Панська воля - Кониський Олександр

Знаю, що ти чоловік гарний, ставши нашим зятем, ти будеш поважати нас, худоби не переведеш, догледиш нашої старості — та коли б ти був не кріпак!

— Се нічого,— кажу,— ми опікунські тепер. Ганнуся не боїться кріпацтва.

— Гой, гой! Які ж ви обоє дурні! Молоді ви, то теж і не знаєте, що значить воля!.. Чи знаєш ти, що чоловік без волі? Він і не чоловік, і не звір, а все одно, що коняка спутана, та ще й на припоні. Грицю! Грицю! Не був я зроду кріпаком, а добре знаю, що гірше неволі нема нічого на світі... О! Тяжко, тяжко жити без волі!.. Я чоловік уже старий, три дні до смерті, слухай же, що я тобі скажу: рід наш старинний, козацький, йде від запорожців, а ні козаки, ні запорожці зроду не були нічиїми підданками!.. Чи чув коли-небудь, що то за запорожці були? Не чув? То-то і єсть! Отож коли не чув, так слухай: запорожці були такий народ, що й самому чорту не оддавалися живцем у неволю; а ти хочеш, щоб я свою дочку, свою єдину дитину та оддав самохіть у неволю! Та що ж я за козак тоді буду! Що я за чоловік тоді буду! Та тоді мене й кури заклюють... З прадіда, з діда в нашій сім'ї ведеться заповідь: хто піде в кріпацтво сам або оддасть за кріпака свою дочку, той чорту брат, той анах-вема та буде!.. От що, коли хочеш, чути!..

Я стояв ні в сих ні в тих. Старий розжеврівся весь, ніколи я його таким не бачив. Очі в нього горіли, видно було, що в нього душа заговорила.

— Що ж нам робити? — питаюся крізь сльози.

— Що робити? Коли б я сам змолоду не любив, коли б я сам не знав, що то за любов, я сказав би тобі: роби що хоч, а дочки я не віддам за кріпака, предківської заповіді не зміню!.. Ну, а тепер я сього не скажу, гріха на душу не візьму, а скажу тобі от що: треба викупитися.

— Викупитися! Коли нічим.

— Сорочку послідню з плечей продай, а з неволі викупись!.. Я став гірко ридати... Підійшла й Ганнуся, і вона стала

прохати старого, і вона стала плакати.

— Чого плачете? — озвався старий.— Плач не поможе. Бачу я, що кохаєтесь щиро, не піду я проти вас, я не ворог своїй дитині! Іди, Грицю, до опікуна, спитай, що візьме викупу за тебе, та торгуйся, наче за бика. Пани за все люблять торгуватись, а за людей ще більше... Я положу за тебе викуп.

Ми впали старому в ноги, стали його дякувати, стали цілувати, я й не знаю вже, що ми од радощів тоді робили.

VIII

На другий день чуть світ пішов я до опікуна, сказав, що хочу викупитися на волю.

— А де ж ти грошей візьмеш? — спитав він.

— Своїх,,— кажу,— крихта є, а то в людей позичу.

— А що ж ти даси?

— Не знаю, що наложите.

— Та що я наложу? Лишнього не візьму: двісті карбованців даси?

Я й похолов увесь... Стали торгуватися, довго торгувались, насилу зійшлися на півтори сотні.

Одніс я опікуну гроші, він узяв, перелічив, чи всі, сховав у скриньку і дав мені бумагу, кажучи, що то вольна.

Повінчали "ас Весілля бучного не справляли, а все було як слід... Я вже й не вмію розказати, що тоді робилося зі мною і з Ганнусею! Здається, на всьому світі не було щасливіших людей, як ми. Стали ми жити собі. Господь благословив нас діточками: двома синами — Федором і Петром — більше й не було. Старі, було, й не навтішаються ними! Старий раз у раз усе, було, пеститься з унуками, до хазяйства, було, вже й не приймається, тільки літом у пасіці сидів. Жилося нам, мов у раю. Та, видно, не можна, щоб чоловік вічно жив у щасті, видно, не молена сього, або вже так людям на роду написано, щоб вони мучилися не тільки на тім світі, а й на сім. І чого воно так? Що б, здається, всім людям бути рівними, всім щасливими? Ні ж! Єсть така личина зла, що псує людське щастя... Мабуть, їй завидно становиться, коли чоловік не страждає... Так було і з нами... Прийшла перша холера, стали люде мерти покотом; поховали й ми своїх старих: обох на одному тижні... Царство їм небесне! Нехай над ними земля пером!

IX

Пройшло кілька років. Діточки наші росли. Раз у неділю сидимо ми під ворітьми, коли ж дивимось: їде щось протягом шестернею, прямо в панський двір. Стали питатися, що воно таке? Кажуть — новий пан. "От тобі й повернули в казну",— подумав я, а серце чогось так у мене й забилося... Чуло воно щось недобре, та не вміло сказати...

Почали розпитуваться, який пан, відкіля і як довелось йому се іменіє? Кажуть: був десь далеко, служив у Сибірі, далекий якийсь унук покійному панові. Ну, приїхав і приїхав! Кат його бери — нам і гадки немає.

Так думалося, та не так сталося! Тижнів через два прийшли звати мене у двір до пана. "Що там таке,— думаю собі,— нащо я йому здався? Одначе,— думаю,— піду, хоч подивлюся, що там за сибірний пан". Прийшов. Він зразу як гримне: "Чому ти, сякий-такий сину, на панщину не ходиш?"

— Тому,— кажу,— не ходжу я, пане, що я вже тринадцятий рік вольний, я викупився на волю.

— У кого ти викупився?

— В опікуна, в мене єсть і бумага.

— Брешеш! — кричить.— Опікун не смів випускати на во-

лю чужих людей, покажи бумагу. '

— Вона дома в мене.

— Піди, принеси!

Приніс я. Він прочитав та як швирне її мені межи очі!

— Се,— каже,— бумага, що тобі можна на козачці женитися, а ти мені ще теревені гониш, що ти вольний! На роботу завтра! А не підеш, у Сибір завдам...

Я своїм ушам не вірив. "Чи вже ж таки,— думаю,— опікун обманив мене? Ні, щось воно та не так".

— Воля ваша, пане! — кажу.— А я на роботу не піду.

— Не підеш?

— Ні, не піду, я чоловік вольний.

Тільки що сказав отеє, як накинеться на мене пан, як став мене трощить по вискам, по щелепам, крий боже! Насилу вирвався! Прибіг додому й нестямлюся, що й робити, що й жінці казать. О! Тоді-то я згадав старого свого тестя! Тоді-то я нагадав його речі про волю... Нагадав, та як ліг, то два годи й не вставав. Як уже я вичуняв, не знаю. А що переплакала моя сердешна Ганнуся, так і сказати не можна. З тих сліз її добру б калюжу можна зробити.

Позвали знов мене до пана. Став він знов питати, чи піду на роботу?

— Не піду, пане, що хочте робіть, а не піду.

— Ну, одкупися,— каже.

— У другий раз, чи що? Де ж таки воно видано, щоб з вола дві кожі драли? Нічим мені одкупитися!

— Плати оброк!

— Та за що ж, пане, платити, коли я вольний чоловік?

— А не хочеш ні робити, ні платити — будеш у Сибірі.

— І там, пане, люде живуть, аж і ви з Сибірі приїхали! Розжеврівся мій пан! Кинувся до мене, щоб бить, та й став.

Видно, бог пересилив-таки чорта.

— От тобі,— каже,— посліднє моє слово: як через три дні не вийдеш на роботу або не заплатиш оброку, будеш у Сибірі.

Пішов я додому, порадився з жінкою; сходили в город і там радились, усі одно кажуть: опікуну не можна було брати викупу, а бумага та, що він дав, нікуди не годиться; треба покоритись панові. Робити було нічого, став я платити оброк і платив шість літ. То були кроваві гроші, та пан на те не дививсь: йому аби гроші.

На сьоме літо поніс я панові оброк — п'ятдесят карбованців; не бере, каже: "Мало, в тебе вже сини паробки, плати й за них".

Не видержав уже я на сей раз такої пекельної муки.

— Знаєте що, пане,— кажу йому,— ви мене били, нівечили, драли з мене і гроші, і кожу, тепер хоч візьміть та з'їжте мене, а більше не заплачу, бо ні з чого.

Пан нічого не сказав, тільки заскрежетів зубами, вхопив мене за комір та виштовхав на рундук. На другий день прибіг становий і забрав мене й жінку у стан; там держали нас дві неділі, а пан тим часом повіз моїх синів у город та й по-оддавав обох у москалі.

X

Вернулися ми додому, дивимось: пустка, дітей нема, сусіди все нам розказали. У мене так серце закаменіло, що я вже й плакати нездужав, а сердешна Ганнуся, як почала ридати, як почала битися в груди, об землю... крий боже, як билась, і сказати не можна! Не їла нічого, не пила, все билась, усе билася... Люде стали радити, щоб я не спускав її з очей — нічого не помогло. Кричить, було, не своїм голосом, аж сумно становиться. Недовго вона страждала... Раз, уже не здужаючи ходити, вибрала годину, як я пішов по воду, вилізла рачки з хати, прилізла в панський двір та як ударилась грудьми об рундук,— на тім місті й душу богу віддала. Ох, тяжко, тяжко!.. Дайте дух перевести, оддихати, вже небагацько, зараз докажу...

Довгенько дід віддихав, тяжко зітхаючи, а піт так і ллється з нього. Видко було зі всього, що з нього дуже душа боліла, що він багато вистраждав.

— Отже, слухайте дальше. Пан не вийшов і подивитися на Ганнусю, соромно, мабуть, йому стало, що загубив неповинну душу. А я, як почув про се, як прибіг у двір, як угледів мертву Ганнусю, як заголосив, як закричав не своїм голосом, то тільки й пам'ятаю, що якихось два чоловіки взяли мене під руки, одвели в контору та там і замкнули; без мене й покійницю поховали, не пустили мене кинути їй у могилу жменю землі... Через три дні пан прислав усю мою худобу забрати у двір, а мене перевели до овчаря в хату, 3 того часу став я ридати, наче мала дитина; іноді, було, рад би й перестати, так і не здолію, самі сльози ллються; та потіль так плакав, покіль і очі виплакав... Очей же нема, а сльози ще єсть і тепер. Поки я бачив, я жив у селі для того, щоб щодня бачити могилу Ганнусі, а як осліп, нікому мене провести на могилу. Опротивіло мені рідне село, одпросився я в пана та й пішов у старці. Спасибіг, що пустив, бо його панська воля й на се була. Пішов та отак і ходжу вже шосте літо... От вам і все...

Дід замовк.

Боже, як у мене стало тяжко на серці, смутно на душі!.. І не найшлось же, подумав я, живої душі, щоб оступилась за погублені душі! За душі, погублені так по-варварськи панською волею!..

О, боже, суд твій всуе8, І всує царствіє твоє...

Полтава, 27 юнія 1862

1 Покрова — церковне свято покрови Богородиці, що відзначається 1 жовтня за старим стилем.

2М'ясниці — м'ясоїд, певний період перед великим постом (за 9 тижнів до Великодня), коли дозволялося вживати м'ясну їжу, справляти весілля.

3 Великий піст — піст, що тривав сім тижнів перед Великоднем, коли за церковними правилами не дозволяється вживати скоромної їжі.

4 ...пішли до церкви на пасію...— Так звані пасій ні служби, які відбувались у перші чотирі тижні великого посту (по п'ятницях), на яких читалось Євангеліє.

5 Великдень — одне з головних свят у християнстві, яке пов'язується з міфом про смерть та "воскресіння" Ісуса Христа.

6 Чистий четвер — день останнього тижня великого посту (перед Великоднем), в який слід, за настановою церкви, тримати все в чистоті

7 ...б л и зько коло Юрія — напередодні християнського свята на честь святого Юрія (23 квітня за старим стилем), який вважався покровителем хліборобства і скотарства.

8 О боже, суд твій всує...— перефразований рядок із поеми Т.