Авеніта - Слісаренко Олекса
Тут можна було побачити всю різноманітну безліч трав, що коло їхнього поліпшення працювала станція.
— Серафима Сергіївна одмовилася їхати сама...
— Чого?
— Каже, що без мене вона нікуди не поїде.
Ці слова Андрія Васильовича Сомко зрозумів як делікатний натяк.
— Що ж, Андрію Васильовичу, їдьте, а я залишусь тут,— сказав він просто.
— Не говоріть дурниць. Коли я поїду, то примушу й вас їхати... Бо коли б ви й залишилися, то з того ніякої користі не було б,— станцію без мене розграбують вже не бандити, а селяни... Ви ж розумієте, що моя скромна особа є стримувальним моментом...
Овчаренко говорив це небезпідставно. Він був майже з усіма селянами добре знайомий, і тому вони не могли зважитися на відвертий розгром немилої їм станції, що займала такий хороший шмат лугу. Сомкові цього не треба було й доводити, бо він добре знав, що досить поїхати звідси "начальникові", як станцію знищать серед білого дня.
— Серафима Сергіївна каже, що вона теж має зброю і може не згірш нас боротись...
— Це той дробовичок? — з посмішкою спитав Сомко.
— Атож...
В сторожкій тиші лабораторії чути було, як кожен з них глибоко зітхав, перериваючи біг своїх думок.
— А що, Андрію Васильовичу, чи не кинути нам усю цю музику, га? — викинув у словах свої сумніви Сомко і насторожено дивився на Овчаренка.
— Не можна, Грицю,— просто відказав Овчаренко.— Зберемо насіння авеніти і тоді на всі чотири вітри.
— А зберемо, слово чесне зберемо! — з молодечим захватом вигукнув Сомко, і йому стало сором за свої сумніви.
Вечір потроху обволікав синьою млою нагріті червневим сонцем дерева й розповзався довгими химерними тінями, вкриваючи луки тонкою повстю туману.
З далекої Болотівки розітнувся церковний дзвін і хряскнув у болоті між комишами тисячами брязкучих відлунків.
Сомко й Овчаренко вийшли з лабораторії. Сомко обійшов увесь двір і хазяйським оком оглянув його.
Він уже два роки працює на цій станції, і вона здається йому за щось своє й рідне. Так колись він доглядав батьківського господарства, та з того часу, як помер батько, а господарство пішло димом під ворожим обстрілом, він залишився сам-один на світі, і ця станція стала йому за рідну оселю.
Напоївши Буланого, Сомко пішов до Овчаренків і застав їх за жвавою розмовою.
— Це не вигадка, Сімо, Гриць сьогодні був у Болотівці на базарі і чув, як Рябий нахвалявся... Та от і Гриць!
— Ну, а селяни що? — спитала Сіма вже Гриця.
— Селяни мовчать, але, видимо, співчувають... Самі вони не підуть, а коли хто почне, ну тоді вже залюбки...
— А банда Рябого велика?
— Кажуть, чоловіка шість, не більше. Але ж на селі ніякої влади, і можна робити що завгодно...
Всі замислились і мовчали. Порушив мовчанку Сомко:
— Я оце думаю, що треба умовитись...
— Про віщо?
— Та щоб вартувати, а то ще ненароком наскочать...
По селах ще була каламутна селянська стихія, неприборкана державними нормами. Хвиля за хвилею проходили цим краєм озброєні ватаги, руйнуючи ті натяки на державну владу, що встановили, вірніше, намагалися встановити попередники. Десятки разів відбувалися зміни, і це привчило селян дивитися на всяку озброєну людину як на джерело державної влади, до того ж влади недовговічної. Село замкнуло коло своїх інтересів сільською околицею, і Боло-тівка, що була не гірша за інші села, мало цікавилася велетенською визвольною боротьбою, звернувши всю свою увагу на той клапоть лугу, що належав лугівничій станції. Чи буде він коли болотівським чи ні? І кому саме з того лугу наріжуть сіножать?
Знищити станцію селяни не наважалися, бо там сидів "хороший чоловік" Овчаренко, а от коли б злодюжка Рябий це зробив, то вони б не заперечували...
— Ви, Грицю, ночуєте сьогодні тут, а я піду вартувати... Пройти до нас з села можна тільки через Водяний Млин та стежкою вздовж дренажної канави, через Зелене болото... За тією стежкою і треба доглядати...
— Ні, сьогодні я піду. Там треба викопати секрета... Стріляти звідти не можна, щоб не догадалися і другий раз не пішли якимось іншим шляхом...
Умовились, що коли Гриць помітить кого, він негайно біжить навпростець до станції, щоб оборонятися гуртом з будинку.
— Патрони для дробовичка перезарядіть на картеч,— кинув Сомко, виходячи з кімнати з рушницею під пахвою.
Андрій Васильович позамикав двері і вдвох із Сімою почав перезаряджувати патрони.
— Андрію, а може б, ми кинули все це та тікали б до міста? Га? — Сіма з надією подивилася у вічі чоловікові,— ти ж і так кашляєш, а тут ще такі турботи й небезпека...
Андрій Васильович довго мовчав, з притиском забиваючи патрони клейтухами. Тільки коли з півста їх лежали готові, він заговорив, відповідаючи настороженій Сімі.
— Втекти можна... Це зробити найлегше... Можна хоч зараз покликати Гриця й рушати. Так.
Овчаренко замовк, підійшов до дружини й обняв її за стан.
— Так. Це зробити легко. Але які наслідки такої втечі? Ми кинемо на поталу наслідки восьмирічної напруженої праці. Ми кинемо на руйнацію те, на що витрачено стільки енергії та коштів... Хай ті кошти не мої, а державні, хай моя праця оплачена тою ж таки державою, та чи виправдана вона?
На останніх словах Андрій Васильович зробив наголос. Він тепер одійшов убік од Сіми і допитливо дивився на неї.
— Так. Моя праця не ви-прав-да-на! Бо ж не в ім'я своєї місячної платні я отут сидів, не з дрібненької пихи називатися директором станції, а з якихось інших міркувань! Якась інша сила примушувала мене сидіти в оцьому закуткові, без культурного товариства, з сухотами без лікарської допомоги! І хто знає, може, це моя остання робота, остання можливість виправдати себе, виправдати своє життя...
Каганець почав надто смердіти, і Сіма потушила його. Схвильований голос Андрія Васильовича немов дзвінкіше лунав тепер у пітьмі, а слова падали важкими олив'янйми кулями.
Знадвору зоряна ніч цідила скупе своє світло і жоден звук не долітав звідти.
— Авеніта — от моє виправдання! Це мій папіл орт сумлінного працівника! Нехай інша моя праця гине, але я нікому не віддам авеніти!
Він зайшовся довгим сухим кашлем. Це з ним бувало завжди за сильних нервових зворушень.
— Скажемо, ми втекли. І що ж? Завтра ж наші ділянки випасуть скотиною і од авеніти не лишиться й сліду, навіть кількох насінин! А коли все вгамується, кожен може кинути мені у вічі, що я вісім років байдикував на станції й дурив суспільство своєю мітичною авенітою і, як шахрай, розтринькавши гроші, симулює пожежу, щоб замести сліди свого злочину, так і я, наперед знаючи до чого призведе моя втеча...
Андрій Васильович знову закашлявся й довго не міг угамувати кашлю, а коли заспокоївся — сидів тихо, не ворушачись.
Між двома людьми боролися дві сили, такі різні і ворожі. Після довгої мовчанки Сіма перша порушила тишу:
— Хоч би трохи залишилося насіння...— із жалем промовила вона.
— Так. Коли б залишилися запаси насіння,— то інша справа. Я згодився б тоді кинути все...
Розмову перебив легенький стук у двері. Сіма й Андрій Васильович насторожились.
— Хто там?
— Це я, пустіть...— почувся за дверима Сомків голос. Гриць тихо прослизнув у кімнату і замкнув за собою двері.
— Ідуть...— прошепотів він.
— Багато?
— їх п'ятеро чи шестеро... З рушницями... Ви, Андрію Васильовичу, лягайте на балконі, а я полізу на горище... Серафимо Сергіївно, ви сюди до вікна... Стріляйте по тінях. Спочатку я спитаю, хто й чого...
Сомко поспішав. Розпорядившись, він подався в коридор, звідки по драбині можна було дістатись на горище. Його нервовість передалася й іншим, і Сомко це помітив. Вже з пітьми коридору він, підбадьорюючи, сказав:
— Боятись нема чого... Вони хоробрі, нападаючи на беззбройних. До опору вони не звикли...
Притишені кроки Сомкові незабаром почулися на горищі, де він приготував у гонтовому даху дірки, щоб крізь них стріляти.
Сіма поклала свою дубельтівку на лутку і, сидячи на табуретці, вдивлялась у нічну темряву. Андрій Васильович вийшов на балкон і ліг там з обрізом в руках.
Будинок причаївся й чекав ворога. Десь у траві вистукував цвіркун свою нескладну мелодію, на болоті квакали немов спросоння жаби, та час од часу з стайні чулося легеньке іржання Буланого.
Ліс навколо стояв мовчазним чорним муром і після денної спеки дихав терпкими пахощами смоли та грибною вогкістю.
З горища Сомко вдивлявся в зоряну темряву, але нічого не було видно. На землі немов хто розлив чорнило й затопив ним і кущі, і дерева, і луг навколо станції. Тільки невеличка прогалявина перед Сомковими очима, саме з того боку, звідки можна було чекати на ворога, не була затоплена чорними тінями.
Висунувши рушницю в дірку, Сомко напружено чекав. Раптом на краю освітленої галявини промайнула людська постать, а за нею ще кілька. Тіні швидко зникли в кущах, і ніщо більше не порушувало спокою.
"Певне, кущами хотять непомітно підійти до воріт",— подумав Сомко і в цю ж мить побачив дві постаті, що вийшли з кущів коло самого двору.
— Хто йде?! — запитав Сомко, коли тіні наблизились до воріт.
Постаті зупинилися. Чути було, як клацнули затвори і хтось неохоче відповів:
— Свої...
— Стій! Стріляти буду!
У відповідь почулася брудна лайка, і постріл розлігся тисячами лун навколо. Сумнівів більше не було: прийшов Рябий.
З Сомка був непоганий стрілець, та тут йому зрадило око. Хоч як не цілився він, та після його пострілу тіні подалися в пітьму кущів, видимо, без жодної шкоди.
Андрій Васильович і Сіма не стріляли. Напад був не з їхнього боку. Тільки руки міцніш притисли зброю та серця забилися швидше.
Бандити, наскочивши на опір коло воріт, ухвалили, видимо, обстріляти будинок станції з протилежного боку, бо невдовзі почулися постріли з-за паркану, і кілька куль ударилося об стіну та дзенькнуло по залізній обшивці даху. Тепер настала черга Андрія Васильовича. Він вибрав саме те місце, відкіля одсвічувалися спалахи пострілів, і вибухнув із свого обріза. За першим пострілом його охопив захват бою, добре відомий усім, хто збройно стикався з ворогами. Він стріляв тепер, випускаючи кулю за кулею, а з горища його підтримував Сомко.
Сіма, зціпивши зуби й міцно тримаючи дубельтівку напоготові, здригалася при кожному пострілі, але сама не могла стріляти, бо її вікно виходило не в бік ворога.
Через якийсь час Сомко зліз із горища й рачки підповз до Андрія Васильовича.
— Вони засіли в канаві, і наші постріли їм не шкодять...
