Новобранець - Карпенко-Карий Іван

Сниться Петрові, що він їде кудись далеко на машині, їде довго, всяких людей зустрічає, та все чужі; а далі приїздить в якийсь город. Тут його роблять москалем. От стоїть він, одягнений в московську одежу, з рушницею; от виправляють його, руки йому підіймають вгору і пускають вниз... то вп'ять махають його руками, під бороду штовхають... точнісінько так, як він бачив колись муштру. Коли це приїздить начальник і каже:

— А де тут Петро Мирошник?

— Осьде! — одказує унтер-офіцер.

Підійшов начальник до Петра та й каже:

— Ану лишень маршируй!

Петро пішов марширувать. Начальник кричав:

— Не так!.. Ногу вище!.. Закаблук назад!.. Носок витягни!.. Живіт підтягни!.. Рівніш! Рівніш!!! Раз, раз, раз!

Іде Петро біля начальника.

— Носок витягни! — кричить начальник. А далі, як зацідить його по потилиці!.. Так Петро й скочив з постелі. Прокинувся — вже світ білий. Перед ним стоїть Пилип і каже:

— Чого це ти так руками кидав? Ходім, пора на зборню.

VI

Прийшли наші новобранці на зборню, аж там вже й перекличка йде.

— Ви сякі-такі! — гримнув на їх унтер-офіцер. — Чого вилежуєтесь у пуховиках? От я вам дам!

— А дзуськи, лисий! — каже Пилип, тільки так, що унтер-офіцер не чує. — На пуховиках, — передражнює він. — Бодай ти цілий вік на таких пуховиках спав.

Біля нього новобранці сміються.

— Цить, нехай йому біс! Ще, чого доброго, почує, то й потилицю натовче.

— Хіба в нього такі довгі вуха, що аж звідціля почує? Досадно, єй-богу! Такий же чоловік, а глянь — пана удає! "Такі-сякі!" — передражнював Пилип унтер-офіцера.

Новобранці, котрі близько стояли, сміялись. Унтер-офіцер підійшов ближче.

— Чого ви там зуби скалите? Глядіть лишень, щоб на кутні не засміялись. Чуєш ти, базіка! — каже він до Пилипа. — Ти тільки вмієш базікати, а на перекличку пізніш усіх ходиш. Чого опізнився?

— Я заходив у церкву богу помолитися, щоб до вашого чина дослужиться.

Новобранці засміялись.

— Що таке? Ти дуже цікавий! — За сміхом новобранців він не розслухав, що сказав Пилип. — От я тобі!.. — Та й не договорив унтер-офіцер, що він хотів йому зробить, бо закричали, що начальник іде, так він пішов назустріч.

Почали вибирать новобранців, кого куди послать. Петрові прийшлось у Петербург, у гвардію. Прийшла черга до Пилипа.

— Пилип Горобець! — викликав його начальник.

Пилип підбігцем вийшов та й став перед начальником на витяжку, мов справжній москаль. Він вже давно придивлявся до того, як москалі ходять, як стоять, і успів всю постать з них зняти. Начальник засміявся та й каже:

— Ти, мабуть, охотишся до служби?

— Все одно, барин, ваше благородіє! Хоч охоче йди, хоч ні, а йти треба. То я вже лучче охотника з себе удаю.

Обгледіли його, й каже начальник:

— Куди ж тебе послать? Може, ти тут охоту маєш зостаться, в мене?

— Е, ні! Я б хотів куди-небудь далі. Чи не можна, ваше благородіє, у гвардію?

Пилип був малий на зріст, і просьба його так розсмішила начальника, що він аж за живіт брався та реготав.

— Диви, бісова личина! Не тільки нас, а й начальника розсмішив. Цей не пропаде! — балакали між собою новобранці.

Висміявся начальник та й каже:

— Ні, брат, цього не можна. Ти малий, а туди вибирають великих.

Пилип трохи засоромився, а далі почухав потилицю та й каже:

— Ну, коли так, то вже куди хочете, ваша милость, тільки тут не зоставляйте.

Начальник не став би й говорить з таким блазнем, та коли ж Пилип смішив його, то через те він з ним і розбалакався.

— Ну-ну, зоставайся тут. Ти мені уподобався. Тобі добре буде! — сказав начальник і викликав другого.

Повернувся Пилип по-московськи на пальчиках та й пішов у гурт. Невесело йому було, сердився Пилип. Воно так все буває: як чоловік забере собі зараннє в голову, що ось так і так воно буде, а так не зробиться, як йому хотілось, ну й досада візьме. Недовго ж Пилип і журився. Не вспіли двох новобранців викликать, як він уже докладав штуки.

— А де ж Петро? От, бісова сова! — казав він на одного витрішкуватого новобранця. — Куди полетить? Аж у Петербург! А бідненький горобчик як сидів під стріхою, так йому й сидіть!

В сніданок скінчили перекличку і начальник звелів тим, що в гвардію, йти додому, забирать збіжжя своє та й на машину.

— Отака ловись! І попрощатися з Петром не дадуть! — каже Пилип. — Біжи ж ти, Петре, на квартирю та забирай клунки, а я піду достану снідать, та хоч поснідаєм на вокзалі.

VII

Поки тут в городі Петро тинявся щоранку й щовечора на зборню, слухав теревені Пилипові, дивився, як танцюють, а іноді й сам співав у гурті, поки він помаленьку забував про село, старий батько його, Грицько, занедужав. Сказано, чоловік сливе столітній, то де вже те здоров'я візьметься; а тут ще горе пристукало, то воно й не диво, що дід заслаб. Поки сина вирядив, Грицько опустився і ото не видержав, сердега, та й звалився. Одначе через силу піднявся, щоб одвезти Петра в город; а як вернулися з города, то дід виліз на піч і почав кашлять: розламало всі кістки. Стара Марина ходила як варена. Ярина охала, збиралась родить: вона дуже стривожилась своїм нещастям і родила скоріше, ніж ждала. Скоро після того, як старий Грицько вернувся з города й заслаб, Ярина розходилась родить. Старий на печі охає, а Ярина на полу — двоє слабих в хаті. Баба Марина не знає, кому й поміч подавать. Під вечір Ярину полегчив бог: вона благополучно родила сина, вгамувалась трохи й заснула. Іван один хазяйнував: воду носив, помагав Оксані, воли й телички напував, їсти скотові давав — скрізь справлявся. Сказано — хазяїн.

Охрестили новорожденного і назвали Грицьком. А дід Грицько, як тая свічка, що догорає... — то палахне, то притухне. Оце неначе лучче йому — і попоїсть трохи, і просить, щоб онука показали; хрестить дід онука та шепоче молитву, й сльози на очах; потім неначе зовсім забудеться, розказує щось таке, ніби Петра він бачить.

— Піди, сину, до пана та попроси дощок мені на домовину... Ти вже йому одслужиш... Отак, отак, зв'яжи його, дочко, гарненько, щоб не пошкрябалось... Петро скоро вернеться... Весною, бог дасть, хліб уродить, я буду тобі помагать, сину! Як-небудь справимось: тепер не те, що... тепер ми вдвох! От, як ти був малий, то мені важко було... Біжи ж, Іване, до попа! Чого дивишся?..

— Господь з тобою, старий! Що ти балакаєш! Перехрестись!

— Га?

— Перехрестись, кажу! Дід хреститься.

Стара Марина плаче, Ярина теж, а малий Грицько лежить у неї коло грудей, йому й байдуже!

— Нехай, мамо, Іван покличе Дем'яна: може, він яку раду дасть.

Покликали старшого сина Дем'яна. Батько його не пізнав.

— Іди, Іване, в город; може, Петра пустять додому: батько вмирає, та й жінка родила. Хоч би на тиждень відпросився... — посовітував Дем'ян.

Достали конячки й вирядили Івана в город. Дем'ян наставив його, як найти Петра і що сказать.

От приїхав Іван у город, розпитався, де зборня. Приїздить туди. Його обступили новобранці, почули, що він шукає Мирошника Петра.

— А який це, братці, Петро? Чи не той, що сьогодні їде, що з штукарем Пилипом водився?

— Та той же, той!

— Та он, диви, Пилип. Чуєш, Пилипе! Іди сюди, діло є! — гукнув один парубок.

— Ніколи!

Пилип біг на вокзал, ніс снідать Петрові.

— Та постривай, ось брат Петрів приїхав.

Почувши, що тут брат Петрів, Пилип підбіг до гурту.

— А що, малий? Петро вже, мабуть, на вокзалі. Він сьогодні їде аж у Петербург... От світа побачить!.. Поїдемо мерщій — попрощаємось! — Та не став багато говорить, сів на саночки і погнав конячку.

— Ну, а батько та жінка Петрова здрастують? — спитав Пилип дорогою.

— Де там! Це ж я приїхав, щоб Петро одпросився додому хоч на тиждень, бо Ярина скинула дитину, лежить слаба, а батько навряд чи й до завтрішнього дня доживуть — так їм погано!..

— Тппрру! Чом же ти не кажеш? Боже мій милосердний! Що ж тут у світі божому робить? Постривай, поїдемо до начальника! А може, вже пізно. От горе! Якби на мене, я б утік на ті три дні, а він побоїться!..

Круто повернув Пилип конячку й затопив у весь дух до квартири начальника.

VIII

Поки Пилип допросився, щоб начальникові сказали про нього, поки начальник вийшов, пройшло доволі часу.

Як розказав Пилип начальникові про сімейство Петрове, так той аж зморщився. Мабуть, йому жалко було. Та тільки він одказав йому ось як:

— Гарний ти товариш, і жаль мені твого Петра, але я нічого не можу зробить, бо вже всі маршрути готові і команда на вокзалі, може, через яких-небудь півчаса зовсім рушить в дорогу. Іди собі з богом. — З цим словом начальник повернувся та й пішов собі у кімнату.

Пилип стояв, мов шалений. Він думав, як скаже начальникові, що у Петра жінка родила, батько вмирає, то той зараз захапається, сяде з ним в ґринджоли, поїде на вокзал, візьме Петра і пустить додому на неділю, А тут ось що: маршрут записаний! Може, він так і довго б простояв, якби денщик не нагадав йому, щоб ішов собі.

Опам'ятавшись, Пилип прожогом кинувся з хати до саней, мерщій сів на сани й хутенько погнав конячину на вокзал.

— А що ж ви довідались — чи пустять Петра? — спитав Іван.

— Ні, братику, — у маршрут записаний. Не можна, каже. Коли б нам тепер поспіть та хоч попрощаться з ним. — І з цим Пилип погнав дужче конячину.

Під'їхали до вокзалу. Пилип зараз кинув Іванові віжки, сказав "жди!", а сам мерщій побіг шукать Петра.

Вагони ще стояли, і з вікон визирали, а Петра не видко. Пилип хутко йде від вагонів, зазираючи до вікна. А це — дзелень-дзелень-дзелень! — третій дзвінок. Пилип підбігцем іде та дивиться до вікна. Машина свиснула, поїзд рушив. Пилип несамохіть крикнув:

— Петро!

А Петро з вікна:

— Прощай, Пилипе!..

— Постой, постой! — кричав Пилип і біг за машиною.

— Куди ти? — крикнув жандарм і вхопив його за руку. Пилип вирвався, кинувся доганять машину, потім опам'ятався, став і довго дивився вслід машині, і сльози текли йому по лицю...

Пилип вийшов до Івана, розказав йому, що Петро поїхав і що він не поспів йому нічого сказать. Пилип був хмурий — все мовчав. Поїхали в город. Іван підкинув коняці сіна, а Пилип сів з ним снідать той сніданок, котрий наготовив задля свого товариша.

— Я, брате, коли-небудь влітку до вас прийду, як пустять. Може, поможу тобі. Ви тут недалеко живете; я знаю все — мені Петро розказував...

Так говорив Пилип, у котрого з думки не сходило безталання Петрової сім'ї.

Дещо розпитав Пилип у Івана, поміг йому запрягти коняку та й пішов собі на зборню, а Іван поїхав додому.

IX

"Як там батько дома? Чи ще живий, чи застану його?" — думав Іван дорогою.