Олівець - Франко Іван

— Але що менi тепер та-атуньо скажуть! Iно що менi позаавчора купили в мiстi, а я-а загубив! Ой, ой, ой! — заплакав бiдний хлопець, що боявся вiтця не менше, як професора.

— Та не плач, дурний, не бiйся, — потiшали хлопщ, хоть, певно, нi один iз них не рад би був бути в Степановiй шкiрi.

— Ага, не пла-ач! — вiдповiв сумно Степан. — Та вони мене за-аб'ють за олiвець! Шiсть кре-ейцарiв, кажуть,заплатили за нього в мiстi... "А як менi, — кажуть, — де загубиш, то шкiра не твоя, чуєш!.." Ой, ой, ой!*.

Я не мiг слухати тої бесiди. Кожне Степанове слово кололо мене, мов будяки. Я побiг швидко додому, весь дрижачи, блiдий i задиханий.

— О, ти вже, певно, десь бився з хлопчиськами!— крикнула при моїм входi на мене тiтка. — Що такий приходиш задиханий, як той пес гiнчий! Ах ти, драбе якийсь, непотрiбе, нездаро, нуждо якась несосвiтенна!

Тiтка була ще дiвчина двадцяти кiлькох лiт вiку. Вона була "дуже добра", — бодай се можна було сказати про її язик, який не любив нiколи "дармо хлiб їсти" i якому нiколи не хибло * (* Не х и б л о — не бражувало) слiв.

Я повiсив торбу з книжками на кульцi i сiв їсти, не кажучи й слова. Попоївши, я сiв коло стола i взяв книжку, не по те, щоб учитися, що там на завтра було завдано, — де менi було до вчення! Я сидiв над книжкою, мов пень, i сотий раз прочитував усе однi й тi самi слова, не тямлячи, що читаю i до чого се йде. Я силувався не думати про Степана, про професора, про старого Леськового, але їх лиця раз у раз сунулися менi на думку, проймали мене холодом, гризли i турбували, мов грiшника згадки про давнi проступки. Я так бажав, аби враз настав вечiр, але вечiр, мов заклятий, не приходив. Я боявся поглянути на торбу з олiвцем, немов се була не торба, а страшна нора, i не олiвець, а гадина.

Як я перемучився, поки не настав вечiр, не буду розказувати. Якi страшнi сни снилися менi вночi, як я кричав, утiкав нiби, ховався, як за мною бiгали та лiтали ящiрки з острою мордою i з великим написом "Мittеl" на хребтi, як мене колодо терня з жовтою блискучою корою i шестигранними кiльцями, затемперованими при кiнцi, — се також нехай тоне в криницi забуття. Досить того, що, вставши рано, я був мов збитий або зварений у поливанницi * (* Поливанниця — полив'яна миска.), а тiтка вдодатку насварила на мене, що я всю нiч метався та верещав, не даючи їй спати.

Рано, заким iще я пiшов до школи, вуйко приходить iз села і, скинувши грубi, суконнi рукавицi з рук, зачинав розповiдати про рiзнi сiльськi новини.

— А за що то вчора професор так Леськового Степана збив? — питає вуйко нараз мене. Те питання страшно перепудило * (* Перепудити — перелякати.) мене, немовби хто обiлляв мене окропом.

— Та... та... та... каже, що десь за... за... за...

— Що ти, говорити не вмiєш, чи що? — крикнула збоку тiтка. — Ну, та що там такого сталося iз Степаном? — запитала вуйка.

— Та так там його вчора професор збив за якийсь олiвець, що ледве живий прилiз додому.

— Та який олiвець?

— А во, купив йому отець у понедiлок олiвець, а вiн учора загубив. Професор п'яний, та й ну ж хлопця бити, нiби вiн тому що винен. Чуєте, ледве бiдний хлопчисько додому долiз. А тут iще прийшов та й повiдає, а старий ведмiдь сказився та бий дитину! За волосся, та пiд ноги, та обцасами!..* (* О б ц а с — каблук.) Господи! Стара в плач та в крик, хлопець умлiв, ледве водою вiдiлляли, тепер, кажуть, лежить, рушитися не може! Що то, так дитину скатувати!..

Ще вуйко не скiнчив, коли я розплакався вголос i перервав його бесiду.

— А тобi що? — спитав вуйко зачудуваний.

— Чи ти вдурiв, хлопче, чи що? — крикнула тiтка.

— Я... я... я... — пролепотiв я, плачучи, але хлипання не дало менi докiнчити бесiди.

— Ну, що, що, кажи! — промовив вуйко ласкаво.

— Я... знайшов... Степанiв олiвець!

— Знайшов? Де? Коли?

— Вчора, перед школою на снiгу, — проговорив я вже смiлiше.

— Ну, i чому ж ти не вiддав Степановi?

— Я не знав, що то його, а вiн не допитувався.

— А потому, по школi?

— Я... я боявся.

— Боявся? Та якого дiдька лабатого? * (* Лабатий — клишоногий.) — спитала тiтка, але я не вiдповiв нiчого на те питання.

— Ну, i де ж той олiвець?

— Та в торбi.

Вуйко позирнув до торби i вийняв нещасливий олiвець. Я не смiв позирнути на нього.

— Ну, дивiться, люди добрi, та й за таку дурницю так хлопця збили! Пощезали би один з другим!

Вуйко сплюнув i вийшов, узявши олiвець iз собою. Мене тiтка випхнула до школи. Я ще хлипав по дорозi, а сльози текли менi без моєї волi по лицi, хоч на душi стало далеко легше.

Того дня i цiлий слiдуючий тиждень Степан не приходив до школи, лежав слабий. Ба, на другий тиждень заслаб щось напруго * (* Напруго — раптом.) й професор: вуйко догадувався, що, певно, його старий Леськiв мусив добре "обломити". Чи воно так було, чи нi, того я докладно не дiзнався-досить того, що Степана я пiсля того не бачив цiлi двi недiлi. Ах, як я тепер боявся з ним здибатись! Як часто я бачив у неспокiйних снах його добре, тихе лице, сине ще вiд побоїв, зболiле й марне, — яким важким докором глядiли на мене його сивi добродушнi очi! Але коли я побачився з ним, коли почув його голос, то всi муки, весь неспокiй перебутих днiв немов вiджили одним разом у моїй душi, — але тiльки на хвилю. Степан тепер був уже здоров i веселий по-давньому, заговорив до мене добродушно, мов нiчого й не було мiж нами; про олiвець анi споминки. Чи вiн не знав про те, що то я мав його олiвець у себе i стався причиною його болю? Не вiдаю. Досить того, що нiколи потiм про олiвець мiж нами не було бесiди.

Прошу нiяким свiтом не думати, що се я розповiдаю видумку, або що напис на заголовку сеї повiстки — яка-небудь метафора. Нi, дiло справдi йде про олiвець, i то не цiлий, а кусник от так, вiзьмiмо, три цалi* (* Ц а л ь — мiра довжини, 2,4 см.) завдовжки. А втiм, як хто скаже, що пiвчетверта цаля, то також не пiду з ним до вiйта судитися. Але то знаю добре, що чотирьох цалiв завдовжки не тримав. Се мiг би я, як кажуть правники, "ствердити головною присягою", або, як кажуть нашi ясеничани *(* Ясеничани — селяни села Ясениця Сiльна (тепер Дрогобицького району Львiвської областi).), "побожити й заскаритися, на чiм свiт стоїть". Пiвчетверта цаля, не бiльше, задовгий був герой сеї повiстки. Хоть то лiт тому чимало, як ми бачилися з ним останнiй раз, себто — як я бачив його, бо вiн своїм затемперованим * (* Затемперований — заструганий, загострений) носиком хiба ж мiг мене бачити? А притiм вiн цiлих пiвтора днi лежав у моїй шкiльнiй торбi, пiд книжками, достоту у тьмi кромiшнiй! Аби не збрехати, то буде тому не менше шiстнадцяти лiт, — доволi часу, щоб забути й про якого щирого приятеля. А я не забув про нього, про пiвчетверта цаля задовгий кусник олiвця, в оправi з темно-червоного дерева, шестигранний i полiтурований нажовто, з срiбним, вибитим написом "Мittеl" * (* Середнiй (нiм.).)на тупiм кiнцi; з другого кiнця був затемперований, не надто остро, а не надто й тупо, — саме стiльки, скiльки потрiбно для сiльського школяра.

В такiм видi лежав вiн одного зимового поранку на снiгу на подвiр'ї ясеницької школи саме коло стежки, котру протоптали зрана школярi. Се був погiдний, чудовий поранок. Мороз потискав, мов скажений; у повiтрi лiтали малесенькi платочки снiгу, зовсiм прозiрчастi, виднi тiльки по дiамантовiм блиску, коли в них заломався сонячний промiнь. Олiвець не застряг у замерзлiм iскристiм снiгу, а лежав зовсiм наверха. Його жовта полiтура полискувалася до сонця, а срiбнi букви "Мittеl" виднiлися здалека. Певно, котрийсь школяр, бiжучи до школи, загубив його. Вiн так i лежав, простягнувши свiй чорний, заострений носик до стiн школи, немов силувався вказати кожному прохожому, що там його належне мiсце; немов просив своїм срiбним поглядом, аби його вийняти з тої хоть гарної, але дуже холодної постелi i занести до школи, вiдки широко по селу розлягався гармидер хлопцiв, що дожидали пана професора.

Скажiть же тепер самi на совiсть, що би ви зробили, якби вам лучилося побачити такого Мittеl'а, i то в подiбнiм, не зовсiм для його "чину" вiдповiднiм положеннi? Думаю, що 90 % iз вас, не пiдозрiваючи в нiм героя не то повiстки, але навiть газетярської новинки або мiзерного анонса, пiдняли б його i сховали попросту до кишенi. Iншi 10 %, запевне, навiть не схилились би по нього.

Я, признатися щиро, належав до тих 90 %, се значить, не пiдозрiваючи нiчого злого в олiвцi, схилився по нього i, не маючи нiде при тiлi кишенi, вложив його до шкiряної школярської торби, в котрiй були мої книжки. Але що при тiм було не зовсiм звичайного, так се те, що я вельми втiшився своєю знахiдкою. Я був бiдний сiльський хлопець i нiколи ще на своїм вiцi не мав олiвця, все мусив писати тим проклятущим гусячим пером, котре так страшно капало, бризкало i порскало пiд натиском моєї руки. А тепер нараз — я знайшов олiвець! Та й ще який гарний! Правда, я бачив його лише мельком, ще як лежав на снiгу, бо вiдтак, ухопивши його в руку, я швидко шусьнув його до торби, немов боячися, щоб сонце, котре так ясно свiтило, не викрало його з моєї руки. А ще друга цiкава штука при тiй операцiї була та, що менi й через голову не перейшло, аби котрий школяр мiг був його згубити, — чуєте, — анi через голову менi не перейшло. Де, де, де! Котрий тут у нас школяр губить олiвцi! То мусив бог зна якийсь незнайомий пан приїздити до професора, — ну, певно, то вiн, якимось дивним способом загубив той олiвець. А може, то був гендляр, котрому професор торiк продав корову; може бути, що сей олiвець лежав тут iще вiдторiк i нiхто його, бiдного, не видiв. А може, вiн упав уночi з неба враз зо снiгом? Адже ж бабуня казали, що не раз жаби падуть iз неба; чому ж би й олiвцi не мали падати? Так мiркував я, йдучи через подвiр'я до школи. Що ж, хiба шестилiтньому хлопцевi не вiльно так мiркувати? А впрочiм — нi! Менi дуже сподобався той олiвець. Я держав руку в торбi, а вiн був у моїй руцi, я обертав його гранками сюди й туди, старався вгадати його грубiсть, вiдновити перед своїми очима його стать, — одним словом, моя фантазiя, мов мотиль коло квiтки, невпинно крутилася й шибала коло олiвця. Вона насилу вiдганяла всяку думку, що олiвець мiг належати котромусь школяру, i що, значить, менi прийдеться вiддати його назад властителевi.

В класi повно вже було школярiв.