Серед темної ночі - Грінченко Борис

Роман, ламаючи свою мову ще дужче перед "образованим чоловіком", почав виясняти, чого він прийшов. Вернувся з города, ну, а на селі "скучно", бо скрізь сама мужва і нема такого чоловіка, щоб із ним можна було про "образованi" речі розмовитися,— тільки й є, що вчитель та врядник, та ще писар... Дак от він і прийшов.

Учитель почав уже розуміти, кого він перед себе має,— спершу він подумав, що це щось інше. Сам учитель був з таких, як і Роман: через двокласову сільську школу потрапив до вчительської семінарії. Як довчився в ній, то його мали настановити за вчителя в його рідному селі, але він сам того не схотів, бо там з ним усі будуть запанібрата. Був з тих учителів, що, вилізши з "мужиків" у "пани", силкуються якомога дужче відрізнитися від мужика, сахаються, як нечистої сили, знатися з ним і виглядають собі якої багатої управителівни, чи дочки грошовитого глитая з мужиків, чи хоч удови якого полупанка, щоб, оженившися, покинути нелюбе й нудне вчителювання та й перейти зовсім на "панську лінію". Роман був перед ним уже занадто низький, бо вчитель нижче писаря, врядника та крамаря Сучка і не дивився. Тільки він іще не певний був, чи справді Роман мужик. От і прізвище його... Сивашов... Сивашов... Не чуть у нашому селі Сивашова... Але враз ізгадав:

— Та вы должно Пилипа Сиваша сын?

Роман трохи почервонів і почав виясняти, що хоч сьому й правда, але всі його на службі звали "Сивашов", бо як простий чоловік, то буде Сиваш, а як "образований", то — Сивашов.

Тепер учитель уже знав, що нема чого йому знатися з Романом,— це тільки пошкодить йому, принизить його перед його "панськими" знайомими. Надто він був сьогодні сердитий: учора звечора він мало не до світу гуляв у карти у батюшки і програв сім рублів. А в його саме не було тепер грошей, бо влітку на гроші скрутніше: взимку школярі (вони в його муштровані) раз у раз носять йому всякі ковбаси, сало, а то так і сахар навіть, то менше доводиться витрачати. А тепер усе з готовеньких грошей! Добре ж, як він сьогодні (має покликати всю компанію до себе) та одіграє, верне своє, а як же ні? Все це гнівало вчителя, і він сердито сказав Романові:

— Ну, мне теперь некогда... У меня дело есть...

Роман почервонів і встав ображений.

— Как завгодно...

Він простяг був знову руку, але тепер уже учитель не дав йому своєї. Зовсім збентежений, Роман швидше пішов з хати і чув, як слідком за їм учитель пробубонів:

— Всякий тебе хамлюга лезет знакомиться!

Поки вийшов Роман на вулицю, його збентеження минулося, і він тільки був страшенно лютий на вчителя за образу. "До кого ж би мені ще піти?" — думав він і побачив зараз же біля школи волость. Повернув до неї.

Тут уже йому пощастило, бо виявилось, що писар був його колишній товариш. Батько його ще хлопцем оддав до щколи аж у містечко, там він і вивчився на писарі. Цей сам добре вмів "по-образованому" і радий був Романові.

— Сідай, брат, сідай! У нас у волості нікого нема: старшина, староста і всяке начальство подалося снопи возить,— дак я сам тут і старшина, і староста, і все.

Роман сів біля столу, покритого зеленим, старим, скрізь чорнилом заляпаним сукном. Писар, Григорій Павлович Копаниця, був таких літ, як і Роман, але вже добре відпасся на волосному хлібі, і його заялозений піджачок був вузький на гладкі плечі. Він крутив свою руденьку борідку і залюбки розказував Романові, який йому великий клопіт у волості, що старшина дурний, він сам усе мусить робити, і за себе, і за старшину справлятися, а плата мала, а "так собі посторонній доход тоже не значительно большой". На домик так-сяк збився, а більше й ні з чого...

Тоді почав розказувати Роман, як він жив у городі — спершу в солдатах, а тоді на службі в палаті; тільки він уже не казав тепер, що був швейцаром, а говорив, що був "таким служащим, што, знаєш, над-зираєть за йзданієм".

Тоді збалакались за мужиків, і писар їх лаяв, що народ став неслухняний і все хоче, щоб на дурничку йому роблено, мов і не тямить, що, хоч такси й нема, ну а всякому звісно, що опріч годової плати, треба писареві і за кожну роботу — чи за пашпорт, чи за розписку, чи ще за що — окремо заплатити... а мужик коли й скаже, що принесе мірку картоплі, то пришле тільки півмірки, і отак усе...

Гомоніли довгенько,, аж поки писар сказав:

— Ну, знаєш шо, Романе Пилиповичу? Хадьом до мене обiдать! Пошаную тебе для нового знакомства!

Роман томy був дуже радий-. Вже виходячи, стріли на порозi врядника Івана Iллiча, трохи старішого за їх обох чоловiка, непоганого з себе, з пiдстриженою гострим клинцем .борідкою. Писар зазнайомив його з Романом та й теж покликав до себе обідати. Цей хоч і пообідав, та не мав зараз чого робити, то пішов.

Писар жив у гарненькому домику, прибраному по-міщанському, з стільцями, з топчаном, з комодом та стареньким буфетом, поставленим у найпараднівну хату, з яснофарбованими малюнками під склом по стінах. Видко було, що добродій Копаниця даремне звав "так собі посторонній доход" "не значительно большим". Гостей стріла писарка — молода, обгодована і свіжа молодиця-моргуха.

— Улясю,— сказав весело писар,— давай нам обідать, та ще й швидко! Та ще й доброго!

— Буде й добре, буде й швидко! — сміючися привітно, відказала молодиця і побігла в пекарню.

Незабаром справді сиділи за столом. Писар витяг з кишені пляшку горілки і поставив на стіл.

— Доброхотное даяніє? — спитав, підморгнувши, врядник.

— З капосного Омелька,— відказав господар,— нада було б больш, та вже хай буде й стольки.

— Всяко даяміє благо, а надолужити можна не тепер, то в четвер,— порадив урядник.

— Істинної — згодився писар.

Випили но чарці, і хазяйка чарочку хильнула, і тільки взялись до борщу, аж у сінях щось затупотіло.

—А чи дома хазяїн? — почувся звідти товстий голос.

— А, Михайло Григорович? — Сказав писар. — Ідіть! — Iдіть! Дома! — І він одчинив двері.

У світлицю ввійшов невисокий, але товстий рудий чоловік, убраний у гарну чумарку, з картзом у руках. Цього Роман знав: це був крамар Сучок. Хазяї почапли садовити його за стiл. Вiн повагом, з протягом вимовляючи кожне слово, упеняв спершу, що вже пообiдав і зайшов за ділом, але таки сів. Винили знову й почали їсти смачний борщ, Поки під'їли, то мало розмовляли, але потім уже, по четвертій виgивши (і писарка Уляcя щоразу по півчарочки), зробилися всі веселі й гомiнкi. Роман бачив, як Уляся все моргала на врядника та припрохувала його. Сучка не припрохувала, але той і сам добре їв, важко сопучи. Пообідавши, позакурювали і пішли в садок — господар із Сучком попереду, за їми Роман, а позад усіх урядник з писаркою. Озирнувшись випадком, Роман побачив, як урядник займае Улясю за стан, а вона, сміючися, свариться на нього пальцем, показуючи, що побачать передні, і Романові одразу стало заздро й шкода, що не він займає червонощоку, веселооку писарку.

В садку полягали й посідали на траві і знов почали розмовляти, кожен здебільшого про свої діла, і всі якось чіплялися за мужиків: одному мужики тим не догодили, другому іншим. Сучок казав, що мужик хитріший за чорта, а врядник доводив, що хоч він і хитрий, але дурний, і розказав, щоб підперти свою думку, про дурного Хому, як він мило поїв. Усі страшенно реготалися, а заохочений оповідач докидав одну по одній ще й інші брехеньки про мужиків: про те, як мужикові перемінили його хахлацьку голову на чортову; про те, як солдат і хахол кипіли в пеклі в казані; чорт сказав: "Салдат!" А салдат: "Ась?" — "Ну, вилазь!" — Тоді до хахла: "Хахол!" — "Шшчо-о?" — "Ну, сіді іщо! Вот тібє за хахлацький язик — у пеклі сиди!"

Всі знову реготалися, а писарка навіть кричала тоненько:

— Ах, прелість! Ах, прелість!

Вона служила в панів за покоївку і там навчилася так кричати.

Потім повернулися в хату, і пили чай, і знову весело гомоніли...

Сучок пішов, бо йому треба було в крамницю, але Роман з урядником досиділи аж до вечора.

В хатах уже посвітилося, як Роман вертався додому. Як увійшов у хату, сім'я саме вечеряла.

— Бач, от де й наш приблуда! — озвавсь, ласкаво сміючися, батько.— Де це ввесь день швендяв?

От, хіба в його нема тут добрих людей, знайомих! — І Роман почав розказувати, що він ходив до вчителя і так гарно з їм познайомився; а тоді був у писаря, і як добре його там приймано... Мати раділа, слухаючи, як її сина гарно вітають; інші мовчали.

— Та сідай уже, синку, ближче до столу та вечеряй! — припрохувала мати.

— Вот, я таких страв наєвся у писаря, што вже мине вашої вечері не хочеться.

Матері це трохи не сподобалося, що син понижає її страви, але він того не помітив і знов почав розказувати про писаря: як він добре живе та як добре бути писарем.

— Та воно добре,— озвався Зінько,— та тільки ще краще було б, якби писарі більше по правді робили, а то... он і цей такий, що примів би — дві шкури з тебе драв би.

— Ну, це, братуха, пустяк дело,— одказав Роман,— на то щука в морі, штоб карась не дрімал. Кажен з свово ремесла можить сібє бариш брать.

— Нехай і бариш, та не здирство,— озвався батько,— а то цей був такий харпак, що сіряк на хребті не держався, а тепер уже бач у які достатки з тих баришів убився. Ти б, Романе, краще не водився з ним: він тебе на добро не напутить, а люди про тебе погане казатимуть.

— А какоє мине вніманіє до людей? — одказав Роман, здвигнувши плечима.— У нас своя кунпанія. Ну, што там розбалакувать: врем'я спать.

Забрав одежу і пішов спати в клуню. Умощуючись на соломі, згадав, які високі й м'які подушки, квітчастою ковдрою застелені, він у писаря бачив. І йому стало заздро, і схотілося такої саме гарної світлиці, м'яких подушок, доброї страви з горілкою і червонощокої жінки... А хата батькова здалася йому такою негарною й чужою... та й люди в тій хаті... Велика штука, що вони йому свої. Коли ж вони такі...мужики! І по правді врядник та писар з мужиків сміються, бо вони живуть так, зовсім "без понятія, как настоящая необразованная животная". Хіба ж він може так жити? Коли ж він тепер зовсім інший чоловік став.

Він усе думав про це і не міг заснути. Поруч із тим, що він бачив сьогодні, згадувався йому город, вулиці з ліхтарями, світлиці в палаті, де він був за сторожа... цирк — от туди щодня ходив би! А тут ця тісна хата з лавами, з рогачами..: Цей батько або Денис, що як скаже слово, та так і верне язиком "на верле"...