Пастка для ґеймера - Ільченко Олесь
Жили вони майже поруч, на одній вулиці; ось лише будинки їхні були по різні боки дороги — один вище, а другий нижче. Сашко розповідав про нові онлайн-ігри в інтернеті, про приколи на форумах гравців, а Вован, як його називали друзі в школі, із захопленням слухав ці розповіді й додавав щось зі свого досвіду віртуального життя.
Вікна в будинках засвітилися жовтавим надвечірнім світлом, а з найближчого, великого і квадратового, через свої легковажні рожеві фіранки схожого на вітрину, війнула пружна й широка хвиля чужого затишку. В тому вікні було видно дешевий пластиковий плафон на стелі, такий недоречний у своєму каламутно-зеленому кольорі, з єдиною жарівкою на сто ват. Визирала й верхня частина кремових кухонних шаф із біло-червоними баночками для круп і спецій. У вікні з’явилася літня жінка в халаті, посмугованому вицвілими, багато разів праними кольорами колишнього кращого життя. Жінка дістала з верхньої полиці шафи літрову банку з чимось білим — крупою? цукром? — і перейшла кудись углиб кухні, мабуть, до столу.
Хлопці вже хотіли прощатися до часу віртуальної зустрічі у вечірній онлайновій грі, як побачили, що повз них дивним підтюпцем поспішає пожмаканий бомжуватий алкаш. Другий, його напарник, майже копія "бігуна", стояв і дивився услід своєму колезі, водночас пильнуючи купу страшних клумаків і брудних пакетів на шворочках… Перший просувався до групи підлітків неподалік, уже добряче накачаних якоюсь "слабоалкогольною" гидотою з різнобарвних пляшечок, які валялися тут-таки, в них під ногами. Підійшовши трохи ближче до галасливо-матюкливої компанії, п’яничка пригальмував, уважно глянув на пляшки й облизнув спраглі губи.
— Я ізвіняюсь, — спробував чітко вимовляти бомж. — Разрішітє бутилочкі…
Підлітки на хвилину замовкли, і раптово вибухнули дурним гучним реготом. Потім один із них, малий і чорнявий, швидко вихилив рештки пійла собі в пельку і пожбурив пляшку просто в голову чоловікові. Гигочучи, всі інші підлітки теж почали закидати розгубленого і переляканого алкаша пляшками. За хвилину той, заюшений кров’ю, впав долі. Компанія, мов хижа зграя, накинулася на чоловіка й заходилася бити його ногами. Другий бомж, не зважуючись покинути напризволяще їхні пакети й сумки, виряченими очима спостерігав за розправою над дружбаном, а потім почав вищати несподівано високим голосом, вигукуючи щось незрозуміле.
Одна пляшка влучила в ногу Вовану, і той впав, зойкнувши від болю й несподіванки.
— Гей, ти! — крикнув розлючений Сашко підліткові у спортивних штанях і кросівках, який поцілив у Вову, — ти, мазер-факер, по рогах захотів?!
— Ані вмєстє! — заволав чорнявий малий. — Бєй!
Розлючений гурт, забувши про бомжа, накинувся на хлопців. І хоча всі вони були п’яні, кількість їх перевищувала об’єднані неозброєні сили Сашка і Вована.
* * *
На ранню зелень похапцем моросив якийсь несерйозний дрібний дощ. Але хмари вирішили летіти далі, — вони розбрелися, розбіглися, і дощ поспішив за ними.
Голуб, смикаючи головою, нерозумним круглим оком зазирав крізь шибу в напівосвітлену кімнату. В помешканні прокинувся Вова. Він був удома, лежав на канапі. Хлопець обвів поглядом стіни і все згадав. Біля нього сиділа мати, Ольга Анатоліївна. За прочиненими дверима вчувалися чиїсь тихі голоси.
— Хвалити Бога, — прошепотіла мати. — Як і попереджав головний лікар, ти спав довго… Якесь гальмування, чи як він там висловився. Я так боялася за тебе, боялася тих уколів.
— А де Сашко? — раптом стрепенувся Вова. — Я пригадую, що викликав йому "швидку", коли ті розбіглися…
— Він у лікарні, — сумно зітхнула Ольга Анатоліївна. — Його добре-таки вдарили по голові. Струс мозку, гематома потилиці, перелам руки. Закритий перелам! — поквапно уточнила, завваживши, як стривожено Вова подивився їй у вічі.
— Як ти почуваєшся? — приглядалася до сина Ольга Анатоліївна.
— Нормально, — сказав той, і щоб додати певності голосу, ще раз повторив: — Цілком нормально!
— Там прийшли твої друзі, — нарешті слабка усмішка зринула на безбарвних губах матері. — Хочеш їх побачити?
— Так! — кивнув Вова і сів на канапі.
Юлю з Артемом запрошувати було не потрібно. Вони чули розмову і вже обережно заходили до кімнати.
— Усе гаразд? — замість привітання запитала Юля.
— Привіт! — усміхався Артем. — Ти молодець: надавав тим придуркам! І Сашко теж… Ви просто супер!
— Не розгубився! — уважно дивилася на Вову Юля.
— А знаєш, — сказав Артем, — ті ваші ботл-хантери, бомжі, теж телефонували до "швидкої"! І де вони тільки телефон узяли?
— Та, мабуть, у Сашка й узяли, — міркувала Юля. — Його ж телефон зник.
— Та ну його в болото, той телефон! — скривився Вова. — Як Сашко? Більш-менш?
— Поки що до нього, крім батьків, нікого не пускають, — поспішила додати мати. — Але кажуть, що він скоро одужає.
— Наступного тижня підемо до нього! — запевнив Артем. — Провідаємо. А тих сук я ще вирахую! Ми таку бригаду зберемо…
— І не думайте! — злякалася Ольга Анатоліївна. — Міліція сама розбереться! Без вас. Іще чого бракувало!
— Я теж був у лікарні? — раптом здивувався Вова.
— Та ні, — запевнила мати. — Це сестра швидкої налякала мене, кажучи про кому. А лікар дуже розумний був. Тобі зробили кілька уколів, привезли додому, сказали, що ти довго будеш спати. У тебе тільки нога забита.
— А! — думав про щось Вова. — Ногу відчуваю… Так, трохи болить. Але все нормально. Тільки чомусь я не все пам’ятаю.
— Лікар казав, що так може бути, — запевнила Ольга Анатоліївна. — То від стресу. До школи, звичайно, ти кілька днів не ходитимеш.
— Ото кайф! — ляпнув Артем, не подумавши.
— Та що там у тій школі цікавого, — знизала плечима Юля і хитро усміхнулася. — Ми ось теж не пішли. А прийшли до тебе!
— А! Приколісти ви! — нарешті усміхнувся і Вован. — Ну, в разі, якщо хтось із наших хоче, то хай приходить до мене.
— Але… — мати хотіла заперечити, проте, вочевидь, передумала.
— Мам, а гуляти на вулиці я можу? — не так запитав, як ствердив Вова.
— Я гадаю… Та й лікар казав… — захвилювалася мати, — але краще кілька днів побути вдома. Я тебе дуже, дуже прошу! Побачимо, як твоя нога, як пам’ять, зрештою…
Глава 5
НЕВІДОМИЙ
За два дні Вову вже власне нічого й не турбувало. Хлопець тинявся по квартирі, дивився телевізор, але час все одно тягнувся як гумовий. Вован навіть спробував був читати, проте ловив себе на тому, що прочитавши сторінку, анічогісінько не запам’ятовував і мусив знову, уважно читати все спочатку. Така "байда", як він називав свій невиразний внутрішній стан, йому набридла, і незважаючи на перестороги матері й батька, Вова годинами припадав до комп’ютера. Його немов магнітом тягло до ігор у РС-Задзеркаллі, до блукання в інтернеті…
"Аська" блимала численними викликами друзів. Вова вів жваву розмову з кількома дівчатами й хлопцями. "Павук" розповідав нові анекдоти, "Командор" запрошував до себе додому, поки батьки поїхали у відрядження, "Квітка" раптом почала розповідати, які мають бути справжні хлопці… Несподівано Вова завважив, що до нього "пробивається" хтось невідомий, і "тьотя Ася" питає, чи "пропустити" нового гостя. Вова поміркував трохи й вирішив, що це має бути прикольно — порозмовляти з людиною, яку він не знає. Чи, може, знає, але вона з’явилася до нього у новому обличчі?
— Стук-стук, я твій друг! — обізвався хтось під ICQ-іменем "Дем".
— Привіт! Ти хто? — запитав Вова.
— Я ж кажу — твій друг. Може, ти мене знаєш, а може — й ні… — відповів "Дем".
Подальшу розмову в "асьці" Вова добре запам’ятав…
Вова: Я всіх друзів знаю, як я можу когось не знати? Хто мене розігрує? Ох, як з’ясую…
Дем: Справа не в знанні. Можна прожити з людиною разом цілий вік і не знати її, не знати, на що вона здатна… Але річ у тім, що ти дуже класний, справжній і сміливий. Це головне. Не сумно вдома? Чи ти й досі відпочиваєш після тієї бійки з бухими малолітками?
Вова: Звідки ти знаєш про бійку? Хто ти?
Дем: Про бійку знають усі твої друзі. І дуже тебе поважають за те, що ти не кинув Сашка, допоміг йому.
Вова: А як я міг його кинути? Це ж мій друг!
Дем: Ото й кажу — друг. Щодо мене… Вважай за уповноваженого повідомити тобі дещо цікаве.
Вова: Уповноваженого? Ким?
Дем: Ти про все дізнаєшся згодом, якщо захочеш.
Вова: А що ж є таке цікаве й водночас мені не відоме?
Дем: О, цікавого багато. Ти любиш книжки чи фільми про Гарі Потера?
Вова: Не дуже, то казки для малечі.
Дем: Тоді ти маєш захоплюватися "Володарем перснів".
Вова: Так, уся наша команда, всі хлопці, в захопленні від Толкіна. Але до чого ти хилиш? Що ж, урешті-решт, я маю знати цікаве?
Дем: Є люди, які тебе обрали, бо ти справжній, як я казав. Ти воїн.
Вова: Воїн?
Дем: Так. І ти можеш увійти в коло справжніх воїнів.
Вова: А! То ви там толкіністи, рольовики!
Дем: Ну, майже.
Вова: І що, ви збираєтеся на турніри, у вас є справжні лицарські обладунки, мечі, шоломи?
Дем: Так, у багатьох членів нашого ордену все це є.
Вова: Ага, ви навіть об’єдналися в лицарський орден!
Дем: Наш орден кращий за лицарський, бо він істинний, справжній, світлий. І ми хотіли з тобою заприязнитися, познайомитися ближче.
Вова: Не розумію, навіщо вам я — хто ви там є?
Дем: Усе дуже просто. Ми хочемо, аби всі достойні люди були разом. Бо бути разом — то сила. Ти ж хочеш бути дужим і мати надійних друзів? Багато друзів!
Вова: Та хто ж не хоче!
Дем: Ти будеш у колі справжніх, сильних людей. Ти матимеш захист від усіх недолюдків, на кшталт тих, які накинулися на вас із Сашком.
Вова: Цікаво… Але все ж таки — як тебе звуть і звідки ти дізнався номер моєї "аськи"?
Дем: Друзі називають мене Деміургом, скорочено оце віртуальне ім’я — Дем. Поки що цього достатньо. А номер будь-якої "аськи" дізнатися не так уже й складно…
Вова: Дивне ім’я…
Дем: У кожного в нашому ордені своєрідні імена. І ти обереш достойне.
Вова: Яке?
Дем: Вибереш… Підкажемо… Ми дамо тобі знання, які мало хто має зі звичайних людей. Ти будеш найкращим з усіх найкращих.
Вова: Серед вас?
Дем: Так, бо ти незвичайний. Про місце і час зустрічі я тебе повідомлю. Я дуже чекатиму на тебе. Приходь!
Вова: Добре, прийду.
Дем: І нікому не кажи про наш орден, про нашу розмову. Навіть батькам. Ти ж умієш зберігати таємниці?
Вова: Ну, гаразд, предкам не скажу. Нікому не скажу.
Дем: Тоді до зустрічі!
Вова: Па!
* * *
Вован заціпеніло сидів і дивився крізь вікно на будівельний кран, який саме піднімав розчин нагору.
