Нова заповідь - Винниченко Володимир
Секретар мав увести містера Віша без попередження, через те, коли вони вдвох увійшли, він не здивувався й показав Петрові головою на фотель навпроти себе, по другий бік столу. Містер Авс уклонився й вийшов, а Петро нерішуче сів на краєчок фотеля, не сміючи пірнути в нього всією спиною.
— Так, так! Чудесно. Видавайте, видавайте. Всього доброго.
І Стовер, нарешті, поклав слухавку на апарат.
— Ну, добрий вечір, містере Віше! — простягаючи руку через стіл, посміхнувся він. Петро вперше бачив посмішку в нього, і його вразило, як сильно змінилося лице від неї, — стало добре, просте, симпатичне (а зуби широкі й великі, як жовті лопаточки). Петро поспішно підвівся й потиснув руку.
— Ну, вже дозволено вам ходити? Знаю, знаю. Сідайте. Хочу з вами поговорити докладніше. Та сідайте як слід, зіпріться спиною, вам ще не можна стомлюватись дуже.
Петро, ніяково посміхаючись, усунувся в глибокий фотель і сперся на м'яку спинку його.
— От так. Ви не курите, здається? Знаю. Добре робите. Це теж рідко. Після війни навіть жінки закурили. Мільярди цигарок викурює Америка. Один із наслідків війни. Найменший. Ну, так от, містере Віше, берімося до діла. Хочете вступити до моєї армії, що воює з війною?
Петро не чекав такого раптового вирішення своєї долі й від хвилювання аж трошки підвівся та й знову сів, тільки рівніше.
— 3... з радістю, містере Стовере...— навіть запнувся він. І ця радість так виразно, так щиро полилася з одверто розгорнених очей просто в лице Стоверові, що тому не треба було довго ламати собі голову, як прийнято його пропозицію.
— Добре. Я іншої відповіді від вас і не ждав. Тепер визначимо ваше місце в цій армії. Ваше місце буде дуже відповідальне, містере Віше, майте це на увазі. І не зовсім безпечне, навіть у фізичному сенсі.
— Тим краще...— посміхнувся містер Віш. Але посміхнувся не нахабно-фамільярною чи якоюсь там посмішкою рівного до рівного, а сумарною, простою собі посмішкою.
— Добре. Але це місце я вам даю через те, що маю до вас цілковите довір'я. Чуєте, містере Віше? Я твердо готовий сказати: цілковите довір'я.
Містер Віш не знав, що на це сказати, й ніяково буркнув:
— Дякую дуже.
— Тільки через це. Отже, ви матимете посаду начальника моєї ляйбґвардії, або, якщо говорити простіше, начальника моєї особистої охорони. Я маю багато ворогів, містере Віше (ви самі на собі зазнайомились із деякими з них). Не для себе, а для тієї великої справи, що я зачав, я мушу берегти себе. Не так хіба?
— О, певно! — гаряче скрикнув Петро, про себе весь час танцюючи й вигукуючи: "начальник охорони, начальник охорони!"
— Що це ви попередили атентат на мене, свідчить, що начальник охорони, ваш попередник, виявив себе не на висоті своєї місії. Я його усуваю і на його місце ставлю вас. Тепер моє життя залежить від вашої пиль-ности й відданости службі (я в них не сумніваюся). Але тим самим і ваше життя раз у раз є під тим самим ризиком, що й моє.
— О, що моє життя!
— Всяке життя цінне, Віше. А надто такої людини, як ви. Але це не всі ваші майбутні обов'язки. Мені доводиться провадити розмови з різними людьми. Я, крім своєї рідної англійської мови, інших не знаю (за працею не було часу вивчити їх. Я з п'ятнадцяти років, містере Віше, запряжений у тачку гіркого працівника). Отже, мені треба перекладача. Для простих розмов у мене є їх багато. Але для особливих треба людини, якій я міг би вірити, як самому собі, в якій би я був певен, що вона свято збереже всяку тайну. їх, цих тайн, небагато — я проваджу чисте й одверте діло, — але часом із тактичних мотивів деякі факти треба ховати від загалу. І от, за таку людину я вважаю вас, Віше.
Віш ізнову незручно вклонився на фотелі й зворушено промимрив:
— Це така мені честь і щастя, що я просто...
А сам готовий був ухопити високоповажаного містера Стовера під пахви й, як Кіндрата, підкинути його під саму стелю.
— Тим краще, тим краще, Віше. Але щоб як слід ви могли справлятися зо своїми обов'язками, ви, розуміється, повинні бути зорієнтовані в самій справі, в цілях її, у засобах і так далі. Ви повинні ввійти в дух моїх намірів. Ви не тільки будете служити, а й співпрацювати. Вам часом треба буде виявити свою власну ініціятиву, свою волю, своє розуміння. Це вимагає знання духу справи. Я настійно готовий сказати: ду-ху справи.
І містер Стовер, злегка випроставшись, скоса зиркнув на себе у величезне дзеркало.
— Так от, Віше, прошу уваги.
Віш одліпив ще більше свою спину від спинки фотелю й ще ширше наставив на містера Стовера одверті хлопчачі очі.
— Я розпочав війну з війною. Я вам уже казав, через що я взявся за цю велику справу. Я вам уже казав, здається, як до мене ставляться через це. Нема розуміння. Зауважте, Віше: я — не представник Волл-стріту. Я маю, може, співчуття в мільйонах мені особисто невідомих людей, але маю ворожість, недовір'я й нерозуміння у відомих і навіть близьких мені людях. Зауважте це. Але...
Тут Стовер застережливо підніс догори руку з сигарою між двох пальців.
— ...Але це мене не спиняє і не може спинити! Я сам себе поставив у такі виняткові обставини і сам несу відповідальність за свою справу. Відповідальність перед собою, перед справою і перед моїм покійним сином. Але мене це не лякає, Віше: коли я сам перед собою чистий у своїх намірах і цілях, коли не в своїх особистих інтересах я проваджу цю справу, то ніякий суд людей, ніяка ворожість не страшні!
І Стовер гордо вдарив лівою рукою по столі й зиркнув на себе в дзеркало (в правій була сиґара з сивою шапочкою попелу).
Петро так рухнувся всім тілом, так мимоволі вражено подивився на Стовера, що той звернув на це увагу.
— Вас це дивує, Віше?
— О, ні, я це... я це добре розумію.
— Ви розумієте? Ви були в подібних обставинах?
— Так, я був... Себто... Розуміється, такої великої справи я не мав, але....
— Річ не в великості справи. В найменшій справі можна бути відповідальним перед собою. Про мене кажуть: це — хитрість, це — покривання своїх зажер-ницьких цілей, уся ця акція Стовера. Як я можу довести, що це— неправда? Ніяк. Значить, через це я не повинен робити того, що вважаю за свій святий обов'язок перед собою? О, вибачте! Інші кажуть: "Це неможливо, протиприродно, мільярдер, капіталіст із природи своєї не може бути таким ідеалістом. Це якийсь фантазер, примхач, божевільний". Неправда! І я доведу їм, що це неправда. Я, Арчібалд Стовер, не перестаючи ні на хвилину бути капіталістом, усьому світові покажу, що капіталізм може і повинен боротися з війною. Справжньому капіталістові — чуєте, Віше, справжньому, чесному капіталістові, не потрібна війна. Йому потрібна праця, спокій, правильне, врегульоване життя — себто мир. Справжній капіталіст творить цінності, організовує життя, а не руйнує їх. Але є несправжні капіталісти, є хапуги, акули капіталізму, як їх правильно називають, отим війна потрібна. Бо то руїнники, себелюби, марнотратці. їм не потрібний ні розвиток науки чи техніки, ні добробут мас, ні співжиття й об'єднання народів. їм тільки потрібна їхня нажива. І коли вони можуть учинити всесвітню пожежу, вони охоче її вчинять, щоб серед загального жаху й паніки хапати оту наживу. І от, ці хапуги-капіталісти називають мене примхачем і божевільним, от ці капіталісти роблять проти мене змови, підсилають убійників. Оці самі й вас підстрелили за те, що ви їм стали на перешкоді. Що їм життя ваше, моє, десятків інших людей, коли вони готові кожної хвилини вбити десятки мільйонів людей, щоб на тому заробити! Ви — син священика? — раптом цілком несподівано спитав Стовер.
Петро поспішно хитнув головою.
— Так, священика.
— Розуміється, релігійний, віруючий?
— Так... — зам'явся Петро. — Звичайно, я віруючий.
— Я так і думав, — бовкнув Стовер. — Натурально: син священика. Тільки наша віра, мій молодий друже, не робить нас кращими, а бувши віруючим, ми брешемо самому Богові. А звідси, коли ми привчилися брехати самому Богові, з самим Богом чеками без покриття розраховуватися, то чому ж ми не можемо дозволити собі цього з людьми? Га? Чому, я вас питаю? Ви придивіться, Віше, ви прислухайтеся до всіх цих промов, маніфестів, декларацій, дебатів наших політиків. Це всуціль фальшиві акції, це чеки без покриття. Ви послухайте їх: усі вони страшенно віддані інтересам усього людства, народів, своєї нації. Усі вони жагуче бажають миру, всі вони пекуче ненавидять війну, всі вони про те тільки й думають, щоб роззброїтись, об'єднатися, зажити в злагоді. А в дійсності всі вони, як скажені, озброюються, гострять ненависть, готують різанину, війну, — трагічно!
Стовер схопився на ноги, випростався, мигцем глянув у дзеркало і швидко вийшов з-за столу. Петро теж рухну вся, щоб устати, але Стовер нетерпляче спинив його рухом руки:
— Сидіть, сидіть!
І, зупинившись проти Петра, він кумедно-пильно наставив на нього свої живі мавпячі очі.
— Я вам абсо-лют-но довіряю. Чуєте, Віше? — тихо, значно, навіть загрозливо-врочисто промовив він.
Віш з деяким ляком дивився на нього вгору.
— Я дуже дякую, містере Стовере, і надіюсь...
— Дяка тут ні до чого. Я хочу, щоб ви мене зрозуміли більше, ніж як мій службовець. І я певен, що така людина, як ви, зрозумієте. Так от, Віше, мій висновок із мого досвіду такий. Стару мораль треба геть залишити. А замість неї дати нову заповідь життя. Реальну, потрібну нашій добі, направляючу, контролюючу, творчу. Так, я непохитно готовий сказати: нову заповідь!
Стовер навіть головою труснув.
— Бо ми ж захлинаємось у наших урочистих де-кляраціях. У нас уже нема ні в що віри. Ми вже не маємо ніякого критерія на добре, справедливе, потрібне. Так, так, Віше. Ми не маємо ні на крихту довір'я одне до одного. Ми, як у глибокій, темній ямі, в паніці товчемося, гриземо, душимо одне одного. Криза. Всесвітня криза. А хто цю кризу створив? Стара мораль. От хто, Віше!
І Стовер сильно тикнув пальцем до Петра.
— А тому, Віше, насамперед треба боротися з основною причиною. Треба, повторюю, нову заповідь усього життя. А нова заповідь повинна бути така: що проповідуєш, роби те сам. Чуєте, Віше? Насамперед сам роби. Не можеш? Не хочеш? Так не смій проповідувати. Бо кожний же ледар, шахрай, злодій, кожний демагог, владолюбець має право що хоч проповідувати, яку хоч прекрасну теорію розводити без ніякісінького зобов'язання самому виковувати ту свою теорію.
