Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Класика » Київські прохачі - Нечуй-Левицький

Київські прохачі - Нечуй-Левицький

Читаємо онлайн Київські прохачі - Нечуй-Левицький
бу­ло вид­но. Май­бо­ро­ди­ха роз­ку­та­ла го­ло­ву й поп­ро­си­ла Га­лецьку сіда­ти. Га­лецька сіла на тап­чан­чи­ку.

- Отутечки я знай­шла собі прис­та­но­ви­ще до яко­го ча­су, дя­ку­ючи на­шо­му па­нот­цеві Онуфрієві. Тут мені, як у бо­га за двер­ми. Жи­ти­му собі тут до­ти, до­ки жи­ти­ме наш па­но­тець. А там далі один бог відає, як во­но бу­де. Ко­ли б ча­сом мені знов не до­ве­лось прос­тя­га­ти ру­ку за ми­лос­ти­нею попід мо­нас­ти­ря­ми, бо до доч­ки я не вер­нусь, - ска­за­ла Май­бо­роди­ха.


Незабаром До­си­фей вніс са­мо­вар і пос­та­вив на столі. Май­бо­ро­ди­ха вста­ла й за­хо­ди­лась по­ра­тись ко­ло са­мо­ва­ра.


- От і спа­сибі тобі, До­си­фею, що ти поспішивсь з са­мо­ва­ром. В панії вже, пев­но, дві до­би не бу­ло й рісоч­ки в роті, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха, за­си­па­ючи чай. - Це ми, бач­те, чер­гуємось з До­си­феєм: ста­ви­мо са­мо­вар по черзі: раз він, раз я, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха до Га­лецької, - ми вдвох тільки й жи­ви­мось чаєм.


- Мені та­ки й вар­то ска­за­ти спа­сибі, а вам од ме­не то не ве­ли­кий спа­сибі, бо до­ки вас діждав­ся, то в са­мо­варі й жар спо­пелів. Мені до­ве­деться хлеп­та­ти хо­лод­ний чай, бо ви все там те­ре­ве­ни­те та базікаєте з нудьги то з стар­ця­ми, то з про­ча­на­ми. На­си­лу вас док­ли­чеш­ся, - ска­зав До­си­фей.


- Бо, бач, мені ні з ким і по­ба­ла­ка­ти га­разд. Ще й онімію отут в цвин­тарі в са­мо­тині, за­бу­дусь і го­во­ри­ти по-людській, - обізва­лась Май­бо­ро­ди­ха.


- Ще що ви­га­дай­те. А зо мною хіба ж ви не на­ба­ла­каєтесь? Нев­же я та­кий не­мо­ва та не­тя­ма, що ви зо мною не на­ба­ла­каєтесь всмак? А мо­же, ви ду­маєте, що зо мною не вар­то й ба­ла­ка­ти.


- Борони, бо­же! Що це тобі, До­си­фею, спа­ло на дум­ку? Не ремст­вуй дур­но на ме­не й на цю панію, бо ми, мо­же, й ста­не­мо тобі в при­годі: як оце мет­ни­мось вдвох по По­долі, то вис­ва­таємо тобі та­ку пи­са­ну кра­су­ню, що тобі й у сні не при­вид­жу­ва­лась, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха в жар­ти.


- І справді? А мо­же, ви бре­ше­те, тільки ду­ри­те ме­не?


- От тобі й на! Навіщо ж мені ду­рить? Ти ж кра­сунь з ли­ця на ввесь Поділ.


Досифей на ра­до­щах аж засміявсь і блис­нув зу­ба­ми. Він і справді був гар­ний з ли­ця, чор­но­окий, ку­че­ря­вий та рівний ста­ном, але ду­же блідий та замлілий, аж що­ки йо­му по­за­па­да­ли. Чу­дові, сли­винь чорні очі заб­ли­ща­ли, аж заг­ра­ли. Чорні ву­са ніби за­мор­га­ли. Су­хор­ля­ве та смуг­ля­ве ли­це по­ве­селіша­ло, ож­ва­ви­лось і ста­ло ніби ро­зумніше.


- Але глядіть, щоб пан­на бу­ла ба­га­та; шоб батько дав при­най­мні ти­ся­чу кар­бо­ванців. Бо як бу­де гар­на, але не ма­ти­ме ти­сячі кар­бо­ванців, то на дідька во­на мені зда­лась. Я її ла­ден після весілля хоч вки­ну­ти в Дніпро, - ска­зав До­си­фей.


- Ой не го­во­ри так! Хто ж та­ки ки­дає свою жінку в Дніпро? Те­бе ж візьмуть на Сибір.


- На Сибір я не хо­чу, а жінку без гро­шей та­ки швир­го­ну в ка­на­ву або в Дніпро, щоб і не ви­гулькну­ла з во­ди! Ви мені на­пи­тай­те мо­ло­ду й гар­ну, і врод­ли­ву, хоч би навіть і ли­ху, аби тільки бу­ла гро­шо­ви­та: щоб ма­ла при­най­мні од­ну ти­ся­чу кар­бо­ванців!


- Добре, доб­ре! десь та­ки та на­пи­таємо вдвох, хоч в те­бе он­деч­ки на пальцях вже й без то­го ряс­но каб­лу­чок. Хто тобі на­да­вав стільки отих каб­лу­чок? - спи­та­ла Май­бо­ро­ди­ха.


- А хто ж на­да­вав? Дівча­та на­да­ва­ли. Каб­луч­ки да­ють, а йти заміж за ме­не ба­гаті чо­мусь не зо­хо­чу­ються, а бідних мені не­потрібно. Я й сам до та­ких не квап­люсь. Я візьму бідненьку хіба аж тоді, як розс­та­ра­юсь гро­шей. Але пий­те мерщій чай, бо са­мо­вар про­хо­ло­не. Я далі не ви­дер­жу, бо мені вже за­ма­ну­лось чаю. Прий­ду зго­дом та візьму до се­бе са­мо­вар, бо, мо­же, й до ме­не приб­лу­диться який­сь про­хач, - ска­зав Кло­по­товський.


- Не про­хач-бо! А, надісь, прип­лен­тається якась гар­на про­хач­ка. Еге? Чи прав­ду я ка­жу? Га? - обізва­лась Май­бо­ро­ди­ха.


- Може й прав­ду. Хто йо­го зна, - ска­зав Кло­по­товський і пішов ти­хою хо­дою з ха­ти.


- Отак, як ба­чи­те! В йо­го тільки й мо­ви, що за гар­них та ще й ба­га­теньких паннів, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха.


- Він і справді тро­хи який­сь чуд­ний, не­на­че в йо­го не­ма однієї клеп­ки в го­лові. І гар­ний з ли­ця, але су­хий, як скіпка, та замлілий, не­на­че за­хар­чо­ва­ний. Пев­но, зріс на по­га­но­му по­жив­ку, не їв нічо­го трив­но­го змал­ку, - обізва­лась Га­лецька.


- Ет! який там па­ла­марський по­жи­вок! Зріс на черст­во­му хлібі. Але він собі ро­бо­чий і навіть працьови­тий. Тільки гарні пан­ни зовсім за­би­ли йо­му па­мо­ро­ки. Отих перснів по­на­да­ва­ли йо­му дівча­та й пан­ни в смішки з цілої на­шої па­рафії. Підніма­ють цього не­до­те­пу на сміх, ка­жуть йо­му, що то зо­лоті каб­луч­ки, а він бла­генький і йме їм віри. На щас­тя, він вдавсь собі який­сь без­жур­ний. Все хо­де по цвин­тарі та ви­гу­кує: «Ісаіє, лікуй!»


Галецька осміхну­лась, не­на­че блис­ну­ло сон­це з-за хмар в пи­липівча­ну негідь та сльоту.


Майбородиха діста­ла з ко­син­чи­ка під об­ра­за­ми дві прос­ку­ри, ще по­зав­чо­рашні, на­ли­ла два ста­ка­ни чаю й по­са­ди­ла Га­лецьку кінець сто­ла.


- Пийте, будьте лас­каві, чай та не зди­вуй­те, що прос­ку­ри по­зав­чо­рашні. Це на­ша подільська прос­кур­ни­ця дає мені сли­ве щод­ня ко­шик прос­кур пе­реп­ро­ду­ва­ти на цвин­тарі сільським про­ча­нам. Пе­ре­па­дає й мені, як пе­ре­купці, ся­кий-та­кий шаг, ще й черстві не­розп­ро­дані прос­ку­ри маю собі до чаю.


- Спасибі вам, дай вам, бо­же, здо­ров'я, що ви ме­не оце на­го­ду­ва­ли й на­поїли, - ска­за­ла Га­лецька тро­хи не крізь сльози. - В ме­не вже бу­ла дум­ка - з мос­ту та в во­ду. Раз якось я вда­лась в та­ку ту­гу, що вже хотіла за­подіяти собі смерть: вже бу­ла на­ва­жи­лась шу­бовс­ну­ти в Дніпро, та… по­бо­ялась взя­ти гріх на ду­шу.


- І не беріть, пані, та­ко­го важ­ко­го гріха на ду­шу. По­будьте в ме­не, а я тим ча­сом обер­нусь до от­ця Онуфрія. Він лю­ди­на доб­ра. Мо­же, по­пек­люється ва­шою до­лею. Піду до на­шо­го ти­та­ря та йо­го до­чок. Мо­же, знай­дуть яке шит­во для вас, бо ти­тар ду­же сім'янис­тий, пев­но, ро­бо­та в йо­го знай­деться. А там далі по­ба­чи­мо. Сту­кай, то й «отвер­зяться» тобі двері, - втіша­ла без­та­лан­ну удо­ву Май­бо­ро­ди­ха.


Зарипіли старі важкі двері й од­чи­ни­лись. З тем­них сіней ви­гулькну­ла ку­че­ря­ва До­си­феєва го­ло­ва.


- І ко­ли ви нап'єтесь то­го чаю? Чи, мо­же, ви пи­ти­ме­те йо­го до світа? Жду та жду са­мо­ва­ра, аж очортіло вже жда­ти, - за­бу­бонів сер­ди­то Кло­по­товський.


- Та ми вже дав­ненько на­пи­лись чаю, та оце те­бе сподіва­лись у гості. А ти все десь дляєшся, гаєшся й не спо­доб­ляєш нас своїми одвіди­на­ми, щоб вкупі з на­ми по­ча­юва­ти, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха.


- Авжеж пак! Я пи­ти­му

Відгуки про книгу Київські прохачі - Нечуй-Левицький (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: