руденко та Сущанський, які тепер у дуки пошилися і забули, що були колись людьми. Я не був між вашими, Антоніно Павловно, бо саме кінчав тільки учительського інститута, але я знав їх, любив, душею линув, але, на горе моє, коли прилинув, застав самий розрух: тих позасаджувано, тих позасилано на Сибір, тих так розвіяно.
