Списана спина - Йогансен Майк

Але Андрій Дюдя мовчки стояв на своєму й не рухався з місця. Слюсар Шарабан замовк, а голова казав далі й слова його неначе розтавали, як сніг на сонці.

"Годі, голово",— сказав, кінець-кінцем, слюсар Шарабан — "Не можеш ти силувати його жити з жінкою. Чоловік не півень і не можеш ти йому підсувати курку. Двадцять років жив, а тепер жити не хоче. У гречку він не скакає, але куркульської ідеології не хоче. Посилай по Марту".

Довго й дбайливо вдягали Марту подоляни. На голові їй перемінили пов'язку, Перепеччиха найкращу свою дала сатинову кофту, спідницю нову принесено з скрині, ту, що її вдягати на Великдень. На це вдягли їй осіннє пальто Перепіччиної дочки, а позверх пальта нового натягли кожуха, вишиваного червоним І жовтим зі смушковим коміром, щоб не замерзла мучениця, їдучи до сільради. У руки дали їй іконку святої діви Марії з непорочним сином і Перепічка добрі запріг коні. Немов свята великомучениця, піддержувана дівчатами подолянськими вийшла Марта з хати й обачно й гарненько її посаджено в сані. Чистої свіжої соломи наклав у сані Перепічка й соломою вкрито їй ноги. Поволі й побожно охристилася Марта й уклонилася низько народові.

"Голубоньки мої, братіки сизокрилі, батечки мої й ти, мати моя рідная. Викликають мене недолужну грішницю у сільраду. Не знаю я, чи витерпить серденько моє, чи вже лусне з болю. Моліться за мене богові всемогутньому й усім святим, а я, мабуть, швидко, ой швидко за вас, за всіх молитимусь".

Якась дівчина розчулилася й зойкнула вголос. Іще дехто заплакали з бабів, дивлячися на мученицю, на сумирне обличчя її, на заплющені очі, на схрещені руки.

"Не знаю, ясочки мої, безневинні пташата, що мені буде в сільраді. Може то вмисне кличуть мене, шоб віку мені вкоротити, може в кайдани мене закують і посадять у льох, щоб я там умирала, світу божого не бачивши. Розлучать мене з вами люті звірі, недолюдки й погублять мене недолугу. Не кидайте ж мене, доченьки мої, не попустіть глумитись Із грішного тіла мого, а я за вас перед святим богом молитимусь."

"Не попустимо. Не покинемо! — глухо загули подоляни і над злими басами тонко засвічувались жіночі крики. "Не покинемо!" — і вся юрба посунула за саньми.

Селом з подолу на шпиль ішла процесія. Попереду повагом вів коні сам Перепічка, на санях заплющивши очі, горілиць напівлежала Марта, баби й дівчата подолянські ішли за нею як на похорон, далі йшли всякі люди й спосеред горян непевні, а то й просто цікаві, у хвості ж поїзду йшли подолянські парубки та хазяї — лавами, як у військовім поході.

Селом проходив поїзд із подолу на шпиль. Люди з шпилю приставали до поїзду йдучи збоку, чи вливаючись у серце походу. Одчинялися вікна й столітні бабусі дивилися на поїзд і христили зморшкувате чоло, діди хмикали, стоячи коло воріт і діти гасали обіруч людського струму. І над походом бубнів шепіт про страшний плакат, випалений на спині розпеченою кочергою.

Перед сільрадою став поїзд і Марта, мов нежива увійшла в хату. Сиділи голова й слюсар Шарабан, стояв Андрій Дюдя й просто подивився їй увічі. Перепеччиха й ще одна статечна подолянка ввели Марту в кімнату.

"Ви, громадянки, вийдіть,— сказав голова.— Тут діло сімейне, а не міжнародня конференція ворожих держав".

Марта безпомічно мученицьким поглядом оглянулася на своїх мироносиць. Усі стояли, мов укопані, немов не до них казалося.

"Я ж вам сказав, громадянки, що це діло сімейне. Спитайте от у чоловіка — він бере розвід. Так що вам тут не випадає проїдатись. Ваше діло буде попереду".

Марта враз ожила. На лиці їй змінився раптом вираз, вона широко розплющила очі. "Вийдіть, голубоньки",— сказала вона до мироносиць.— "Либонь, мене тут не з'їдять одразу."

Мироносиці перекинулись оком і вийшли. Ззовні на майдані виріс гуд, хитнувся високо в повітрі, ущух і пішов ушир. Ширився гуд і дуже поволі знову ріс яснішав крізь зачинені вікна сільради.

"Так от, громадянко,— сказав слюсар Шарабан,— цей товариш, горянин Андрій Дюдя хоче з вами розлучитись."

Слюсар Шарабан устав і, ніби щось оце тільки обміркувавши, дивився Марті ввічі. Лице їй мінилося й темнішало, наче небо перед грозою. "Так що, громадянко", сказав слюсар Шарабан уже зовсім інакшим, несподівано веселим голосом "по закону він має на це право. Ось тут розпишіться", і слюсар Шарабан підсунув Марті квартальний відчит фінансової частини сільради, схопивши його швидко зі столу.

Але Марта одштовхнула руку слюсареву з папером і кинулася до чоловіка. Дюдя дивився просто крізь неї на стіну, наче її не було в кімнаті.

"Це правда, Андрію? — спитала вона сиплим голосом. Дюдя коротко кивнув головою.

"За що? — захрипіла Марта. Дюдя мовчав.— Нізащо — зовсім уже весело й любезно одповів слюсар Шарабан.— Горянин Андрій Дюдя просто не може жити з підголосками куркульских елементів. Ви розповідаєте куркульні, що він вам випалив на спині кочергою візитну карточку, щоб ви записувалися в колектив".

"Що випалив? Що ви верзете! — зойкнула Марта.— Побійтеся бога за такі ваші слова!"

"Бога вашого я зроду не боявся,— сказав слюсар Шарабан,— а втім, спитайте людей, що ви привезли сюди, що в вас випалено на спині. У вас, бачите, написано розпеченим залізом: "Записуйтесь у колектив".

"І ти, чоловіче, цьому повірив, щоб я таке про тебе говорила?"

Дюдя мовчав і спокійно дивився поверх Марти на стіну.

"Так не діждуть вони",— гукнула Марта й розпанахавши двері, вилетіла на ганок, Слюсар Шарабан схопив голову за рукава і вони вийшли вслід.

Коля Марта з'явилася мов буря на ґанку, глухий гуд стрепенувся й ураз задзвенів сотнями яскравих голосів. Юрба хитнулась, передні витягали шиї, позаду подоляни стояли нерухомо, ховаючи руку під кожухом. Десь між кожухами виблиснула сокира і зникла,

"Дякую вам" — почала Марта низьким урочистим голосом і схристивши руки уклонилася народові в пояс.— "Дякую вам, добрі люди, що ви мене недолужну й поранену в свій дім приймали. Ще дякую вам, хазяї домовиті, що ви крашанками й масличком і молочком мене, бідну, голодну частували. Ще дякую вам, що ви мене рушником, кофтою, пальтом, кожухом оцим одягали, щоб не замерзла я, осюди їхавши. Ще дякую вам, що ви коні добрі запрягали, мене в сані садовили й сюди везли, щоб я немічна по дорозі не впала. Ще дякую вам, що ви мене сюди проваджали, щоб тут не зобиджено мене від лихих людей.

А найбільше дякую вам за те, що ви від людей правди не ховали і нищечком усім про мою спину розказували!"

Перепічка пересмикнувся й знітився за спинами передніх. Мироносиці теж непомітно зникли з перед* нього пляну.

"Дивіться ж, брехуни їдовиті! — раптом на ввесь голос дико закричала Марта.— Дивіться, правдолюбці смердючі, дивіться чорні дияволи, дивіться гадюки плазовиті, дивіться кровопивці люті, дивіться буржуї прокляті, вам би тільки глумитися, звірям, з нас бідних, трудящих, дивіться ж, що в мене випалено на спині!"

Вона рвонула кожуха й ґудзики, як листя, посипалися в сніг. Вона зірвала з себе кожуха й кинула під ноги юрбі. Зверху до низу вона розпанахала пальто й воно як спідниця упало з тіла. На шмаття вона подерла сатинову кофту, обома руками схопилася за сорочку й розшматала на тілі — аж по живіт гола стала вона на сніговім ґанку перед натовпом.

Усе змовкло, чути було, як дихали люди. Якийсь парубок хихикнув у юрбі і зараз же глухий ляпас затулив йому рота. Марта повернулася до юрби голою мускулястою селянською спиною. Із задніх рядів за хати, у завулки тікали подоляни.

Тієї ж ночі кілька десятків куркулів на підводах, манівцями, втекли з села.