Гетьман, син гетьмана - Мушкетик Юрій

Швидко скрутить собі шию.

— Чому?

— Ти думаєш, ляхи підписали ту угоду щиро? Де там! Почнуть потроху обкушувати, поки не залишиться гола палиця, й нею нас по голові. Треба триматися московської сторони.

— А хіба московити хочуть, щоб ми мали вольності?

— З ними легше. Принаймні на якийсь час дадуть їх. А ми тоді їм назад не оддамо.

— Не знаю, — замислено мовив Юрій, і тепер він виглядав не хлопчаком, а дорослим чоловіком. — Батько казав мені: дивись, я вже добуду в московській кормизі, а ти думай, зважай. Вельми гірко він думав про свою клятву Москві. Я це бачив.

— І однак… Ляхи — вороги одвічні. Шляхта не поступиться. Вона прагнутиме своє вернути.

Розійшлися невдоволені один одним.

У степу, на горбі, над річкою Красною, яка плинула в широкій зеленій долині, над селом Германівкою під Обуховом зібралася чорна рада. Два генеральних старшини — Верещака і Сулима — стали на возі, щоб прочитати гадяцькі статті, на затвердження яких їздили у Варшаву на сейм, розтлумачити їх, але ніхто не став слухати. Одне те, що укладені з ляхами, віковічними ворогами, одвертало од них. Рада перейшла у бійку — Верещаку, Сулиму стягли з воза й порубали. І нині на місці їхньої смерті стоїть високий блискучий хрест, як пам’ятник нашим міжусобицям і нашому безголів’ю. Іванові Виговському вдалося вихопитися на коня, й, відбившись шаблею, він вимчав у степ… Військо кричало на гетьмана Юрася Хмельницького, який був тут же. Сидів на зрубі криниці, пив холодну криничну воду, чекав кінця. У Красну збігав з гори потік, спадав водоспадом. Під ним купалися голі дівчата, звідси, з гори, їх було не зовсім видно, але розпалені уявою козаки не могли встояти на місці. Жага любові і смерть обнялися в ту мить.

Обирали гетьмана в широкій долині Жердовій біля Трахтемирова. Трахтемирів — давній козацький осідок. Тут Сагайдачний переховував свої гармати, тут Наливайко збирав своє військо, в шпиталі при монастиреві жили старі та поранені козаки. Намети стояли по краю долини попід лісом, палахкотіли вогнища — варився куліш, уже лунали й підігріті горілкою пісні. Міддю поблискували бані трахтемирівського Успенського монастиря, переморгувалися із золотими банями Переяслава по той бік Дніпра. Яри, урвища, бескеття робили це місце безпечним і затишним. Понад глибоким урвищем над Дніпром вилася стежина, по якій їздили козацькі дозорці.

Вибори відбувалися ранком. На все горло викукурікували свої сни півні в сусідньому селі Зарубинцях, з тужливим криком тягла понад Дніпром вервечка журавлів. Панувала одностайність: Хмельниченка кричали всі козаки. Він сидів на стільцеві з пенька, тримав у руці люльку. Чарував сам його вид — нестеменний Богдан Хмельницький. Ті ж брови, ті ж карі очі, та ж усмішка, тільки було в ній щось надто дитинне. Але те мине.

У Переяславі чекав з військом воєвода Трубецькой з наказом привести козаків до повної покірливості й тоді затвердити вибори.

По тому старшина зібралася в трапезній монастиря, аби зложити умови нової злуки з Москвою. Тут сидів московський посол Яцина і Юрась Хмельницький — пониклий, відсутній, мрійний шал від гетьманства відступив, лишилися тривоги й думки. І сидів у кутку сивобородий чернець, ніхто не знав, хто він, але саме він почав перший говорити:

— Усі хочуть, щоб козаки комусь служили: ляхи — їм, москалі — їм, турки також, ніколи козак не був вільний у своїх помислах і діяннях.

Писар Семен Глухівський почісував за вухом (за півухом, другу половину йому колись відсікли шаблею), крутив у руках перо. Старшини подавали свої думки непоспішливо, пам’ятали, як Виговський опротестував царську грамоту яко махлярську, брехливу і що казав про ті пункти. Тут було багато недоброзичливців Виговського, але тепер усі висновували, що в основу договору з Москвою треба покласти гадяцькі статті.

— Усі ми мудрі по кривді, — мовив Лісницький, — вар’ювали проти Виговського й проти його трактату, але кращого ніколи не мали.

Казали, щоб тільки гетьман зсилався з Москвою, щоб поза ним не приймали листів ні від кого, бо то будуть навіти, пасквілі, щоб, окрім Києва, більше ніде московських ратників не було, а коли московське військо надсилатимуть на Україну, то щоб воно було під рукою гетьмана, щоб і козаки, й посполиті стояли під судом гетьманським, а не московським, щоб українська церква перебувала під рукою царгородського патріарха й була осібною від московської церкви, щоб скрізь по Україні закладалися школи "всякого язика", де і як хто бажатиме. Зложивши умови, кілька разів виправивши їх, переписавши, послали до Трубецького з Яциною та полковником Дорошенком. Трубецькой прочитав статті, довго по-цапиному метляв бородою, а тоді промекав:

— Я маю нові статті, щоб, затвердивши їх, не допустити на будучину зрад, усобиць, свавілля. До вас на раду не поїдемо, нехай гетьман сюди прибуде й заприсягне під хрестом на вічне підданство.

Даремно козацькі посли усовіщали Трубецького, даремно просили їхати на правий берег Дніпра, воєвода гнув своє, щоб козацька старшина зложила умову посеред московського війська. Щоб для того прибула сюди. Дорошенко наполягав, щоб, коли козацька старшина прибуде на лівий берег, Трубецькой вирядив на цей бік своє поважне посольство. Трубецькой і це відхилив, він сказав, що поїде воєвода Бутурлін приймати присягу від козацького війська. Інакше він пошле на козаків своє військо та військо Шереметьєва, яке підійшло з Києва.

Бутурлін сидів у човні, але чекав, коли перевезеться гетьман. На березі йшла пересвара: одні старшини радили їхати, інші — не їхати.

— Ну не поїдемо, й що тоді далі, — сказав Тетеря. — Половина полковників — усі лівобічні — вже у Переяславі.

Юрій ішов до берега. На лузі диміли вогнища, чорніли казани — козаки готували обід. Розлігся голосний вереск: величезний кабанюра вирвався з рук коліїв і мчав до очеретів. То втікав обід. За ним гналися козаки — з оголеними шаблями, з рушницями, бахкали безладні постріли, але кабан утікав. Уже аж біля очеретів упав на передні ноги, повалився на бік. Юрій позаздрив козакам: їм тільки й думки, що про обід, а йому ось…

Чаром стояв ліс. Старий-престарий. Ліворуч Дніпро валив крутий берег, величезний дуб упав кроною у воду, інший похилився на берег, над водою висіло коріння. Блискавицями шугали чайки, вервечка чапель зі скрипом тягнула над лісом. Пахощі лугу, пахощі річки дурманили голову.

Юрій підійшов до берега, на веслах великого дуба сиділо двоє голих до пояса козаків, і один — на кормі. То — Олелько Чорний, гетьманів стременний і комуннік (зв’язківець). Чорний — прізвище Олелька, а сам він білий-білий, волосся, коли він загрібає його рукою, двома золотавими хвилями розтікається по голові й розвівається з-під шапки, і вус чепурний — пшеничний, а очі голубі. Красивий Олелько надзвичайно, дівчата, та й молодиці, так і пасуть його очима, і він не проти погратися з котрою. Олелько — безстрашний, ніколи ні перед ким не хилився, нікому не догоджав, хіба що трохи гетьману — вчив його їздити верхи, вчив козацького ремесла, й гетьман прихильний до свого стременного, сам не знає чому, може, через те, що йому бачить не дано того, що дано Олелькові, а може, за його легку вдачу. Вчора, коли гетьман недбало кинув на засланий обрусом стіл булаву, Олелько казав: "Ціну має тільки те, чого людина не має, а те, що вона має, втрачає ціну". І Юрій подумав: як же мудро сказав цей парубок. І звідки він такий узявся?

Олелько народився недалеко від Чигирина в селі Іванівці. У його матері було четверо старших братів і дві сестри. Одна, найстарша, Ївга, вже дівка, його мати, нагуляла хлопчика — Олелька. Його батько Самійло женитися на Ївзі не захотів, та й не міг — бідність безпросвітна, панський конюх — утік на Запорожжя. Ївжині батьки були суворі, не могли знести ганьби. Ївга з дитиною жила у засторонку в хліву. Тільки коли притиснули морози — впустили в хату, під піч. Там, у підпіччі, Ївга й жила з малим, туди ж у великі морози заносили й курей, а біля підпіччя дринзало телятко й пускало струмінець у черепок від горщика. Той черепок, ледь підрісши, мав наставляти Олелько. Ївга була красуня, і сільський багатій Свирид Ковбасюк, вдівець з трьома дітьми, сказав Ївжиним батькам, що візьме Ївгу за жінку, але без дитини. Батьки таки випхнули її за Ковбасюка. А куди дівати дитину? Воно якийсь час ще жило під піччю. А потім його віддали в панський двір — пасти гуси. А далі пасло овечки й свині; свині — то найгірша, найтяжча робота: вони не слухаються, пруть, куди їм забажається, отам Олелько набігався й нагартував свою вдачу. Ріс він хлопцем кмітливим і таки неслухняним, жвавим, дошпетним на вигадки, самостійним, дарма що байстрюк. Коли пас ягнята, до крові бився з іншими хлопцями. Якось вони були "женили" його з дівчинкою Килиною, яка пасла гусенята, справили "весілля" з музикою і вінчанням, а тоді дражнили "молодий і молода", "жених і невіста, наїлися тіста", й Олелько кидався на них з кулаками. І захищав не тільки себе, а й дівчинку-сироту Килину, заступався за неї й дружив із нею. І оповила їх чиста глибинна прозора ніжність, яко між братом і сестрою. Часто вони, сховавшись у бур’яні за панськими погребами, гралися в "гостювання", "у панів", і він прихилився серцем до дівчинки. А була вона легка, як вітер, і сміх її був солодкий і милий. Хлопці Олелька не вельми любили, але побоювалися. Та ще коли пішла про нього слава, що він характерник. Якось він пообіцяв хлопцям, що принесе кавунів з баштану, а був там дуже злий сторож Градобик з таким же лютим псом. Олелько заліз на клен і звідти придивлявся до баштану. Поруч з баштаном порала свій город — сапала — тітка Оришка, вона видивилася з краю два кавуни, викотила їх і віднесла під клен, щоб забрати увечері. Олелько зліз із клена, забрав кавуни й відніс на пастівник. А Оришка потім розказувала всім про нечисту силу: "Нікого-нікогісінько не було в полі, а вони десь поділися". Олелько сам підтримував розголос про своє характерництво. І тепер козаки казали, що він стане за билиною — і його не видно, що вміє завертати кулі й на бурці перепливати через Дніпро. Підрісши, Олелько подружився з Нестором. Нестор був у Виговського конюхом. Нестор мовчазний, похмурий і дужий неймовірно.