Стороною дощик іде - Шкляр Василь

Я нічого не маю проти шкіряного пальта, бога ради, і сам би таке носив, і мене зовсім не дратує, коли чоловік красиво говорить, однак доймало інше: я водночас бачив двох Геннадіїв Петровичів. Один походжав по аудиторії, недбало склавши на грудях руки, і розповідав про Мопассана ("Слід вимовляти Гю де Мопассан, а не Гі,— зауважив Геннадій Петрович.— У нас прижилася неправильна форма, але ж ми з вами філологи"), а другий, його "альтер его", стояв біля підвіконня, дивився на першого, схвально киваючи головою, і танув од втіхи. Він, цей другий Геннадій Петрович,— подумки я вже називав його Гю,— просто не зводив закоханих очей з першого,— цей нехай буде Гі,—і лише зрідка крадькома косував иа шкіряне пальто.

— Він зайшов до кав'ярні,— переповідав Гі сюжет Мо-пассанового оповідання,— підкликав гарсона...

На мить Гі замовк і прислухався до тиші, що повисла в аудиторії, мов хрустке простирадло на морозі. Тиша була така непорушна, що Гю, який стояв біля підвіконня, мало не заплескав у долоні, але вчасно спохопився. Гі облизав тонкі губи й повів далі:

підкликав гарсона, замовив склянку пива...

І тут сталося несподіване.

— Кухоль! — пролунало з "Камчатки". То подав свій голосочок Семен Ковба, здоровенний гладкий хлопчина, схожий на доброго лева.

Гі тут же примовк од такого зухвальства. А Гю, так той взагалі отетерів.

— Що ви сказали? — перепитав Гі, обводячи очима "Камчатку", щоб розгледіти, хто це там обізвався.

— М-мені здається, що в М-м-мопассана,— Ковба од хвилювання завжди затинався, — в оп-повіданні... к-к-к-ухоль...

— Ну, це вам так здається через ваш апетит,— посміхнувся Гі, блимаючи чистими, аж синіми зубами. Він вочевидь натякав на Ковбину кругленьку пичку, мовляв, такому склянки замало.

По аудиторії прокотився легенький смішок, Гю тим часом задоволено потирав долоні, а Гі вже прибрав серйозного вигляду, щоб розповідати далі, як тут і мене чорт смикнув за язик.

— У Мопассана все-таки кухоль,— сказав я.

— Не знаю, яким виданням ви користувалися, молодий чоловіче,— Гі пильно вдивлявся в моє лице, щоб не забути його принаймні до сесії,— я особисто читав цей твір в оригіпалі.

Гю захоплено моргав йому, мовляв, давай, давай, бреши далі, і Гі, підбадьорений тим, що так вдало викрутився із пастки цих сисунців, які тільки й норовлять піймати тебе на слові, додав:

— Первкладач має право на вільний переклад. Так що прошу не перебивати.— Гі знову черкнув язиком по губах й продовжив: —...Підкликав гарсона, замовив склянку пива,—він так натиснув на ту бідну склянку, що вона замалим не тріснула.

Гі мене більше не помічав, зате я весь час відчував на собі примружені очі Гю, який на кожній лекції із зарубіжної літератури зирив на мене з кутка і сварився пальцем: ну, постривай, ми ще перевіримо, хто більше знає, я тобі покажу кухля, я тебе носом у нього втовкмачу.

Не хочу брехати, Гі таки добре знав зарубіжну (до круглих дат великих письменників навіть друкував статті у товстих журналах), дехто від нього був ще й у захваті, особливо коли Гі вдавався в позапрограмові подробиці біографій геніальних людей. Дуже славно це в нього виходило — невимушено, наче він ще вчора сидів із Віктором Гюго за кухлем пива, чи то б пак, за склянкою, і бідола-

ха Гюго скаржився йому на свою дружину, що от, мовляв, сяка-така, накинула оком на Сент-Бева, цього рудого страшка (ні, мені не дошкуляло те, що я теж рудий), ну, та біс із нею, казав Гюго, я її теж уже не люблю, але мені просто прикро, ти мепе розумієш, Гю?

А коли, приміром, Гі "доводив до нашого відома", що Поль Верлсп загубив себе у абсенті, то Гю при цьому так сяяв, що я готовий поклястися, віп би дуже шкодував, аби виявилося, що Верлеп не пив.

Однак річ не в цьому, хай собі чоловік розказує, як уміє, може, я просто несправедливий, тому що в одному був певен: на екзамені доведеться сутужно. Отож я просто чманів над зарубіжними авторами, перечитував отакенні монографії, конспектував що треба й не треба, і Петя Стоножко, який здогадувався про мою біду, одного разу сказав:

— Дурний ти, Андрію, думаєш, воно поможе?

— Що?

— Оте твоє зубріння.

Мене вкололо "зубріння". "Зубрів" — це тих, що не вилазять з читальні,— у нас не любили, ну, точнісінько так, як у селі не люблять тих, хто найперший посадить город навесні, а потім ще й викопає найпершим: виходить же так, ніби йому найбільше треба. "Грошей наклало на книжку, а й ще метушиться,— скаже хто в'їдливіший.— Ну та метушись, метушись, все 'дно вмреш".

Отож мене так вкусило те "зубріння", що ледве втримав язика за зубами, аби не спитати Петі, хто його під-страховував на вступних — у першому ж диктанті на практичних з мови Петя зробив сорок сім помилок; Тимофій Степанович, мовник наш, почухав нігтем за вухом та каже: "Багате-е-енько для філолога". Втім, я несправедливий і до Петі (це мене тоді злість узяла, що так подумав про нього), диктант — одне діло, а твір — зовсім інше, тут викручуйся як хочеш: не зпаєш, де кому поставити, переставляй слова і так і сяк — хіба важко? До то-

4 іозз 97

го ж у творі головне зміст; хай і вкрадеться якась там зайва рисочка, то по-перше, її можуть і не помітити, а по-друге, якщо написано аж-аж-аж, то й так п'ять поставлять. Я он теж був перелякався. Писав на вступному твір на тему "Труд переростає у красу", і так воно мені гладенько тулилося слово до слова, що дай, думаю, ще й епіграфа зверху доточу — це вже як на чистовик переписував. Чого боятися, думаю, я ж того вірша Рильського назубок знаю. Взяв і доточив епіграфа:

Ми працю любимо, що в творчість перейшла, І музику палку, що серце тисне. У щастя людського два рівних е крила — Троянди й виноград, красиве і корисне.

Написав і аж язиком приклацнув: кращого й не придумаєш, троянди й виноград — це ж тобі й є труд і краса. Тішуся не натішуся, і раптом: стоп! Щось як обірвалося всередині — а може, після "крила" не тире треба, а дві крапки, голова твоя й два вуха! Казали ж тобі на консультації: з цитатами обережно, бо як щось перекрутите, то це груба помилка. Так ні, не послухався, турок, а тепер же не витреш у чистовику. Такий твір зіпсував!

Отак повісив я голову та й кляну себе на чому світ стоїть, коли чую над вухом:

— Ви чого не переписуєте начисто? Час іде.

Звів я налякані очі, бачу — жіночка білява стоїть наді мною, та, що теми творів на дошці писала. Лице таке добре, ласкаве, як у нашої вчительки української мови Килини Гнатівни. Ну, думаю, у цеї можна спитати, не вижене.

— Та,— кажу,— не знаю, чи тут осьо тире треба чи дві крапки.— І кінчиком ручки на "крило" показую.

Глянула вона пильненько на мій епіграф, пробігла очима й усміхнулася.

— Правильно, — каже, — правильно. Переписуйте швидше, бо не встигнете.

Тоді в мепе одлягло від серця, переписав готовеньке, перевірив раз і вдруге — те що треба.

Приходжу до дядька Якова (я ж у нього жив під час іспитів), цвіту і пахну — порядок, мовляв.

А дядько:

— Легке попалося? Написав?

— Пхе... одною лівою.

— Ой, Андрюшо, не кажи гоп...

І враз мене щось як обухом по голові: а що, коли та жіночка неправильно мені підказала? Навмисне. Це ж якби всім підказували, то що з того вийшло б. От взяла і збрехала, хай знає, думає, як випитувати. А ще ж бувають такі, казали в нашому селі, що й нарошне зрізають. Отаке собі думаю, а ноги, чую, мліють, мліють, в очах застрибали зайчики.

— Дя? — питаю тихенько, ледь ворушу губами.— У вас Рильський є?

— Нащо тобі? — дивується дядько.

— Треба,— кажу.

— Так він же і в тебе є. Он там у чамайдаиі, в хрестоматії.

— Де чамайдан? — питаю.

— Під ліжком, де ж іще, хіба ти забув?

Я стаю навколішки, дістаю з чемодана хрестоматію і — шелесь-шелесь сторінками. Ось він, той вірш. Знайшов, а сам боюся й глянути на те місце, де "У щастя людського два рівних є крила" — що, коли там не тире? Врешті не втерпів, затамував віддих і — глип!

— Що з тобою? — почув я дядьків стривожений голос. Почув крізь туман, бо там таки стояло дві крапки.

— Та от цитату звіряю,— сказав я. І розповів що й до чого.

— Хе! Знайшов, за чим побивацця,— весело сказав дядько.— Що, в них ума там немає ні в кого, щоб оце через якусь рисочку людині біографію портить! Ти моли бога, щоб там чогось хужого не накрутив.

4* 99

Сяк і так дядько якось мене заспокоїв, та коли наступного дня я переступив поріг кімнати, де сиділа приймальна комісія, відчув, як усередині все холоне. Я враз оглух, Осліп, стсрп і взагалі здурів, а підійшовши до методистки, ще й онімів.

— Як прізвище? — щось питало.— Прізвище як?

— Голод.

— Отак би й зразу... Так, де ж воно?.. А, ось... Ай-яй-яй, двійка. Ну, не переживайте, на другий рік... Екзаменаційний лист лишається в пас.

Але двійка раптом привела мене до тями, я ожив — здивувався, обурився, спаленів, засміявся — зрізали, гади, от дають: що-що, а двійкою там і не пахло. Що я, вже геть дурний?

— А де забирають документи? — запитав навмисне весело, щоб усі бачили, що мені з їхньої двійки просто смішно.

— Вам їх пришлють по пошті,— відповіло за столиком.

— Ну, то бувайте здоровенькі,— сказав я ще веселіше, і, здається, перестарався, бо "здоровенькі" аж схлипнули.

І тут до столика підійшла вона. Підійшла тихенько, немов куничка; світле, як стигле яблуко, лице, руденькі золотисті вії, очі невеличкі, але такі, що втопишся в них, нема їм берегів, тим очам, і сині — не сині, й зелені — не зелені, й карі — не карі... Золоті очі.

— Холод,— назвала вона своє прізвище. Саме таким я й уявляв її голос, як осінь — тихий і золотий.

— Холод? — перепитало за столиком здивовано.— Стривайте, молодші чоловіче, як, ви казали, вас?

— Голод.

— Чи це я вже очамріла з вами, чи ви щось не той... Наче ж сказали "Холод".

— "Ги", "ги",— сказав я.— Голод... "Ги", а не "хи".

— Так ми ж з вами не туди дивилися.

Теж мені, "ми з вами"... Я нікуди не дивився.

—— Голод ■— п'ять! — раденько вигукнуло за столиком.— Вам же п'ятірка, а ви за документи зразу.

— Це ж ви кажете: по пошті... — Кров у моїх жилах зупинилася й поволі потекла в інший бік. То так поволеньки підступала до мене радість, спершу тихо, тихо, а там як хлюпне у груди!.. Я й не дібрав одразу, що це ж те дівча з золотими очима забрало двійку собі. Голод, Холод... Ну й прізвища уділила доля нашим предкам-сіро-махам.

А дядько Яків таки як у воду дивився: не "спортили" мені біографію через якусь там рисочку.