Американська осінь - Приймак Володимир

Непевний цей світ наш, непевний й підступний. У цей хмарочос, Chicago Tribune, проведуть ліфтом у кабінет з видом на озеро Мічиган, а там прийде хазяїн. І правим буде знайомий з Червонограда. Журналістам у цім світі непросто, вибір у них невеликий. Найбільший з них, і не тільки в Америці, Ернест Хемінгуей. Він покінчив життя самогубством.

У нас із внучком була велика золотиста осінь. Листя побагряніло за одну ніч, вранці прокинулись, а довколо заграва. Через якийсь час воно опадало і щодня ми мали роботу. Я брав до рук грабельки, він складав у великі мішки й трамбував.

— Газдуньо!.. Хвалила бабуся.

— Газдуньо…

Кожного понеділка приїжджали великі машини, спочатку одна, потім друга, забирали все посортоване. А потім ми грали у футбол і мали світовий чемпіонат. Фаворитом у нас була Аргентина. Яскрава гра її, видовищна й безкомпромісна. Я не визнавав команд, які скуповували гравців у Африці і видавали їх за французів. Як і політики в футболі з пов'язками за ЛГБТ, тому не шкода було данців, ні бельгійців, ні німців з іспанцями. Він прибігав до мене.

— Ніколас!.. Він сказав Ніколас!..

У збірній Аргентини три футболісти з ім‘ям Ніколас.

— Один — тут, один — у телевізорі…

— Три — в телевізорі…

— Три…

А там настав день, коли востаннє забирали його з школи. Він показав рукою на схід.

— Там Україна?..

— Там Україна…

Трохи проїхав у візочку, а потім підійшов і підняв руки.

— На руці…

Ще до поїздки мені снився цей сон, я несу його, а він обняв мене міцно ручками. Тепер ми йшли і мали розмову.

— Дивись, ти виростеш і приїдеш в

Україну. Там є така хатка, як у вас тут, перед хатою велика черешня, а в саду вишні і яблуні, які розцвітають з весною…

— А ти там будеш?..

— Ну, як тобі сказати…

— Ми будемо плакати за тобою…

— Що я тебе попрошу: аби ви не

продавали все те, нехай це буде родинним гніздечком для вас усіх…

— Як для пташок?..

— Як для пташок…

— Я не продам…

На середині дороги бабуся наполягала.

— Нікусику! Сідай на візочок, дідуся

ноги болять…

Та які ноги! Ніякі ноги мене не боліли. Ми йшли і я чув його тихе дихання. Ближче до хати відчув, що він засинає. Легенько ввійшли до кімнати, поклав його на ліжечко, зняв черевички і курточку, накрив одіялом.

— Молочка…

— Зараз-зараз…

Він повернувся набік і всміхнувся ввісні.

Аеропорт О‘Хара. Це інша планета й яскрава картина Всесвіту. Наш літак відірвався від злітної смуги, зробив розворот і піднявся над озером Мічиган. Кожна хвиля і кожна миля відтепер наближали нас додому. Але половина наших сердець залишалася тут. Фридерик Шопен помирав у 39, його батько був француз і ховали його в Франції. А своє серце заповів Фридерик Польщі. Класик. Хоча все це відносно тепер, через дві сотні літ, тепер інша музика, інші уподобання. В "Червоної рути", якщо брати від 68-го року, мільйони прихильників серед людства планети. При посадці ми прорізали хмару суцільної води в небі, на Варшаву падав проливний дощ. Командир дивовижно плавно посадив Боїнг і звернувся до нас задушевною мовою. Я подумав, який голос втратило польське радіо! А тоді в літаку стихло все і умиротворено полинула ця мелодія, "Вальс дощу". Було це й зворушливо, і романтично. Та, думаю, не менші емоції викликав би за подібних обставин "Перший сніг" Ігоря Білозіра, ясна річ, в Україні.

На третій день по приїзді я пішов до міста щось прикупити. На чітко розмальованому пішохідному переході коло першої школи ще пропустив справа якийсь автомобіль, який, як виглядало, дуже спішив, а тоді рушив.

— Командір!..

Почув за спиною, коли перейшов.

— Командір!.. У мене нема гальмІв…

Я оглянувся, він висунув голову з вікна зеленого "Москвича".

— Ти що, ку-ку?..

— Ку-ку… А якби в мене не було гальмІв,

а ти навіть не подивився в мій бік…

Під магазином збоку стояв якийсь зівака і сміявся. Сміявся він, звичайно, з мене.