Над прірвою в Озонії - Чемерис Валентин

Я весь час перебував під цілодобовим наглядом — як і інші прооперовані — стіл чергової медсестри за три кроки від наших ліжок і досить було вночі або вдень ворухнутися чи й просто зітхнути, як відразу ж виростає постать у білому: вас щось турбує?

На четвертий день під вечір (вже вікна почали чорніти) я раптом відчув пахощі знайомих духів. Розплющив очі і не повірив їм: біля мене — в реанімації!!! — стояла дружина в білому, явно з чужого плеча халаті, в марльовій пов’язці.

— Ти мені… привиділась? — запитав я пошепки, надсилу повертаючи язиком в пересохлому роті.

— Ні, це я насправді. Мені дозволили зайти до тебе на дві хвилиночки…

— Присядьте, аби вас не було видно, — почувся сердитий крик.

Дружина поспіхом присіла навпочіпки, аби її голова не вивищувалася над моїм ліжком і, отже, її не було видно в реанімаційній палаті.

— Валюшко, про все інше — потім, а зараз про головне. Перше, я дуже хотіла тебе бачити. Чотири дні чергувала під дверима реанімації та все просила бригади впустити до тебе, доки сьогодні наді мною не зжалілись… Друге. Я говорила з хірургом — у тебе все гаразд. Не хвилюйся, операція відбулася вдало, вони тебе врятували. Прогнози тільки оптимістичні, будемо жити. І довго, і щасливо. Чекаю, коли тебе переведуть в палату, тоді про все й поговоримо. І наговоримось за всі ці дні.

Ми встигли перекинутись ще кількома словами, як біля нас виросла чергова медсестра.

— Побачення закінчено — дві хвилини минуло. Прошу вас вийти, бо мене виженуть з роботи за грубе порушення режиму. Застерігаю ще раз: цілувати хворого категорично заборонено. Йому ще не вистачало підхопити з вулиці якогось мікроба чи інфекцію… Навіть доторкуватись до чоловіка не раджу. Лише кивніть йому головою, посміхніться… Ну, ще повітряний поцілунок… Все, все, пішли, — і майже витягла дружину з реанімації.

Але ті дві хвилини побачення оживили мене, сколихнули, пробудили інтерес до життя і після них я став швидко видужувати, вишкрібаючись як із ями і на шостий день після консиліуму мені, нарешті, дали добро: можна переводити в палату. Санітарка, вмиваючи мене вранці, подивувалась моїй шестиденній щетині.

— Гарний, гарний з бородою. В палаті вже поголишся, прийдеш нарешті до тями і помолодієш. Навіть саме почуття, що ти вже не в реанімації, а у звичайній палаті, тебе швидко поставить на ноги.

Першим привітати мене "з переселенням" прийшов мій рятівник, хірург. Як завжди його привітні очі, що ховалися в густу сіточку дрібних зморщок-павутинок, були повні усміху й приязні. І взагалі він — сама доброта. Дванадцятий рік працює в хірургічному відділенні лікарні без єдиної відпустки! Це ж треба! У відділенні початок роботи о дев’ятій, а він незмінно з’являється о пів на сьому й відразу ж починає обходити хворих — і так дванадцять років підряд. Більше того, щосуботи він теж працює і лише зрідка дозволяє собі вихідний у неділю. Отакий чоловік.

Жуючи ґумку — його, здається, улюблене заняття, — він почекав, доки медсестра з блоку перев’язок зняла на моєму животі наліпки бинтів та салфеток, оглянув рану, шви, подавив живіт у кількох місцях, задоволено гмикнув, як замуркотів.

— Прекрасно! По видужуванню ви вже випереджаєте графік на добрих три-чотири дні! Просто приємно мати справу з таким пацієнтом. У вас, молодий чоловіче, — я був трохи старшим за нього, але він не тільки мене, а й усіх, з ким розмовляв, незмінно називав молодим чоловіком, — діло йде на добру, — тьху, тьху, тьху! — поправку. Завтра почну знімати перші шви. Сьогодні з вами побесідує дієтолог і почнемо запускати вам шлунок — власне, те, що від нього зосталося. Маленьку торбиночку без сальників. Себто без шлункових кислот, які довелося видалити. Але не переймайтесь, зрештою, поступово, за рік-два шлуночок ваш, чи те, що від нього зосталося, витягнеться — він має таку здатність і досягне відсотків вісімдесяти того, що у вас був. А кислоту для травлення вам замінятимуть пігулки. Їсти почнете з двох ложечок вівсянки і пари ковтків води. Через день аж цілу чашечку вівсянки вам принесуть. Шлуночок запрацює і ви поступово, поступово почнете повертатися до нормального життя — якщо так можна назвати життя на пігулках і дієті… Що я вам взагалі можу сказати, молодий чоловіче, — добрі його очі ховаються у ще густішу сіточку дрібних павутинок, — вам повезло. Вам неймовірно повезло! Ви народилися в сорочці! Ще на день-два забарилися б з операцією і… І я тоді не дав би за ваше життя і, даруйте, п’ятака. Слава Богу, ми встигли. В останній день, але встигли. Хоча й замість планової години п’ятнадцять хвилин провозилися з вами майже чотири години. — Ліквідовували ускладнення, яке вже було почалося, але ще не встигло набути незворотніх процесів. Витягли вас з того світу, з отієї чорнющої чорноти, даруйте за тавтологію, з отого провалля, у якому ви побували. Тепер радуйтесь життю і вчіться цінувати його. Кожний день, дарований Богом. Ба, навіть кожну його мить. Живіть довго й щасливо. Правда, до кінця днів ваших, виділених вам Господом, вам доведеться дотримуватись дієти щоденно, перед їжею вживати пігулки. Крім того, ми направимо вас на ВТЕК, де вам призначать інвалідність. Орієнтовно, другу групу. Але це дріб’язок, головне, що ви будете жити. І — радуватись життю. А це, думаю, не мало. Чи не так?.. І — насамкінець. Сьогодні, після крапельниць і всіх необхідних процедур, обережно зведетесь і посидите в ліжку хвилин десять-п’ятнадцять. Якщо в голові не запаморочиться — так же обережненько встанете. Точніше, зсунетесь з ліжка, тримаючись за бильце. Трохи постоїте, звикаючи до вертикального положення, потім — але під страховкою дружини — пройдетесь по палаті. І навіть… Навіть можете підійти до вікна. В обнімку з дружиною, і подивитесь, який за вікном світ білий, розчудесний! Він взагалі прекрасний, наш єдиний і ні з чим не зрівняний світ білий, а для вас він зараз буде просто неймовірно прекрасним, коли людина нарешті відчуває, що ж таке насправді життя. — Посміхнувся. — Ви знаєте, що таке озон?

Я мить подумав і відповів, як на екзамені:

— Газ синього кольору з різким запахом — алотропічна видозміна кисню, що має окислювальні і знезаражувальні властивості — здається так. Крім того, на висоті 25–50 кілометрів від Землі знаходиться шар озоносфери, в якому кисень об’єднаний в молекули газу озону — газу, що складається з молекул, які об’єднують в собі три атоми кисню… У природі озон виникає з алотропної видозміни кисню під час грози…

— Ух… ти, — подивувався хірург. — Ви, певно, були зразковим у свій час студентом! Навіть я цього не пам’ятаю… Так ось до Києва зараз наближається грозовий фронт, а тому повітря так пахне озоном, так пахне!.. Подихаєте ним і ви. Коли ще в місті так пощастить подихати озоном після гарної грози.

Підтримуваний дружиною, я підійду до вікна, розчиненого навстіж, вдихну на повні груди і здасться мені, що я вперше — і це на початку сьомого десятка літ! — відкрию для себе світ білий. В розпалі був травень і всю ніч я спав неміцно і слухав, — в міждерев’ї, за вікном палати невгамовно співали-витьохкували солов’ї…

Пахтіли кущі розквітлого бузку.

— Господи, невже бузок зацвів? — вихопилося в мене. — Коли ж він устиг?

— Поки ти лежав в реанімації… Піднялася температура повітря, з’явилося літепло і він як на очах розквітнув!

На зеленій-зеленій травичці жовтіли очки кульбабок, де-де виднівся іван-чай…

По той бік вікна зненацька пролетіла синьошийка, звана ще варакушкою — з родини соловейків — і, наче вітаючи мене, тьохнула раз-другий…

На яворині, змахуючи довгим хвостом, скрекотіла білобока тіточка-сорока. Це ж, мабуть, на хвості принесла мені якісь добрі вісті?

Стукотів дятел, виспівувала голосиста іволга.

Чути було, як десь далеко-далеко за лікарняним лісом-парком, можливо й за Києвом, чи десь за Китаєвим та Пироговим чи й далі на південних просторах гримів, приглушений віддалю молодий грім-громенко. З-за обрію вже висовувались зубці чорно-сизого громаддя хмаровищ, з яких вилітали зигзаги блискавок, але вище ще сліпучо сяяло сонце.

Верховіттям високих дерев хвацько пронісся вітренко.

Пригадалися чиїсь рядки — чи не Максима Рильського?

Прокотився грім з розгоном,

Грають блискавок шаблі,

Пахне морем і озоном

Від притихлої землі…

Спрагло вдихалося озонисте повітря.

А в думці ні-ні та й зринали слова хірурга: "Ми вас порятували, вчасно витягли з того світу". Цього разу так. Але ж настане час, коли вже мене ніхто не витягне і не порятує. Та хіба тільки мене? Така доля кожного й нині сущого на землі. Недарма ж кажуть: життя ще особливе й тому, що воно між буттям і небуттям, що воно завжди на лезі ножа, а тому ми всі роковані.

І нічого нам не залишається, як жити і радуватися — поки живеться і радується.

І ще здалося, що я все ще стою над прірвою в Озонії, щасливій країні, де всі ми — тимчасові гості, з якої — як не крути, як не верти, — а вихід, якщо надійде твій час і бевкне по тобі дзвін — у прірву небуття. І тоді вже ніхто не прийде тобі на допомогу і не порятує тебе на краю прірви.

А надійде ж той час, хочемо ми того чи не хочемо. Прірву подолати двома стрибками не дано, а одним… Ні, краще живи і радуйся. Живи і радуйся! Живи і радуйся!

Хоча б тому радуйся, що небуття так близько від нашого озонистого буття. Чи не тому й життя має свій неповторимий смак і свою привабливість, що часом буває аж лячною. Бо ніде так не живеться і ніде так не радується, як у щасливій країні Озонії на краю прірви, з якої моторошно віє холодом небуття і яка тебе вірно і незрадливо чекає…

А чорне громаддя хмар все ближче й ближче, вже он воно здається по той бік лісу.

Цвіркають, лютуючи, блискавиці.

Але ще сяє сонце і пахне озоном. І безтурботно на яворині скрекоче сорока, змахуючи довгим хвостом — мабуть, таки й справді добрі вісті мені принесла.

І квітне бузок, і жовтіють кульбабки на зеленій-зеленій травичці і ти, бодай і йдучи вже з ярмарку, все ще відкриваєш для себе світ білий.

Який же він прекрасний!

А втім, як писав ще Омар Хайям: якщо гарне вино не змішане з водою, немає потреби його хвалити…