Songe du vieil pelerin (Пісня старого пілігрима) - Москалець Кость

С. Еліот, "Іст Коукер"
1

І чим далі міцніє затятість,
тим ти нижче вклоняєшся лікарю,
єдиному, хто не може тебе втішити,
єдиному, хто не потребує втішати.

Все частіше виходиш на вулиці,
безладно наклеєні на планету.
Все частіше знаходиш монети,
карбовані в п’ятому році, вночі.

Люди вже не бояться тебе.
І неврожаю вже не бояться.
Все частіше разом із ними радієш
грації танцюристів, усмішкам повій.

Я їхній, лікарю. Хто мій позивач?
Хто, як не цей перехожий,
мій довільний заручник?
І в чому не винен я?

2

Липи замислюють бджіл.
Липи — мені повернуто,
бджоли — мені.
І дарма, що немає гостинців нашим —
не те, що циганським — дітям,
адже лиш Марія з пучечком безсмертників
віншувала мене з народинами завше,
замислено витираючи пилюку
на старій радіолі.

— Ти вигадав мене, — каже лікар. — Ти
вигадав місто і липи, і бджіл.
Ти вигадав Бога, мов нетлю,
що рветься щоночі до хати,
щодня — із неї.

3

— Ти вбив. Тепер ти мусиш бути, —
каже лікар.
Татарське зілля, здивлене й зажурене.
Продовжуй потайки мережить собі пута
під синім небом, між трьох стін.
Тобі не буде лиха, бо ти хворий,
ти хворий на недолю, — прости.
Хіба це важко — поміняти в вазі воду,
чи уночі в кімнату нетлі напустить?

4

Ти заламуєш руки і так боляче просишся,
піднімаєш останні знамена плачу.
Апельсини на брук — і поко… ой, покотяться
серед білої вулиці — і дітей — і дощу.

Де я? Мають натомлені птиці
під високими зорями, над широкими площами.
Усміхайся, заплющуй тихесенько очі, —
ти непроханий тут і непрощений.

5

У театрі, Галинко,
ми не зможем бути самотніми.
Ти ж бо знала.
Щебече в руці картонний квиток
для проїзду в загальних вагонах
поїздів пасажирських,
що поїдуть сьогодні
в моє місто.

Слава Богу, що я не побачу тебе мертвою.
Слава Богу, що я не побачу тебе.

Лиш не сердься.
У виставі, Галинко,
глядачам заборонено участь брати,
плювати на підлогу і лузати насіння.
Та знаходяться певні ексцентрики,
що собі дозволяють усе це,
і, звісно, зазнають справедливої кари
з боку адміністрації —
штраф або смерть.

6

Як дивиться лікар в очі Марії! —
голуби купаються в погляді,
приливають пір’їни до скронь,
змушують посміхатися ріллю і росу
на покинутому звечора плузі.
І довіра єднається сяйвом
із сяйвом коралів на шиї.
І рвучкість, з якою знімає вона сукню —
то рвучкість кісток до біління свого.
Як чужіша тобі пучок безсмертників —
пропорційно своєму засиханню.
Чим міцніше стискають вони руки,
чим ближче —
тим далі.

7

І чим далі міцніє затятість,
тим ти нижче вклоняєшся мамі.
Купуєш іграшки та гвоздики,
приносиш і віддаєш наодинці.
Не любові вже просиш —
копійок на сиґарети,
бо за ті, що знайшов на вулиці,
вже не купиш
ні сиґарет, ні іграшок, ні гвоздик.
Викликають лиш посмішку
в антиквара.

Все частіше виходиш на вулиці,
спокійно досліджуєш релігію спектру,
вибухаючу в світлій липневій воді,
в контрапункті хмар,
щойно вирізьбленому вітром, дощем, далиною.

Вже нікуди ти не поїдеш,
Бог із ним, з тим святим Граалем,
з нами Бог.

Проходить час — і кров твоя — дим,
і хата — срібне колібрі — вмира на долоні.
Вже не мудрий — бо є зраджене Слово,
і не той, хто питає — бо є сказане Слово,
і не той, хто вчить — бо Словом не вчать.

1983
Частина четверта
Для троянди (поема)
Rose, oh reiner Widerspruch. Lust.
Niemandes Schlaf zu sein Unter soviel
Lieder.
I

Руйнуючи свою безмовну самотність,
Я нищу свою свободу.

Люди не ті, за кого їх вважають;
Не ті, за кого видають себе;
І не такі, якими видаються самим собі.

Постійно стережися
Великої зараженості і заразності
Кожної людини без винятку.

В боротьбі за викривлене
І демонічне життя та відповідний світогляд
Ця п’яна і задурманена істота
Здатна винищувати як подібних собі,
Так і неподібних.

Через це будь невидимим,
Неосягальним і недосяжним.

Погляд на себе очима людей
Робить тебе відкритим для них
І незакінченим, бо закінчення твоє відтак
У тих, хто довкола.

Свідомо зроблена помилка
Означає втрату чистоти
нікомуненалежності,
уподібнення людині
і перехід в її стан, місцезнаходження
в котрійсь із людських систем, зумовленість, залежність і бруд,
які тільки людина і може витримати.

Уникнути законів отари
І загрози натовпу —
Можливо.
Для цього треба остаточно
Усвідомити власну відмінність
Від людини, недолюдка і надлюдини.

Я відрізняюся від них так само,
Як троянда від ворон.
Будь непроникним і знай,
Що зовні ти порожній.

II

Ти безіменний, ти неназваний,
Адже кожне ім’я
І сама необхідність називати
Виникли з потреб людини.

Те ім'я, яке тобі дали
При народженні,
Не означає нічого,
Воно цілком випадкове.
Замість нього могло бути зовсім інше.

Троянда не знає того,
Що вона "троянда".
Вона не має власного імені.
Ім’я троянди не існує;
Ім’я троянди — ілюзія,
Тоді як сама троянда —
Дійсність,
Чиста у своїй безіменності;
Безіменність, неназваність, неозначуваність
— це теж нікомуненалежність.

Не шукай собі імена.
Навіщо тобі це робити,
Якщо тим самим займаються люди?
Люди все на світі понабивали іменами
І вважають, що їм належить усе;
Але людям і іменам не належить
Нічого.

Як і троянда,
Ти не можеш мати дійсного імені,
Тому що кожне ім’я недійсне,
І не має нічого спільного ні з трояндою,
Ні з тобою.

"Є" — це "є" троянди;
Сказати більше про неї неможливо,
Та й саме "є"
Не треба проказувати вголос,
Воно невіддільне від троянди.
Воно не запізнюється,
Бо кожне слово —
Це запізнення, луна і криве дзеркало;
Це розбивання цілісної
Єдиної троянди
На тисячі
Нічим не об’єднаних між собою
Скалок.

Троянду можна тільки побачити сповна,
Висловитися про неї неможливо.

III

Назвати — отже, зробити власністю;
Але людям і назвам не належить
Нічого.

Мова — найбільша омана людини.
Дійсність — не сон, вона дійсна;
Сон — це мова і мова — це сон.

Через першопричину —
Нікомуненалежність усього —
Висловитися неможливо ні про що;
Але єдине бажання,
Яке виникає в людей
При зустрічі з дійсністю —
Це бажання негайно назвати її,
Перенести цілком дійсне явище
В площину понять і свідомості
З тим, щоб, знов-таки, мати його.
Отак з нікомуненалежної дійсності
Виникає м а й я, якій належать усі люди.
Майя слова, майя назви,
Ілюзія власності, залежність від ілюзії
І зумовленість нею.
Була одна дійсність,
Потім друга, за нею третя —
Неможливо перелічити і описати
Кожну з хвиль єдиного океану,
І ні в кого, крім людей,
Такої потреби не виникає.
Мова безпосередньо стосується подиху,
Вона — коливання того ж повітря,
Завдяки якому я живу.
Але мова — це тріщина,
Це розбивання одного плавного подиху
На ряд фрагментів.
Розбивання цілісної єдності скла
На скельця до калейдоскопу.

І чисте відчуття, і чистий настрій,
І чиста думка оскверняються словом,
Спотворюються і руйнуються ним.
У слова є лише йому належна
Дійсність ілюзії,
І тільки в цьому ілюзійному середовищі
Воно живе.

Слово — рефлексія,
Якій ніколи не буде кінця;
Як неможливо знайти останнє число,
Так неможливо знайти останнє слово
І кінець рефлексії, яку воно створює,
І кінець ілюзії, яка виникає через слово
І щезає разом з ним.

Мова існує завдяки подиху,
Розбиваючи його, четвертуючи, обмежуючи;
Мова існує також завдяки мисленню;
Мова паразитує на одному й на іншому,
Ніколи не в стані бути дійсним мисленням;
Мова може бути
Тільки ілюзією мислення.

IV

Мислення також існує завдяки подиху.
Якщо ти прибереш цю ілюзорну стіну
Поміж мисленням і подихом,
Якщо ти знешкодиш мову,
Тоді, коли чистий подих і чисте мислення
Зіллються —
Тоді щезнуть припущення,
невпевненість і недовіра до себе,
а буде дійсність, одночасна з тобою,
і ти — одночасний з дійсністю,
і ти будеш дійсністю.

Тіло твоє бути повинно
Сяйним безмірно, як тіло троянди,
Чисте в доцільності.
Воно цілком позбавлене зайвини.
Воно сильне, пружне і струнке.
Тіло троянди прекрасне
І чарує своєю єдністю, — неможливо сказати,
Де тіло троянди,
А де вона сама.

На кожне порушення нікомуненалежності
Тіло відповідає болем.
Люди дуже люблять завдавати біль;
Муки подібних їм і неподібних
Приносять людям насолоду;
Що більші муки, то більша насолода;
Що більша подібність жертви до людей,
То більше вони радіють, —
Це ще один спосіб їхнього задурманення.

Тому ніколи не уподібнюйся людям.

Їм дуже цікаво мучити смерть,
Присутню в тілі;
Ця цікавість і насолода
Виникають з великої ненависті людей
До нікомуненалежності іншої істоти
І до її смерті.

Тому мертва істота для них нецікава.
Зів’ялу троянду вони викидають
На смітник.
Дехто з людей знаходить втіху
В муках свідомості іншої істоти,
І таких більше, ніж тих,
Хто кохається в муках її тіла.

Йдеться не про перемогу
Над муками власного тіла,
А про перемогу над свідомістю людей.
Бо все це для них є грою, —
І боротьба, якої вони прагнуть.
І муки, і проникнення за межі
Чиєїсь нікомуненалежності, —
Все це для них тільки забава.

А коли з-за тих меж
Раптом дихне на них вогонь всеспалюючий;
А коли збагнуть вони,
Що це вже не гра, —
Тоді вони втікають, не озираючись,
Тоді вони плачуть і скаржаться іншим людям
На той вогонь,
І бояться повертатися туди,
І мріють про одне, —
Як вогонь знищити.

Ось чому треба уникати людей,
Як роблять це звірі, боги і птахи.

V

Довкола блукає безліч ловців твого розуму;
Течуть брудні потоки брехні;
Довкола сіті ілюзії, яка хоче належати всім
І всіх хоче мати своїми.

Варто один раз напитися з цих калюж, —
І ти вже отруєний,
І ти мислиш як людина,
Так само безмежно гордий
Зі своєї задурманеної свідомості,
І відчуваєш рабську єдність
З натовпом нечесних, недобросовісних
Гравців,
Спільний напрям думок,
Одностайність висновків,
Любов до всього людства без винятку,
Не усвідомлюючи, що ти просто п'яний
І впав дуже низько.

Недобросовісність,
Відсутність культури духу та мислення
Витворили огидний світ,
У якому існує людина.

Все дійсне для неї є страшним і небажаним,
А в першу чергу — смерть.
Почуття страху перед людьми
Або перед нічим,
Почуття турботи ні про що,
Або про все зразу,
Або про те, що не є конче потрібним
Для дійсного існування,
Недостовірність ілюзії,
Яка є життєвим середовищем людей,
І подібне, —
Все це перетворило
Просту і прекрасну дійсність
На кошмар божевільні,
Де є найрізноманітніші вияви
Одної-єдиної хвороби
І немає жодних ліків,
Крім тих, які заспокоюють
Чи присипляють,
Тим самим відбираючи
Останню можливість порятунку, —
Шлях до дійсності.