Вишита сорочка - Іваненко Оксана

Цього син, коли підріс і зрозумів, ніколи не міг простити батькові.

Так що ж, він зараз піде по його слідах?

Ніколи не прагнув він і не мріяв бути героєм, не жадав слави, високої честі. Для себе особисто він бажав зовсім небагато. От приїхала б Маша з дітьми, вони жили б у Києві, про який він писав, що ніде в світі йому не могло б бути краще!

Він сам би вчив сина Андрійка...

Він просто фізично відчув, яка то насолода — він гойдає Андрійка, який вмостився на колінах у татка, і тягне татка за довгі вуса, і захлинається від щасливого дитячого сміху.

А потім тато саджає сина перед собою верхи вже на справжнього коня.

Він змалку любив коней, оце тільки й була його розрада на військовій службі.

Він гладить буйну гриву і наспівує пісню:

Сивий коник — то мій брат..

— І мій брат? — питає Андрійко.

А Маша вибігає на ганок і кричить сполохано:

— Не врони його!

...Він би сам учив Андрійка, і не тільки його... Як вони тоді замріялись із Тарасом Григоровичем про школи, для яких хотів писати підручники сам Тарас.

Та вони обидва знали: спочатку треба все в корені змінити, весь устрій, все життя. Спочатку — земля і воля, і Тарас Григорович бажав, щоб саме він їхав на Україну і там згуртовував, об'єднував молодь, був у центрі тамтешньої "Землі і волі", що народжувалась на Україні так само, як і в Петербурзі, Москві і Казані.

І він поїхав, бо це були його переконання, і мірилом справедливості його дій, підтримкою, порадою був герценівський "Колокол", були спогади розмов з Тарасом Григоровичем, його власна совість.

І Андрій Панасович Красовський, Гусарський підполковник, друг Шевченка, шанувальник Гарібальді, прихильник і послідовник Герцена зачинився в своїй кімнаті, вийняв чистий папір і почав писати листа.

Він прагнув написати гранично ясно, коротко, переконливо, щоб зрозумів кожний солдат, якому лист потрапить на очі:

"Житомирці!

Полк ваш молодецький бився в усіх кампаніях, але ще жодного разу не зводив руку на своїх, не відзначався у військових діях проти беззбройних селян, своїх, росіян.

Для цього тепер вас і вивозять з Києва раніше. Зрозумійте-бо, друзі, що російський солдат — захисник своєї батьківщини, а не барбос, якого спускають з ланцюга, не розбираючи, на звірів і на людину, не скажений собака, що однаково кидається як на чужого, так і на свого. Після війни народ зустрів як друзів і рятівників тих із вас, що зостались живі, а за вбитих молиться в церквах і донині.

А тепер вам наказують бути не друзями, не рятівниками, а катами того народу, до якого ви належите, серед якого живуть ваші батьки й брати, сестри й матері. Вам накажуть сікти й розстрілювати ваші начальники на догоду тим чиновникам і поміщикам, які грабують і розоряють нещасного селянина, і ви будете догоджати тим людям, яких ви самі не можете терпіти?

Де ж тоді правда?

Батьки й матері молились за вас і благословляли вас під час війни, а тепер на вас чекає їхнє прокляття, й ганебна назва катів свого народу може вам залишитись на все життя.

Не піти одному, двом, трьом проти своїх за наказом командира — складно, небагатьох легко й покарають, а не піти всім — дуже легко: всіх і покарати не зважаться. Наказ сікти своїх і стріляти по них за те, що вони хочуть Землі і Волі,— нехай де самого царя наказ, проте наказ клятий. Виконувати його в жодному разі не треба. За це й бог покарає, і свої близькі люди проклянуть.

Стократ легше вміти умерти так, як ваші товариші в Криму, ніж жити катом батька й матері, сестри й брата, катом рідної російської землі.

Воїни, що били немовлят за наказом царя Ірода, воїни, що розпинали й мучили Христа за наказом Пілата, були праві по службі, вони й начальству своєму догодили, й присяги додержались, але й народ і сама церква свята цього їм і досі не прощає. Те саме буде й з вами, якщо виконаєте клятий наказ.

Поведуть вас — ідіть, але пам'ятайте: до народу й пальцем не торкайтесь! Кров його (говорить слово боже) впаде на вас і дітей ваших. Амінь".

Він сидів у камері Київської військової комендатури, чекаючи суду, і наче знову переживав усі свої дії. Він був переконаний, що і вдруге він чинив би так самісінько. Адже з самого початку своєї діяльності, своїх зв'язків із революційними діячами у Петербурзі та згодом тут, у Києві, де довелося йому самому стати на чолі "Землі і волі", він знав, що небезпека чатує на кожному кроці, і він був готовий, як і всі його однодумці, відповісти за все власним життям.

Не можна сказати, що з ним поводилися брутально, навпаки, його всіляко умовляли і схиляли до того, аби назвав своїх співучасників, нагадували про честь мундира. Але він для себе зберігав честь своєї вишитої сорочки!

Слідчих врешті дратувала спокійна упертість, з якою він доводив, що всі листи він написав сам різними почерками, і навіть запропонував у них на очах написати так. Ніхто не міг довідатися, чи допомагав йому хтось, чи ні.

Було ще одне нез'ясоване питання в цьому пункті. Знайшли шість листів, а конвертів лише п'ять. На це він відповів, що всі листи були вкладені в конверти і запечатані, а чому один знайшли без конверта — звідки ж йому знати?

Добре, що їх непокоїло тільки це! Він-то знав, що усіх листів і конвертів було десять!

Якби дізнатись, де ж решта? Невже жоден лист не потрапив у руки тим, кому призначався?!

Напевне, про це він уже ніколи не дізнається...

Генералів дратувала впертість, з якою він повторював, що про свої наміри скаже лише государеві імператору. А на питання, чому він зберігав знайдені під час обшуку вірші Шевченка, переписані статті Герцена, він відповів, що зберігав їх для сина, щоб той зрозумів, коли підросте, і оцінив усе сам.

Напередодні суду до нього знову прийшов голова слідчої комісії Левкович.

— Ви можете обрати собі захисника на суді, підполковнику,— запропонував він найдоброзичливішим тоном.

— Ні, дякую,— чемно, але категорично відповів Красовський.— Я сам поясню все. Може, надалі це буде потрібно, а зараз ні.

Він зрозумів їхню пастку. Хто може захищати його у військово-польовому суді, коли в його душі немає і не може бути ані крихти каяття або угодництва?

Він сидів, замислившись, у камері. Маленьке віконечко було відчинене, і спеку літнього дня нарешті вже змінило передвечірнє свіже повітря.

Караульний приніс йому чаю, співчутливо глянув спідлоба. Він не знав, як поводити себе. Частіше офіцери сиділи за бешкети під час гулянок та п'янок. Цей підполковник був не з таких, до нього приходили генерали і розмовляли так чемно і улесливо. Чутками земля багата. Шепотіли у варті, що його судять за них, за солдатів...

Красовський не пив, сидів, підперши голову руками. Знав, що й на суді повторить усе, що казав слідчим. Та зараз не про суд він думав...

Який би не був суворий вирок, але ж дадуть йому побачення з дружиною і сином? Ще думав — коли виросте Андрійко і Маша розповість йому все,— чи зрозуміє той батька, чи піде його шляхом?

Раптом щось грюкнуло, кружка підстрибнула на столику, поряд з нею впав камінчик, загорнутий у папірець. Красовський мерщій підбіг до вікна, але побачив лише спину солдата, який прожогом тікав. Тоді він умить схопив папірець, заховав у кишеню, залпом випив чай, щоб трохи отямитись. Коли караульний забрав порожню чашку, пішов собі і десь у кінці коридора залунали голоси,— він розмовляв із кимось,— тільки тоді Андрій Панасович розгладив тремтячою рукою зім'ятий папірець і прочитав написане:

"Солдати Житомирського полку резервного батальйону підполковнику і кавалеру Красовському.

Ваше високоблагородіє! Мерзотники і підлі люди, недостойні благородної назви, виказали Вас, але у нас не всі такі, щоб Вас не розуміли по кровності. Самі Ви зволите бачити, що чотирьох з Ваших листів не дошукались, вони у нас, ми їх напам'ять вивчимо і в інші полки, кому слід, передамо. Спасибі Вам, чесний, благородний страднику, за Вашу любов до бідного солдата і його брата, бідного мужика. Такі офіцери, особливо полковники,— рідкість. Ех, Ваше високоблагородіє, якби Ви зволили бути нашим начальником, куди б ми за Вами не пішли б, якби солдатом у нас у батальйоні опинились, не тільки б Вашу амуніцію, самих Вас на руках носили б. Честь і слава чесному і славному страднику підполковнику малоросійському!

Нас, зволите самі бачити, Ваше високоблагородіє, сьогодні мало таких, що Вас по-справжньому розуміють, завтра буде більше половини, а там і всі.

Наші малоросіянці Вами горді... Щасливо залишатись, Ваше високоблагородіє! Ми за Вас будемо бога молити, щоб господь милосердний допоміг діло скінчити, покірно дякуємо, Ваше високоблагородіє, що і нас, селян, розумним словом не залишили. Житомирці".

Це була нагорода, це був дорогоцінний скарб. Йому хотілося і плакати, і сміятися водночас. Та ані плакати, ані сміятися тут не можна. Треба було стриматись. От коли б цей дорогоцінний скарб передати в спадщину Андрійкові! У цьому листі його виправдання. А сміятися хотілося від цієї безпосередності, рідної щирості. Милі мої! І російських, і поляків багато є таких, що, незважаючи на офіцерський мундир, простягають щиру руку солдатові.

А ці розмови навколо листа, хіба це не запорука дальшого взаєморозуміння спільного горя і спільної мети, незважаючи на різну мову. "Сьогодні мало, завтра буде більше половини, а там і всі". Правда, ваша правда, милі мої. Не страшні тепер ані суд, ані найжорстокіший вирок.

На суді він підтвердив усі попередні показання, в які анікогісінько не вплутав із друзів і однодумців, а на питання, про які наміри він хотів особисто сказати імператору, відповів:

— Причину, що примусила мене взятися за справу, яку уряд вважає злочинною, я вважаю чесною і благородною, а використаний війська примусово проти народу вважаю принизливим і тому вирішив краще постраждати, ніж належати до військового сану.

Військово-польовий суд при Київському ордонансгаузі виніс такий вирок:

"Військовий суд по обставинах справи із власного зізнання підсудного вважає підполковника Красовського винним: 1) у ношенні замість військового партикулярного одягу; 2) у наявності у себе творів з образливими виразами проти царських осіб і багатьох інших творів, у поширенні яких доказів по справі нема; 3) у підбурюванні нижчих чинів 4-го резервного батальйону Житомирського піхотного полку підкинутими листами до непокори начальству і государеві імператору..."

За все це військово-польовий суд засудив підполковника Красовського до різних мір покарання, а за третій пункт — "до позбавлення дворянської честі, чинів, бронзової медалі в пам'ять про війну 1853— 1856 рр., усіх прав маєтності і до смертної кари розстрілом, про що підсудному підполковникові Красовському при відчинених дверях у присутності оголосити .