Мати - Косинка Григорій
Не знаю, чи то вітер, чи телефон.
Іржуть коні, а коротка літня ніч уже скидає чорну кирею над борами — сьогодні буде золотий день!
Я дивлюся з тупою цікавістю на заспані синьо-білі обличчя солдатів, що нагадують мерців, на радість їхню, коли вони вітають один одного, жартуючи, що більшовики побоялись наступати, що їхня, польська, армія — непереможна армія!.. Мені хочеться сказати словами з якоїсь старої сентенції: "О шляхто польська, скільки гонору й чванства маєш!.."
А моє серце щемить, коли слідкую, як назустріч сонцю летить ключ сонних, сполоханих за Дніпром качок, а слідом за ними, — не вспів іще ніхто запропонувати вистрілити, — з диким свистом летить гарматний постріл та б’є на приціл позад нас.
Пашня, степ, фронт стрепенулися! Телефон, замаскований десь під моїм возом, зашипів словами: "Кавалерія, Котовський, кавалерія…"
Я загнуздав переляканого коня та встиг запам’ятати знайоме обличчя солдата, якого підвозив увечері: він стояв на колінах коло кулемета, а очі потопали на сході, де виплив уже наполовину криваво-огненний диск сонця.
— Смерть! — крикнув солдат йому назустріч, а сам упав головою під копець і, не слухаючи команди, стріляв у розірвані кіньми тумани.
Хрипів степ, ішла атака, а на землю, скошений кулями, упав крик першої лави більшовицьких полків:
— Дайош Варшаву!..
— Варшаву-у!.. — засвистіли кулі, але я повернув коня, де на возі ще лежали два ящики з набоями, і полетів слідом за штабними кавалеристами; вони, загледівши чорно-малиновий плащ, раптом зупинилися: на позиції, оточений сержантами, скакав на вороному коні граф…
— Пане полковник, навіть трупами не стримаємо наступ, — каже, схиливши голову на буйну гриву коня, знайомий мені голос.
— Цо?
І граф поскакав на позиції, а мене з конем знову погнали сержанти до бойової лінії…
— …Козаки! Ви повинні не осоромити перед польською армією матері України…
Це були останні слова, що долетіли до мене з долини, де з червоними верхами на шапках шикувалися до бою гайдамацькі курені, слова, що нагадали мені якусь стару драму мого народу… І я знав добре, що не осоромлять гайдамаки польської армії, а може, навпаки…
— Смерть!!! — захрипів степ єдине слово солдата, коли гарматне ядро прорубало ворота фронту.
Закипіла запекла атака… Кіннота обох армій зустрілася, і тоді ж кавалерист-більшовик, що вилетів із туману і став у стременах на польському окопі, прицілився з револьвера й випустив сім куль слідом за вороним конем графа, що летів у закривавлених удилах…
"Ні, я таки проскочу сьогодні до Зеленогаївки!" — стукає моє серце якоюсь звірячою радістю, але я вже не певний, чи це моя мисль, чи ні, я тільки дістав з воза револьвера і спокійно кладу його до кишені.
— Ящики з набоями — додолу!.. Хай попробує тепер сержант…
Я на хвилину закам’янів: кавалерист надвоє розколов голову якогось сержанта, його кінь крутнувся на окопі, мов дзиґа, він спіткнувся на німий кулемет, де сидів солдат, що вигукнув божевільно перед боєм слово "смерть".
— Я — бідний! Не рубай… — підняв він праву руку над головою.
— Не пан?!
Кавалерист дзвінко вилаявся, але закривавлена смужка сталі в його руці ударила з розмаху кулеметну цівку, а польський солдат удруге вигукнув з жахом:
— Я — бідний!
— Трудно, братан, руку здержати, — якось не по-військовому сказав кавалерист, хитнувшись на сідлі, і впав навзнак на землю.
З долини, займаючи праве крило польської армії, пішли в контратаку гайдамацькі курені; польська піхота збігала в долину, мов каламутна вода…
Так, більшовицькі полки робили останній наступ, і тачанки з кулеметами вже забігали, скригаючи немазаними колесами, в саме серце польської армії — в зону польового штабу.
— Ні, не привезу я лікаря до матері… Смерть, — кажу я вголос ці слова, а Зеленогаївська лікарня горить у цей час так тихо та ясно.
То польська армія, залишаючи села, палить, щоб ворог не скористався, природну позицію!
Залізний дах лікарні вогненно піднявся над осокорами, а далі все заглушив гук гармат та крики поранених.
Я, забутий у бойовій гарячці штабними сержантами, стою коло коня та жду хвилини, коли нарешті польська армія зрушить із фронту. Це мусить бути — я знаю — так само, як і те, що краще вмерти, аніж повернутися тепер без коня додому!
Я жду. В мене цокотять зуби в такт якомусь божевільному ритмові бою, а рука тремтить у кишені, де я заціпив, заломивши нігті, револьвера, бо мені хочеться стріляти…
"Котовський розбив гайдамаків…"
Не знаю, хто кому сповістив цю страшну для польського штабу звістку, але армія оголила фронт, залишаючи більшовикам кулемети, набої, навіть гармати.
З коня зняли тяжко пораненого графа, прослали шинелю на моєму возі — його рушницю поклали в головах та, доручивши проводити двом кавалеристам, погнали в долину, куди бігла тепер перелякана армія не хвилями, а мов та отара овець: вона втратила дисципліну, не слухала команди, не оглядалася назад…
— Варшаву-у-у! — лунали позаду крики більшовицької кавалерії, що летіла побідно, рубаючи по дорозі тих, хто мав житній колір шинелі…
Мене не зарубають: я — підводчик. А все-таки (я накинув під возом гальмо на гвіздок) уся сила моєї енергії тепер: вискочити на дорогу до Джулаєвого кутка.
— Стій!
Польські солдати багнетами спинили мого коня, а на протести кавалеристів, що я везу графа, почали лаятися: вони поклали на воза свого пораненого товариша.
Я глянув на його обличчя: це був той самий солдат, що так боявся смерті. Той самий, що крикнув: "Я — бідний!"
Ет, один чорт! Солдат, граф — це було мені однаково: я ж був для армії лише підводчик — частка затоптаного кіньми села…
— Скоріше, хлопе! — шипить не своїм голосом кавалерист та б’є нагайкою вподовж спини мого коня. За нами лунко кричить, мов недорізаний, степ. А голос степу — це голос цього кавалериста: він хоче копнути матюками дорогу, хоче лайкою в Бога висловити трагедію своєї армії!
Тоді я забуваю на хвилину про матір, тоді мій гнів та лють шарпає смужка вирваного кінського волосу на спині, а сам я, мов божевільний з радості начальник армії, що перемогла, дивлюся у вічі смерті. О, я тепер знаю, що втече до польського обозу лише той, хто не оглянеться аж до самого лісу назад, — хто кінний.
З мого села десь під горою, у вишнях, скрекоче кулемет.
"Це дякують панам джулаївці", — проскакує в мене думка але кінь спотикається на копець, віз підскакує, а очі графа з ненавистю та болем дивляться на мене: він хоче дати наказ кавалеристам, він намагається висмикнути з-під себе поранену руку, дає зрозуміти, що треба спинити коня, — тоді я гукаю на все горло "гиття!" — мені треба ще заглушити белькотання закривавленого графа…
Уже недалеко перехресні шляхи — накочена дорога до Києва, а глуха, з двома стежками у зеленому спориші, — до мого села. Я вирішив, що це буде межа, де не повинно справдитися батьківське слово.
Хай хоч сьогодні я не буду конем, що хтось має вивозити на мені гній до свого сухого поля… Хай не сміється дядько Василь, що я поїхав підвозити до Волині панів!..
Я спиняю коня… На горі ще йде бій, але польська армія біжить до бору не тією дорогою, куди погнали мене кавалеристи — до польського штабу за селом, — вона тікає пашнею, навпростець прямує до накоченої дороги, де підскакує в голубому диму гарматних пострілів.
На місці польського штабу лежать — невідомо, мертві чи поранені, — солдати, розламана кухня та солома з сіном, що розтрусили возами селяни.
Я зовсім спинив коня; граф застогнав, плюнувши лайку в обличчя пораненого солдата, що лежав без пам’яті цілу дорогу. Один з кавалеристів вихопився конем за вербу: вони були здивовані, що штаб та Червоний Хрест зникли невідомо куди.
— Що сталося? — кричить, спиняючи коня за два кроки од воза, переляканий кавалерист.
— Нічого! — відповідаю та стріляю з револьвера поспіль три рази, а він звисає в стременах коня та біжить з ним, мертвий, попустивши до колін уздечку, в степ. Я хватаю з-під голови графа рушницю — він дивиться на цю сцену широкими, червоними з люті очима, — та мені не до графа тепер: з-поза дуплинастих верб, що згорбилися од старості, вартуючи село, скаче на постріли кавалерист — у мене трусяться руки, я не знаю, чи є хоч одна куля в рушниці графа, але затвор подає в цівку — стріляю тоді просто в малинову стрічку, що вплетено в гриву цього викоханого коня, бо кавалерист приліг, тримаючи в руці револьвера, до кінської шиї.
Я на цей раз не влучив; тільки кавалерист, піймавши на вітрі переможний крик більшовицької кавалерії, повернув коня до бору: лопнули за мною два постріли з револьвера, і вівса заткали вершника у зелену далечінь степу.
Я кричу, нахваляюся, слідом за ним; п’яний тепер якоюсь великою радістю перемоги, я ще хочу вистрілити з рушниці, а затвор не подає куль: це була остання.
Шарпаю віжками коня, в правій руці — револьвер, а на возі — граф та просто солдат-поляк, я жену селом коня так, що навіть свої ж не пізнають мене з обличчя, а лише по коневі здогадуються.
— Куди це ти, Максимовичу, добро таке возив?
Це так жартує, спершись на воротях, де прибито розмальованого дерев’яного хреста, один дядько.
— Пани є ще в селі чи немає? — запитую його, не відповідаючи.
— Я б і тебе не бачив, коли б це ти не їхав…
Ні, хіба я можу вдержатись — у мене так накипіло за сю ніч, — щоб не послати цього дядька десь аж під небесну канцелярію?..
— Немає?!
— А я що тобі: польський генерал?
Я махнув рукою — безнадійно допитуватися, — а лайка, коли там випливло слово "мати", завмерла на губах. Я рушив вільною ходою додому.
"Хоч би тобі душа з нашого кутка", — гадав я. Ворота скрізь позачиняно, а все село під гору вибігає та за боєм слідкує… Виглядають із-за воріт, запитуючи, лише ті, в кого погнали в підводи чи батька, чи сина; дітвора вискакує аж за ворота, на вулицю, хоче зазирнути в обличчя поранених, а хтось із старших серед дітей аж у долоні ляскає:
— Ой рушниця ж! От одріза можна зробить, ге?
Я сховав до кишені револьвера. Такий мені сум — я боюся думати про матір, мені скоро скажуть.
— Скоріше їдь! — гукає із свого двору дядько Василь; я аж зрадів — це далекий наш родич: коли що трапилося дома, тут буде відомо.
Але я не розумію його хвилювання. Він одчинив ворота, коня за повід, а сам на дорогу вдивляється.
— Ні, як таки так їхать? — починає картати він мене. — Ще й слід панський не захолонув — усе село перевернули — давай підводи пану! А ти десь вирвався, ти… О, то це пани — живі? — запитав він, аж зблід, коли вкотив до клуні воза та почав здіймати колеса…
Я розплакався; із сіней дядькової хати вибіг із набряклими від сліз очима брат Петро; я не питав його.
— Мати вночі вмерли, а за тобою все плакали-плакали — не говорять, а тільки плачуть.
