Чічі - Ковалів Стефан

коліс не видати, чи котяться, а люденькове стають і хрестяться.

— А прецінь раз і ти дістав!

— Ба! кілька разів бичиною по голові на ринку в Сам: борі... та годі ставати з нею до поєдинку в такім місці: поліція, жандарі, жовніри на одваху... мене то вже навчило...

— Вчили тебе і не навчили: райтузи правиш та й правиш, а Чічі, видиш, пан, хоть на печі трицятку перележав.

— Мені ніхто не лишив такої ниви, за котру можна би село купити. Якби я таке дістав, то найперше заплатив би кождому за борщ і капусту, за дар божий, що задурно у людей з'їв, поставив би вам отут яку годну прикмету під лісом,— а він що зробив Миколі Когутикові, що в нього вигодувався? Кілька тисяч з кишені йому викрав і. інших газдів на біду спровадив!

— Придуши, навіджений бойку, портку, бо згориш без сповіді...

— Нічого не шкодить! як згорять, а я заморочуся, то не буде міг Лейзор вас котрого в них прибрати...

Слухаючи про Івана Чічі такі вісті, не раз цікаві бігли до мадярки, як він приїхав на празник, і віталися^ своїм ровесником, побратимом, похресником. Та Чічі мало пригадував собі, не пізнавав своїх... Як же з котрим почав розмову, то інакше ні, тільки по-польськи, а все хвалиться, що одного разу його пані казала так, а він повів інакше, і на його стало! То було при нагоді, коли жінка хотіла віддати діти до шкіл у Перемишлі, а він мовив: — Ні я не даю дзєці там, дзе гімназію на хлопську школу пше-ніцуйон! * — і в тім однім жінка з своїм недовідомим вітцем Паштетером вволили його волю.

Та Чічі, мабуть, уже більше не мав рації у своєї дружини. То була його перша й остання опозиція, котра йому удалася, як сліпій курці просо, тому-то він тим одним усе чванився.

* Ні, я не віддаю дітей туди, де гімназію в селянську школу перетворено (польськ.).— Ред.

— А чому ви, пане Чічо, так боїтеся тої руської школи, чи, як ви зовете, хлопської? — не раз питали його цікаві.

— Бо я хцу, цоби мої дзєці билі райцамі в Ведімо!!! * — відповідав Чічі.

VI

На якийсь час перестав Чічі загощувати до галицької Каліфорнії2. Стали люди приповідати, а між іншими і бойко Боринський, що зле з ним, пішов на губи: жінка з Паштетером продала село жидам, купили собі у Львові каменицю, а Чічу прогнали на чотири вітри. Ба десь, кажуть, і в того жида бачили його, і в сього, і тут десь крутив при корбі, і тут лазив до ями, а худий, нужденний, дихавичний,— та все те непевне і годі вірити.

Раз виходить вечором Микола Когутик надвір,— а було вже в пізню осінь,— дивиться, сидить якась ганьба під самим порогом, скулена і грудьми свище різними голосами.

— Хто тут? — питає Миколай.

— Я, Микольцуню! я, не бий мене, бо мене вже біда побила!

— Та що за "я"?

— Я, Іван Чічі, твій...— і сильно закашлявся, не докінчив. Виніс Миколай лампу, світить — господи! він сам, Іван

Чічі!.. такий сухий, нужденний, тільки шкіра і кості, а уста закрашені спеченою кров'ю. Перелякався нещасного.

— Ходи до хати! — просив Когутик.

— Ні, до твоєї хати я це годен порога переступити, але пусти мене там... позволь, най скінчу в тій ліп'янці, де я родився!., прости!., я провинив... не пам'ятай!..

Просять Чічу конечно до хати Миколая, хотять на силу затягнути,— не дається.

— Там родився!., там скінчу, коли пустите... Занесли Чічу до його колишньої хатини, посадили на

запічок. Він поглянув, пороззирався по кутинах... Усе так, як перед кільканадцятьма літами: миска збита, з горшка череп'я в кутці, залижник з одною заржавілою ложкою, образ якогось святого закопчений і розвалені челюсті...

Миколай, заплативши за тоту ліп'янку жидам чотири сотки, як забив двері, так і дивитися, на неї не хотів, бо все йому здавалося, що се не може бути, аби своя кров з крові, кість з кості могла йому таку пакість зробити...

— Миколо! — говорив Чічі при всій челяді, що окружила його і гляділа з милосердям.— Прости, брате! не

* Бо я хочу, щоб мої діти були радниками у Відні!!! (польськ.) — Ред.

гнівайся!.. Я сам!., сам один, ніхто мене не знає!.. Мені недобре!.. Води дайте!..

Побігли по воду. Микола держав конаючого своїми руками, шептав йому, що приймає його до себе, тільки нехай успокоїться...

— Ні, Миколо, ні... Конедь мій близький. Убереш мене на смерть... так, по-нашому... Господи!

То було остатнє слово Чічеве. Скінчив колишній дідич на руках свого свояка Миколая Когутика. Задзвонили раз, другий, третій.

— Хто то вмер?

— Іван Чічі.

Треба й собі піти відвідати покійного, та вже ж він каліфорнійський горожаиин, тутешній родич.

Пішов я. Входжу на подвір'я Когутика, заблудив між тими ґаздівськими будинками, не виджу ні світла, ні людей... тихо, й собака не відізветься. Стою під плотом, стою, слухаю: хтось по болоті — хлюсць! хлюсць! — уже й коло мене.

— Чи тут умерлий? — питаю наздогад.

— Іван Чічі? — питає мене грубий бас.

— Так, Чічі покійний.

— Геть там далі над потоком. Ходіть за мною, я йду також.

Приходжу там: у сінчатах повно людей, серед хати на марах наряджений покійник, а коло нього сивий бойко Боринський стоїть, вдивляється в мерця, киває головою і приговорює:

— Іване! Іване! Де твої діти, де?.. Ти хвалився, що не даси їх до хлопської школи!.. Іване, Іване! Ти вже на правді, а їзди на кривді, але... але... де твої діти?.. Ти хотів їх мати міністрами!

— Федю Боринський! дайте спокій! дайте!... Ходіть до хати, бо там Дмитруньо і Олеся не хотять без вас іти спати, хотять вам щось перечитати з книжки! — просила жіша Миколая Когутика.

— Дмитруньо! илеся! йду, йду, газдиненько... о, діти то діти божі!..

Перехрестився Боринський бойко, глянув ще раз на покійного, на колишнього свого пана дідича, пішов з Николи-хою, а дяки заспівали: "Пам'ятайте, християни..."

Я змовив отченаш таки в сінях, не міг дістатися досередини.

Миколай Когутик красно убрав Чічу, красно поховав, і всі свої віддали йому остатню прислугу. Забули все і простили... Ах, господи святий! все-то свої своїми!..

Б(орислав).

18 лютого 1891 4