Нові часи - Маковей Осип

Так і чув він у своїм серці, що треба як-небудь потішити кума, та й йому самому було дуже ніяково на душі.

Випили, що випили, наговорили на молодого Лановича, скільки влізлося, а там, при третій склянці меду, і кинули про се балакати, бо обидва зрозуміли, що Домінка ще молода, і посаг має незгірший, то пару собі знайде. Вона не дуже й тужить за Лановичем... Размова пішла про господарство, засіви, торги, податки,— а коли на стіл прийшла п'ята склянчина, обидва вдарили долонями об стіл, аж склянки підскочили, й рішили, що таки зовсім нема чого журитися. Одна тільки ще журба лишилася в серці старого Магери, що його прозивають Вороною. От і сьогодні він заглянув до города, а там хлопці з яблуньки ще залепуги рвуть.

— Я до них, куме, а один як крикне: "Втікаймо! Ворона йде!" І втекли. Ну, скажіть, куме, яка з мене ворона? Де ж я подібний до ворони?

— Звідки ж вони, куме, кличку на вас узяли собі? Бо я то й сам чув не раз, а знати не знаю, звідки се.

— Е! — махнув рукою Магера, почастував кума таба-кою і сам понюхав.— То ще, як я був в Італії на війні, то стояв довго у Вероні — місто так називається: Верона, а не ворона. Потім, як вернувся, оповідав се декому, а люди: ворона й ворона! Не розуміють! Говори їм за Венецію, Флоренцію, Верону: — а вони: ворона! Чоловік світа зоба-чив, а ти що?... Гей, куме! То були часи, як згадаю! Грошей повні кишені! Вина — як води! На квартирі, бувало, скажу до своєї господині: "Signora, datemi qualche goccia!" 1 — а вона, як та ласочка, так скаче коло мене. "Subito, signo-re!"2 — і поназносить усякого добра: їж, пий і веселися! Добра була душа, отся італьянка. Все чудувалася, що в мене таке біле волосся було. Ну, але я був собі хлопець — зух! Пийте, куме!

— Годі вже! — відпрошувався кум.

— Пийте! медок добрий!

Ще побалакали хвилину. Магера заплатив, і куми розійшлися.

Веселий вертав Магера додому — куди й журба ділася! Але він сам міркував собі і тямив іще добре, що, може, трохи забагато випив, і щоб се людям не впало в очі, не приставав на дорозі ні з ким до бесіди, тільки йшов просто додому. Він мало коли пив і соромився перед людьми втратити дещо з своєї поваги.

Ставши у себе на подвір'ї, він глянув крізь відчинене вікно у світлицю. Там стояла його жінка, одягнена у зовсім новеньке убрання, а Срулиха аж'крутилася коло старої, так щось поправляла та примірювала та значила собі. Донька була тут також, вдоволена й усміхнена: її сукенка та блузка лежали вже на ліжку.

Стара Магериха так була захоплена своєю особою й новим строєм, що й не запримітила свого чоловіка.

1 Пані, дайте чим закропитися! (Іт.)

2 Зараз, пане! (Іт.)

— То завузьке на мене, трохи розпустіть, бо душить;— говорила вона до швачки, пробуючи сп'яти на собі вузький кафтаник, як у ту саму хвилину Магера сперся ліктями у відчиненім вікні і привітав свою жінку солодкою італьянщи-ною:

— Signora! Come siete bella! Vi amo! 1

Але Магериха, не така вчена, глянула лише на старого спідлоба й відповіла йому далеко не так солодко й до того по-нашому:

— Вступися ти, дурна вороно! Не заступай світла! Магера не зважав тепер на образу, яку від жінки прийняв

спокійно, лише далі величав її:

— О та dolce, cara, carissima Катерино! 2 Бігме, я тебе не пізнаю! Чи то ти моя рідна жінка, чи я брешу?

— Брешеш, старий! — відрізала жінка, не подумавши, бо не мала часу.

— Що? Я брешу? То ти вже не моя жінка? Ну, коли ні, то я собі знайду іншу. Нащо мені такої сивої та беззубої? Я ще не таку собі знайду!

Магериха образилася, бо хоч і справді не мала вже деяких зубів і се кожен бачив, але про те, що вона сива, не кожен знав, бо вона все так хитро обв'язувала голову хустиною, що сивину мало коли було видко. Тепер вона скинула із себе кафтаник і, користаючи з вільної хвилини, коли швачка щось собі значила, приступила ближче до вікна і спиталася в чоловіка з докором:

— Що? Ти вже впився?

— Але-о! Ще б із тобою потанцював, як молодий!

— І чому ти, старий, не шануєш себе?

— Як не шаную? Або що? Мені не можна випити? З кумом здибався — й випили трохи. Давно ж то я пив? Ще на Великдень!

— Чекай! чекай! Я тобі ще своє скажу.

— Та-бо ти, Катерино, май розум! — уже неначе просився старий, але Катерина й слухати його не хотіла. Тоді Магера вдався до Срулихи: — Слухайте, Срулихо, і розсудіть своїм жидівським розумом, по чиїм боці правда. І ти слухай, жінко! Правда, була у нас восени гуска? Добре їй діялося: їсти мала що, товста була. Ходила собі по подвір'ю: тільки жий, не забагай собі нічого більше. Отже, ні:

1 Пані, які ви гарнії Я люблю вас! (Іт.)

2 Моя солодка, дорога, найдорожча Катерино! (Іт.)

знудилося їй самій на подвір'ї, злопотала крильми й полетіла до інших гусок. Правда, де я її найшов? Аж у Богдан-ського. А чому? Бо в нього був цілий табун гусей, то й наша схотіла до компанії. Дурна гуска, а проте розум має! А чим же ж я гірший від твоєї гуски?.. Добре я кажу, Срулихо, чи ні?

Срулиха засміялася і згодилася з Магерою.— Чоловік,— каже,— без людей не може жити: знудиться самому.

— Ото ж то й є, відпога Катерино, аби-сь знала!

І на припечатання сеї справи Магера вийняв табакерку з кишені в камізельці, вдарив її двома пальцями спершу по вічку, а потім збоку, відчинив і понюхав усмак. Після того він, мов не тими самими очима, що перше, глянув на свою жінку й побачив щось таке, чого перше не запримітив. Жінка саме тоді зодяглася знову у новенький каф-таник.

— Що се? І ти вже вбираєш таке вузеньке?

Не втерпів старий, відступився від вікна й увійшов у світлицю.

— Ну-ну! Нехай же я подивлюся, яке опудало робить із себе моя стара. Бігмс! Прости, боже, гріха,— що ви, Срулихо, гадаєте зробити з моєї старої?

— Ніщо, ніщо, пане Магера,— заговорила кравчиха спокійно.— Адже на таке весілля повинна ваша жінка й ваша донька вбратися! Там же будуть самі панове: бур-мистр, асесор, уся комуна, комісар, декан...

— Овва! — відповів Магера зневажливо.— Ми більші пани! Вони всі з нас живуть.

— Ну, певно!— обурилася стара Магериха.— Або ж він коли дивиться на людей! Він у своїм замащенім убранні й на цісарське весілля пішов би!

— А проте я пан! Кождий знає мене!—відгіовів Магера гордо, походжаючи собі по хаті.— Ні! справді, стара, в тебе розуму нема. Шістдесят років не зважала на моду, а на старість здуріла.

— Та де ж се модне, пане Магеро?!—втихомирювала жидівка.— Або ви знаєтеся на модах?

— Що ти собі, Срулихо, гадаєш, що тільки ти знаєшся? — обурився Магера, хоч у душі справді не був певний, чи сей стрій на жінці модний, чи ні.— Нащо мені більше й знати? Своїми очима бачу'.зашнурувала мені мою стару, що аж посиніла.Уаіепе іп таїога '. Ще мені жінку вдушиш!

1 Йди до біди (іт.).

І вже приступив до жінки, щоби власними руками показати, що їй тісно, але вона відіпхнула його:

— Йди ти з своїми лабами! Ще поваляєш! Магера, проте, все ще раз любенько сказав:

— Carissima Катерино тіа!— чого ніхто в хаті не розумів, хоч воно таки показувало його добре серце.

Донька Маринця, як добре вихована дитина, тим часом зовсім не обзивалася й тільки боялася, щоб батькові не прийшло на думку оглянути й її нове убрання. Як на те, батько приступив до ліжка, застеленого біленьким простиралом із коронками, де побіч двох подушок із вишиваними пі швами лежала новенька рожева сукенка Марину, і й її блузка. Блузку він узяв у свої руки — донька аж поблідла зі страху — й тільки всього на ній примітив,— бо так у руках не міг осудити,— що в ній в деяких місцях було повкладене щось тверде.

— Що се? Дроти якісь чи тріски всередині?

Тут уже донька не втерпіла, прискочила, мовби мала не знати кого боронити, обняла свою блузу легенько, мов дитинку, і взяла її з рук татових.

— Положіть, тату, прошу вас... іще помнете.

— Н-ну!— заспокоював старий сам себе,— я не кажу, коли на дитину що справиш; воно молоде, але нащо тобі, стара? Чи не маєш у що вбратися?

Магерисі було вже сього воркотання забагато й вона відповіла сердито, не зважаючи на жидівку, яка врешті нічому не чудувалася, бо знала Магсрів здавна:

— Ага! Піду й я так, як ти, аби кождий здалека бачив, що йде козоріз... Іди спати, кажу тобі, старий табачнику, бо буде біда. Не зачіпайся, поки я добра! Коли ти вже по-італіянськи зі мною зачинаєш, то ти знаєш, чим то скінчиться для тебе?

Сі тверді слова жінчині зовсім отверезили Магеру. Він тямив, що коли вип'є, тоді в жінки ваги не має й нічого не вторгує. Звичайно, коли він тверезий, то вона мовчить і слухає, хоч усе зробить по-своему; коли ж трохи під-хмелений, то ужТнка терпить, терпить, а там потім і змиє голову, як не своєму. А того Магера не любив.

Жидівка вже'йе^довго й бавилася в хаті, забрала одежу, щоб дещо поправити, пригладити, і старий Магера не заводив уже суперечки за сукні.

Коли ж вийшла й донька з хати, він мовби й не випив нічого, спитався цілком поважно в жінки, що робити з тією коробкою, що переслала Домінка: чи передавати її до Ла-новичів, чи ні? Магерова також, мовби й не сперечалася перед хвилиною з чоловіком, зацікавилася його питанням, вийняла коробку зі столика, переглянула все, що в ній було, й задумалася.

— Справді, що тут робити? Ще коли б то були самі листи, то можна би їх кинути в огонь та й кінець справі, але то перстень якийсь, мабуть, золотий, і брошка, і шовкова хустина — затримувати того в себе не можна... Нема іншої ради — треба віддати.

Старий Магера мав сам се зробити, щоб ніхто не знав, навіть щоб і донька не довідалася. На те й сховав коробку в скриню й замкнув. Дуже було йому неприємно, та що діяти? Мусив віддати.

III

Минуло ще кілька днів. Весілля зближалося. Се можна було запримітити на цілім роді Милянів та Аановичів. Усюди готувалися то з приносами на весілля, то з одягом, щоб можна показатися міжа люди.

У Магери також робота аж кипіла,— адже Маринця мала бути дружкою. Вона-то, бідненька, хоч яка молода,— ледве сімнадцять літ їй минуло,— мала в своїй опіці світлицю і дбала справді про неї так, що й на рідного тата сварилась, коли він часом необачно заболотив поміст, який вона власними руками мила щосуботи. Сього ж тижня, перед весіллям і перед зеленими святками, робота була подвійна. Подружки, як звичайно, прийдуть дружбове, прийдуть і інші гості,— в світлиці мусить усе світитися, як у дзеркалі.