Біля гори Мітрадат - Багряний Іван

Слово! Толь наступив на горлянку, як кажуть, і я таки мусив дати слово — ніколи не втручатись в його особисту справу, ніколи.

Толь подякував. Він вірить у мою чесність.

***

Я не пішов за Толем. Але я й нікуди не пішов: я сидів, в той час, як Толь десь безнадійно шукав розв'язки шукав свого безголов'я, і складав фіктивну телеграму: —

...— Екстренно...

приїзди негайно помер...

Хто помер? Я став у тупик. Багатьох родичів у нього, здається, не було, батько поспішив і помер давно... Ах, так, мати, у нього десь є мати. Ага! Я зрадів — для спасіння сина можна угробити й матір.

....Екстрено. Негайно приїзди померла мати...

Є!Я потирав руки з задоволення. Гм... а куди приїзди? Ат... чорт його бери, він сам знає, якось то буде, та це й не важно, — важно: Толь мусить завтра виїхати. Він любить свою матір і... завтра ми будемо далеко звідци. Так, красота! Я був надзвичайно задоволений з своєї спритності, моєму хистові позаздрив би ліпший з авантуристів.

Відшукав стару телеграму, надіслану мені колись Толем; яке щастя, яка щаслива випадковість, — телеграма, хтозна колишня, лежала в моєму старому блокноті. мало того, на ній стояло: "Приїзди... Толь".

Трішки гумки, трішки чорнила і за хвилину нова телеграма була готова. Не встиг я кінчити цієї процедури, як з грюкотом влетів Толь, ніби камінь, кинутий щосили, розтріпаний, захеканий, схвильований чи зляканий, упав безсило на лаву, потім скочив, схопив мене за руку, розкрив рота... Та не встиг він вимовити й півслова, як я урочисто подав йому телеграму.

Толь зблід, закам'янів; очі його безглуздо перебігали телеграму мабуть в двадцяте. Бідний Толь! Тільки тепер я помітив велику ґулю в нього на лівій скроні і кров на руці. А тут ще такий удар, така прикрість. Бідний, бідний!.. Втілення повної розгубленості і безглуздя.

Раптом Толь зареготався:

— Йолоп ти, дурень! У мене матері ніколи не було, то пак ні, я її ніколи не знав, ні вона мене... повія... Та й потім... йолоп! — йому було весело з мого жарту: раптом він схаменувся: Тікаймо!.. Швидше... зовсім звідціль. Скандал... потім розкажу, швидше!—і потягнув мене за руку, Та підожди ж ти, манатки!

Я мало не скакав з радості: ми мали покинути Керч і цей чортів костьол — красота! Ми мусили негайно покинути Керч, негайно, як це красиво звучить.

Манатки в кишеню, ноги на плечі — гайда на пристань: маршрут — на Кубань. Толь мене підганяв.

Дорогою з уривчастих слів узнаю:

Толь щось хотів... йому перечили... Хтось штовхнув Толя, когось він ударив... Когось перекинув — такого солідного католика... Ударив добре, аж вибив собі пальця і вразив до крови руку, а мішень покотилася під ту чортовинку, що в неї католики вмокають пальці, скандал... Його схопили... кудись тягли... Десь він вирвався.

Словом, Толь натворив ділов. Тепер — за його словами покривджені з цієї мелодрами бігають і шукають його по всій Керчі... А головний герой летить на пристань, зломивши голову.

Наш швидкий рух викликає здивовання й недвозначні жести: коли б не така спека, то й міліціонер хіба ж так гнався б слідом, а то тільки кліпає очима та хекає біля тумби, ніби карась на сковороді.

На пристані трубить пароплав.

Прибігаємо на пристань, до каси:

— Два!

— Що два?

— Два білети...

Пароплав на Тамань дав другий гудок, швидше.—"Есть, сорок! Дальше, ну?!" Але тут маленька неприємність; я в одну кишеню, в другу, знов у першу, знов у другу... Тільки що мацав — були...

... когось перекинув — такою солідною католика... Ударив добре, аж вибив пальця і вразив до крові руку...

— Гражданін, не задерживайте! Я одійшов, і неймовірно обмацував у двадцяте кишені, лазив пальцями поза рубцями, шукав очима долі... щойно були всі сорок копійок! Зрештою намацую... невелику дірку в кутку кишені. — Ааа!..

Толь давно вже вмостився на палубі й тоскно дивився туди, назад, на голубу Мітрадат; поза його — поза людини, яку везуть на страту.

— Толь!.. почекай хвилинку, я зараз... я хутко, хвилинку... — Толь байдуже глянув на мене, хотів щось запитати, але я за мить був уже на березі й подався.

Куди я подався? Я подавсь шукати сорок копійок. Сьогодні мені смішно й завжди смішно, коли я пригадую себе в тодішній ролі гончака, а тоді не було смішно. Взагалі я губив багато,— виходив інколи з ситуації в одному лише костюмі Адама, загубив половину свого життя десь і не шкодував, а тоді... Треба було бачити як я, до болю втопивши очі в тротуари, біг назад назад тою ж дорогою, якою ми прийшли; збивав людей з ніг. натикавсь на стовпці й нічого не бачив; моїй ретельності і спритності позаздрила б перша-ліпша собака-шукач.

Я мусив знайти сорок копійок, це задача, решта мене абсолютно не обходить. А може від цього залежить чиєсь життя! і не може, а я глибоко був переконаний, що від цього залежить Толеве — бути, чи не бути. Чим далі від костьолу, ліпше для нього.

Озирнувсь я на головній площі міста — нема! Тільки тепер я помітив міліціонера, що гнався за мною мабуть з полонини вулиці, — захеканий не менше мого: видно, сюрчав, сюрчав та й плюнув. 3 другого боку біжить другий, третій... Роздумувати ніколи.

Рейс назад, на пристань, був далеко цікавіший ніж сюди. Це рейс — зайця з гончаками із одчайдушними фортелями. Прибігаю...

...Далеко курить димок. Пароплав пішов в царство Тьмутороканське; на пристані нікого. Толь поїхав! — Вибух буйної радості. Потім я щиро з полегкістю зітхаю — моя місія скінчена; я виконав її чесно, стійко і... щасливо. — Толь поїхав!

Мене моментально насіли і як страшного злочинця потягли до району. Юринда. Скільки претендент на мою особисту незалежність і на своє, пограбоване мною, добро не заявився і ніяких "речових доказів" мого злочину не було, крім спітнілої сорочки в охоронців ладу, то мене потримали зо три години й над вечір випустили. Все ж таки добре вийшло.

Я почував себе переможцем і посилав сердешний привіт Толеві, хай там йому легенько тикнеться в нових землях, в нових людях. Завтра з першим пароплавом я буду теж там, завтра з першим, — і я почував себе добре. Турбувало лише одне й то трішки — як Толь доїде? Він же заєць, він не має квитка: щодо мене особисто, то я завжди віддавав і віддаю перевагу їзді зайцем — це й цікавіше і швидше; для себе я єй-єй не бігав би шукати сорок копійок, то лише для нього, лише для Толя. А завтра з першим пароплавом я поїду зайцем. Я люблю пригоди. Красота!

Силует гори Мітрадат, як силует двогорбого верблюда, чітко і понуро вимальовувався на рожевому небі, обклеєному баранцями прозорих хмарок; там бамкав дзвін костьолу...Ага!! Хай бамкає!

З моря дихав легкий свіжий вітрець і ніжно обвівав смаглі розпечені скроні, горнувсь на груди, як дівчина першого кохання. Десь далеко кричав хрипкий пароплав і здавалось, що то дружній привіт з безмежжя, гарячий привіт вірного товариського серця. Дивно, як рідко помічаєш і відчуваєш те, про що добре знаєш, знаєш всю його механіку й хіміку, і як інколи прекрасне те, повз що все життя проходиш, не помічаючи.

Ні, таки хороше жити на цьому світі, то не кажіть!

Тільки тепер я помітив міліціонера, що гнався за мною, мабуть. з половини вулиці, — захеканий не менш мого; видно сюрчав, сюрчав та и плюнув. З другого боку біжить другий, третій...

Вечором з'явився Толь, — злий, блідий і мокрий, як та курка.

***

Толеве повернення мене зовсім убило, а Толь сидів ще мокрий і розпачливо декламував:

"...Я не знал, что любовь зараза,

Я не знал, что любовь чума,—

Подошла и прищуренным глазом..."

— Ет, к чорту все! Я ось переплив Керченську протоку і переплив би цілий Атлантійський океан, якби треба було, розумієш, переплив би,— я вернувся шукати розв'язки...

Справді. Толів вигляд свідчив, що він таки переплив би Атлантійський океан; кашкета на ньому не було, десь загубив, манатків теж не було.

— Не можу, розумієш, не можу! Я переплив Керченську протоку, мало не загинув, але інакше не можу. Все одно загинув.

"...Неверная, коварная, лукавая пляши!

Развей ты боль отравлю

Измученной души!.."

Толь перекрутив Блока, але його не турбував гонор автора, він — автор—тут ні до його і немая ніякого значіння, в даному разі, автор— сам Толь.

— Развей ты боль отравою

Измученной души... Ех!

Сюди Толь втиснув усю свою душу; ось через це він і повернувся, повернувся, щоб востаннє спробувати щастя, а потім? Потім буде видно, тільки з Керчі він більше нікуди, нікуди не поїде, ніколи й нікуди, це над його силу.

Толь вернувся шукати розв'язки, а я... я теж лишився... безнадійно чекати розв'язки.

***

І ось, розв'язка прийшла.

Саме підвернувся добрий заробіток, Толь купив собі новий одяг; пішов до найліпшого в Керчі цилюрника підстригся, поголився; скупався в морі, одягнув новий матроський костюм, начистив на розі одної з вулиць черевики до "отказу" і коли з'явився передо мною, я й рота роззявив од здивовання, — такий Толь був хороший у своїй новій одежі, такий новий... Як жених!

Толь на моє здивовання й репліку весело засміявся (як давно він сміявся!). Мало того — сів біля мене й по-приятельському тепло поговорив. Сьогодні його опанувала надія й рішучість: він буде вперто, вперто й весело

чекати її, і він дочекається її, навіть коли б це сталося в самому кінці XX століття; переможцем буде він у цьому дурному становищі.

Ворочаючи більмом І припадаючи на праву ногу, бабуся щось говорила ставному тенорові... Пошкандибала... Це була "вона"! — моя королево, моя богиня... радість моя!

Ти можеш, друже, сміятися з моєї трагедії, але сниться той, хто сміється останній, так, а останній буду я.

Як це звучало сильно й переконливо.

Десь бамкнув гунявий ліричний дзвін... Це він, дзвін із костьолу біля гори Мітрадат. Толь здригнувся, підвівся, приязно кивнув мені й легкої, ходою, повагом пішов туди, звідки лунав ліричний дзвін, де синів хребет двогорбого верблюда.

А я залишився чекати його й чекати розв'язки.

І от — сталося!

Сталося навіть швидко, несподівано і... цікаво.

Для зручності передаю тепер слово самому героєві; моя роля в цьому оповіданні скінчена, я можу тільки наостанку сказати, що Толь прийшов того дня пізно. Власне, він зовсім не приходив я його знайшов на горі Мітрадат: сидів Толь на камені над морем і задумано провожав очима далекі кораблі; здається, з болем дивився, як від'їжджають вони, позолочені сонцем, у далекі, невідомі рейси—туди до сонця.