Жизнь Куліша - Куліш Пантелеймон
Ще ж дивнішу подамо річ. Раз Куліш, зайшовши до купця по горіхи, побачив п'ять якихся книжок. То були п'ять екземплярів збірника українських народних дум і пісень, що видав Максимович 30 у Москві 1834 року; якось вони у Москві зостались купцеві у товарі. Ні ранше, ні навпослі книжками він не торгував ніякими. Ніколи хлопець не чував про сю книжку, а проте зараз купив, оддавши всі свої гроші,— і стала книжка ся у його і в Сердюкова первою над усіма іншими. Заховавсь надовго Гете з Шіллером; забули вони й про Гоголя, і про самого Квітку з його "М а р у с е ю", що не раз нею плакали. Приніс Куліш книжку в гімназію — і всі товариші заслухались, як почав їм читати про Сомка Мушкета, про Конов-ченка, про Озівських братів, про Хмельницького й Барабаша. Поти носив і читав кожному, що почали вже від його втікати і його декламацію передражнювати. Тоді він узявсь та й вивчив напам'ять усю книжку, щоб ніколи з нею не розлучатись.
Не рівним ходом оповіданнє наше йметься, то розкажемо тут іще один епізод. Опісля, ходячи по селах і розмовляючи з народними кобзарями або дідами, брав Куліш тим, що зачне їм напам'ять думи казати. Здивуються, було, діди, ніколи такого дива не бачивши, а потім усю душу свою перед ним розкривають. Величним здається нашому народові його рідний епос, як стародавнім грекам, що мовляли: "божественний Омирос!" 31. Іноді Куліш мусив ховатись або з'їжджати геть від своїх простолюдних приятелів, бо, не чувши зроду, щоб хто промовив до них таким сердечним словом, починали круг його ширити чутку, що се царський син потай панів проміж людьми ходить. Ой, коли б то царські діти знали так просто-люддє, як його Куліш знає! Не таких би вони собі людей до панування добирали... Раз він зайшов до багатого козака в хату і почав йому до своєї "Граматки" 32 читати. Буденний день був. Четверо дорослих синів поралось надворі. Старий слухав, слухав, далі відчинив кватирку: "А годі вам, діти, поратись! Ще буде час до роботи, а такого гостя не буде". І всі прийшли, посідали на лавках і слухали гостя, що вперше і востаннє бачили. Яке б то добро можна зробити людям рідним словом на Вкраїні, коли б соцькі та десяцькі зараз про таку появу, як оце розказано, становому не доносили; а становим наказано — усякого задержувати, хто з простим людом не так, як звичайно пани або мужики, розмовляє. Що то за дух праведний людський зріс би в тому народові доброму, звичайному, шановливому, коли б усяке і вчилось у школі, і слухало церковну проповідь, і читало книжки по-свойому! Була б ся земля твержею руського духу і честю всьому великому руському, та й слов'янському, мирові!..
Отож важко здавалось Кулішевому отцеві сина у городі оплачувати. Тим часом оженив старшого сина, повидавав заміж небог. Зяті почали його за опекунство позивати; втеряв багато грошей і достатку, даючи відчепного, бо жахавсь волокита судової, що і в "Ексцерпті прав малоросійських" названо її гіркою. Далі сказав навідріз: "Не буду більш у гімназії держати!" (Уляна Терентьовна вже зникла.) Подав писатель наш просьбу до директора про виход. Директор не відпустив його, а послав учителем до пана Красовського, предводителя дворянства глуховського. Вибувши там цілий рік, знайшов собі Куліш у Новгороді-Сіверському місце домашнього наставника панських дітей. Дано йому і квартиру, і жалування, й прислугу. Батько й мати двох паничів, що були в його на руках, добрі були люде; не за гувернера мали його, а за сем'янина. І жити б йому там з упокоєм, поки не скінчив би гімназії,— так ні! В Києві тоді тільки що споряджено університет 33; приймали у студенти не дуже туго. Задумав Куліш переступити в університет через два класи гімназії 34, а нікому було відраяти, бо Сердюков, попередивши його, туди ж поїхав і зробився студентом. З малими грішми полинув і він у Київ, та іспиту не видержав. Мусив знов іти у домашні наставники до одного пана; через рік вернувсь у Київ, видержав іспит і став слухати лекції по словесному, а потім — по правному факультетові35. Чуйкевич також був студентом. Сердюков перемістивсь у Москву, бо вважав для себе Київський університет ні за що.
В університеті Куліш спознався з особою, що великий вплив мала на його: то був професор "русской словесности", той самий Максимович Михайло. Приподобавсь йому Куліш тим збірником пісень, що записав від матері. Максимович став давати йому Переписувати свій збірник пісень; як же Куліш скомпонував дві легенди про воронізьких козаків, він їх напечатав у своєму альманасі "Киевлянин" 36. Вечорами закликав його до себе на почитанку. Читали вкупі народні пісні українські і розкладували по розрядам. Потім стали читати Вальтер Скотта 37 — і оце була найбільша користь Кулішеві з того спознання; професор звертав його увагу на закони іскуства, а той ловив жадібно усяке його слово. Уся Вкраїна скаже Максимовичеві спасибі за те, що вгонобляв молодий розум своєю розмовою,— не так, як інші професори, що держались проти молодого Куліша на олімпійській високості.
Тим часом жив Куліш у великій нужді. Довідавшись про се, рекомендував його Максимович інспекторові училищ Київського учебного округа Юзефовичеві Михайлові. Зглянувся сей добродій на дотепного юношу і послав його учителем на Волинь, у Луцьке дворянське училище 38. Там Куліш пробував сім місяців. Потім переведено його у Київ у таке ж училище 39. Тут Юзефович піклувавсь коло його навдивовижу: вистачав йому усякі книжки і рукописі, обороняв його від усякої напасті і, вже сказати, пригрів йому душу по-людськи. Року 1842 поміг йому напечатати роман "Михайло Чарнышенко"4U, а р. 1844 і 1845 дав йому спромогу об'їхати і обійти Київську губернію. Тут-то зачерпнуті були матеріали до "Записок
0 Южной Руси".
Тоді ж спознавсь Куліш із польським писателем Грабов-ським 42 Михайлом. Жив той у Чигириищині, в селі Олександ-ровці, де прийняв його у себе в домі за милого гостя. Споминав Куліш про се гостювання яко про найщасливше своє врем'я. Пізнав у Грабовському справдешнього писателя, писателя з талантом. Народні легенди, традиції про гайдамак
1 всяке інше добро, що назбирав Куліш у Київщині,— всім тим любовав Грабовський яко артист і піднімав угору дух молодому писателеві. Тут же перед Кулішем відкрилися польські матеріали до історії України. Яких йому треба було книжок — вистачав Грабовський у Київ; а потім познакомив його з славним бібліоманом Свідзінським. Сей для його також не жалував нічого і таку мав прихильність до його, що як заїхав Куліш до його у Ходорков, та не застав случаем господаря дома, так йому подано ключ від бібліотеки і ввесь дім до його услуг представлено. їздючи навкруги Ходоркова, Куліш, за підмогою ходорковського економа, розвивав старосвітські могили. Тоді написав він, веселий і щасливий, свою ідилію "О р и с я" у тому ж таки Ходоркові. А у Грабовського в домі, поїхавши до його другим літом, скомпонував Куліш поему "У к р а ї н а" 43. Грабовський яко артист стояв вище свого товариства польського і його політичного погляду. Слухав він літніми ночами читання Кулішевого,— і так йому дещо подобалось, що, було, припинить його: "Постривайте: побіжу жінці скажу, який се гарний образ!" Деякі вийми з "У к р а ї-н и" списав він і послав був Крашевському 44 у його "Athe-neum", да той не зваживсь напечатать, щоб, мовляв, "піе па-razic sie naszej publicznoáci!" *. Скажімо тут, що Куліш як у поемі, так і всюди інде виявляв свій щирий погляд на старовину лядську. Ні Грабовського, ані Свідзінського не вражала щирість Кулішева з його помилками і часом сліпим завзяттєм. Толеранції у ляхів українських тоді було більш, ніж послі. Розказував Куліш, що брат знаного митрополита Головин-ського, поважний пан, бачившись з ним у Свідзінського, промовив до його такі слова: "Україна ваша; на Вкраїні ви аборигени, а ми пришельці". Грабовський до самої смерті своєї кореспондував з Кулішем і був з ним у приятельстві; а тим часом відома річ, що поляки мають Куліша за найбільшого свого ворога 45, тільки ж — які поляки? — божевільні! Розумна часть поляків шанувала і повинна його шанувати, слідом Грабовського. Щоб знали, які в них були свободомисленні на обидві сторони погляди, напечатаємо тут один з багатьох листів Грабовського до Куліша, з автографа *:
"Отримав я з рук Юзефовича чотири томи Ланових повістей 46, з яких усі незнайомі мені вже прочитав і, перебуваючи ще під враженням від них, сідаю писати до Пана ці кілька слів.
Насамперед мушу Панові сказати, що я давно не пишу жодних літературних листів і давно не утруднюю себе критикою; я закинув це, бо польська література, якою я колись займався надзвичайно старанно й дбайливо, зробилась тепер невимовно дурною і тривіальною. "Відколи це? І чому?" — певне, Пан запитає. З того часу, як зробилась тенденційною. Якщо Пан читає польські книжки і газети, то, певне, знає, що це таке — тенденція? Цим безугавно хваляться і тішаться. Це значить, що теперішні польські письмовці в кожному своєму творінні ставлять перед собою насамперед мету ніби політичну, ніби патріотичну, демократичну etc. Панів первенствующий польський поет, чий чотиривірш Пан цитує (в "Майорі") 47, явно належить до цієї категорії партачів. Пан, отже, бачить, що зі своєї точки зору (слушність якої мені легко було б довести) занепад польської літератури я приписую головним чином тенденційності.
Пан не сумнівається, що я Пана завжди любив як людину; я мав Пана за одного з найздібніших і найрозумніших людей, яких я зустрів у своєму житті; але зізнаюсь Панові, що як про письменника я не мав надто великих ілюзій, а бачачи, як ти щораз виразніше потопаєш у тенденційності, втрачав і рештки надії. Два останні томи Пайового зібрання вивели мене з омани. Я пізнав у Панові справжнього письменника, справжню поетичну натуру, митця, сповненого сили й розуму, і схиляюсь перед ним з пошаною. У моїх очах змінилося уявлення про Пана, а оскільки не сумніваєшся у моїй дружбі, то зрозумієш, що принесло це мені сердечну, найживішу радість. Важко, справді, повірити, що ця сама рука, яка писала "Чарнишенка", "Однорога", навіть "Чорну раду", здатна була написати дрібні повісті двох останніх томів. Я назвав їх дрібними, та як же вони перевищують тих перших майстерністю, такою істинною, що скажу — вічною цінністю! У своїх історичних романах Пан силкується поетизувати свій предмет; до певної міри це тобі вдається, але знати труд і муки цього поетизування, і будь-що-будь, ти зро-бив-таки щось х у д о ж н є; в "Ч о р н і й раді" сама важливість предмету надає творові значення, але з мистецького боку він дуже слабий; виведені в ньому персонажі дерев'яні, не розмовляють, не рухаються, не живуть, за всіх автор говорить, автор їх тягне і ними соває *.
Чим же вирізняються повісті двох інших томів? Там повно, там, справді, скрізь надлишок поезії, але поезії, що випливає з самої правди і дійсності; зображених там осіб можна відразу пізнати як таких, котрі живуть і завжди житимуть повнотою і правдою буття, що ним так наділяє своє творіння геній.
