Диво - Загребельний Павло

— Я їм дам, цим фашистюрам! Я їм ще покажу! Ще віддячу!

Піднявся по сходах і денщик штурмбанфюрера Шнурре, несміливо став по цей бік порога, щоб зачинити потім двері, коли начальник піде, але Шнурре мовчки вказав йому рукою, пропускаючи повз себе.

А сам стояв у розчинених дверях і слухав задихані слова малого Отави, аж поки на третьому поверсі все вмовкло.

РІК 1004

ЛІТО. РОДООСТЬ

...и постави церковь, и сотвори праздник велик, варя 30 повар меду, и зозываше боляры своя, и посадникы, старейшины по всем градом, и люди многа, и раздая убогым 300 гривен...

Літопис Нестора

Предовга валка клекотливе посувалася в безмовні ліси, геть від людських осель, від лихого ока. Аж диво брало, звідки така повороткість і жвавість у перетовщеного Какори, під яким аж угинався могутній гнідий жеребець. Задавакуватий купець встигав обскочити свої вози, переглянути, чи все на місці, чи все гаразд, прогарикував потрібні розпорядження, підганяв утомлених, надавав тху відчаєним, знов опинявся на чолі походу, весело вигуцикував у сідлі, затягав гуляцьку пісеньку: "Гей-гоп, гей-гоп, вип'ю чару, вип'ю добру, гей-гоп, гей-гоп, теплу жону обійму..." Виспівавши з себе весь дух, підскакував до воза з го-товизною, велів націдити собі ківш меду, випивав, смачно гамкав, гмикав, аж немовби вітер пролітав по листю, вихлестував ще кілька ковшів, поспішав наперед, роздаючи по дорозі турляння й нагінку всім, хто траплявся, і всі мали мовчки зносити Како-рині витребеньки, бо від питва його норов ставав і геть нестерпним.

Сивоок і Лучук топтали слід позаду валки. Були піші, на вози присідати Какора не велів, щоб не томити коней, хіба що десь там з гори; коней же для хлопців не дав, хоч і мав кілька запасних, та хлопці й не домагалися. Звикли ходити пішо, а ще знали добре, що жоден кінний не може змагатися з ними в пущах, де почувалися найліпше.

Випало так, що верталися в ліси, де колись, мабуть, народилися, де виростали, звідки потім утікали в шуканнях ліпшого, але завжди пам'ятали зелену тишу свого дитинства, де мало людей, а отже, — колотнечі й страхів.

У Какори був свій намір, але випадало так, що купець, сам того не відаючи, робив добре діло для хлопців, і от вони пленталися позаду довгої низки возів, з-перед них стукотіли колеса, рипіла збруя, виспівував своє "гей-гоп" Какора, а вони нічого того не чули, вглиблювалися в зелену тишу пралісу, перестрілювалися поглядами, в яких усе казалося й без слів.

Вже давно скінчилися накочені й натоптані дороги, вже не стало людських стежок, вже й плутливі звірині тропи порозскакувалися то праворуч, то ліворуч, то й геть погубилися невідь-де, а Какора гнав і гнав свою валку, наладовану заморськими товарами, глибше й глибше, в безмежжя пущі, так ніби залежало йому тепер не на отриманні зиску за вдалу міньбу з довірливими древлянами, а на самому лише просуванню далі й далі, в незвідане, нетоптане, неторкане.

Вів своїх людей навмання, чи знав, чи й не знав куди, ніхто його питати не смів, потомлено переступали коні, повільніше й повільніше вириплювали важкі повози, куняли вершники, а то раптом пробігав по валці ніби корч переляку, всі скидалися, хапалися за зброю, та згодом знову впадали в кволість і сонність.

Часто траплялися на путі лісові річки. Ліниві закрути брунатних, мов старе коріння, вод діяли вже й геть знесилююче.

Люди стріпувалися від сну лише для того, щоб умить дійти мовчазної згоди про зупинку й довший спочинок. Коні, мовби відаючи про безвільність своїх господарів, сунулися до води й жадібно пили, навіть нерозгнуздані. Какора трохи спантеличено поглядав на річку, не наважуючись заганяти свого гнідого до води, і, поки він мамротів щось, жеребець теж пив, цідячи брунатну вологу крізь сталеві вудила.

Після перепочинку Какора велів шукати броду. Роз'їздилися в боки, обережно пробували, де мілко, іноді натрапляли на нові звірині тропи, далі простували ними, потім раз сталося так, Що після дводенного кружляння по пущі вони опинилися на березі тої самої річки, навіть коло того самого броду, через який переходили, але Какора не знітився, тільки вихилив зайвий ківш меду й ще голосніше заспівав: "Гей-гоп, гей-гоп, теплу жону обійму!.."

— Давай утікати, — сказав Лучук Сивооку.— Давно вже сверблять мені ноги дати драла від цього кендюха.

— Думав про це ще з Києва, — тихо мовив Сивоок.

— То якраз отут і дременемо! Нам у пущі роздолля!

— А тепер не хочу.

—— То чому ж?

— Кортить мені довідатися, куди він править.

— Та нікуди! Обпилий же! Нічого не бачить.

— Все він бачить. Тільки вдає з себе такого питуха та співака.

— Куди ж він може добратися? Хіба що до трясовини?

— А побачимо.

— Ой набридло мені отак тюпачити, — зітхнув Лучук, — поліз би на дерево та спав там три дні й три ночі. Нічого так не любе мені, як спати на дереві.

— Потерпи, — заспокоїв його товариш, — мені теж набридло. Втекти завше зможемо. А от знайти...

— Та що ж тут знайдеш?

— Не знаю... Аби ж я знав... Однаково нам з тобою кудись іти. На місці не всидимо.

Лучук посопів-посопів і мовчки підкинув на спині лука. У всьому корився своєму товаришеві, хоча потай і вважав себе за метикованішого. Та хай! Ще пригодиться його кмітливість.

А Сивооком заволоділа дивна затятість. Так колись хотілося йому дістатися серця пущі, дістатися до найнижчого низу, де мало кінчатися її невпинне, приголомшливе западання, а коли потім випадком опинився там, у царстві лісових володарів-турів, то виніс звідти свавільне відчуття молодечих буйнощів, як у отого молодого Рудя, а згодом те відчуття пригнітилося іншим: відчув свою малість і незміцнілість, постерігши дико закостенілу силу Бутеня, що за іграшки здолав Рудя навіть після поранення.

Какора чомусь нагадував Сивооку старого тура. Щоб зміритися з ним силою, вимагалася не сама зухвалість, а ще й розум. Поки ж купець знав більше за всіх, поки переважав усіх своїм знанням, годі було й думати змагатися з ним. Утекти? Це найлегше. Але спробувати дійти, куди прагне Какора, видавалося Сивооку загадково-вабливим і бентежним. А коли купець справді задурив собі голову медом і кружляє в пущах з дурного жиру?

Іноді валка вив'юнювалася на велику галяву, накриту таким густим сонцем, що дзвеніло в голові од паморочення. Старі сиві птахи, злякані згуком походу, важко злітали понад галяву, і їхній повільний крик наганяв тугу за вільним простором. Але купець гнівно бив у боки свого жеребця, гнав його між дерева, і валка теж затягалася туди довгим-предовгим полозом, і розполоханий крик старих сивих птахів долинав до неї, мов з того світу.

Хоч стояла нестерпна спека, земля під ногами ставала дедалі людськім, ліс постережно навіть для недосвідченого ока миршавів хиріли без Дажбогової душі, і маліли безупинно, росли покривлено й покорчено, ішли врозтіч, пускаючи поміж себе переплутані кущі, високу жирну траву, пухке купиння — всі видимі просліди близьких грузовиськ і трясовин.

Какора перший доспів до початку лісового багна, гнідий жеребець схарапуджено позадкував од піступно двигтючого падопу, чийсь необачний кінь вскочив передніми ногами в зелену трясовину, рвонувся назад, вибризкуючи на неторкану зелень чвирки чорного багна. Зляканий лемент прокотився уздовж валки, але купець не дав часу на розохування, безжурно махнув рукою і погнав свого жеребця понад краєм болота, беручи в обхід.

Обходили болото кілька день, але не було йому ні кінця ні краю. Подекуди траплялися посеред трясовин згорбки, порослі деревами, до них навіть можна було доскочити на конях, але далі згорбки губилися, багна знов тяглися рівно й одноманітно, кінні верталися назад, мовчки ставали на свої місця, трюхикали далі.

Какора не те що впав у відчаєність од безнадійного обтирання об край трясовин, а ще повеселішав. Гучніше виспівував своє "гей-гоп", молодо викручувався в сідлі, мов то був не важкоті-лий чоловік, що ось-ось буде розчавлений власним тягарем, а молодий безжурний гультяй.

Байдужість і вдавана сонність у погляді не завадили купцеві помітити зневіру в людях, він час од часу підкликав до себе рудого Джурила, що мався бути його першим помічником, кидав йому кілька слів, той вертався назад, підганяв то одного, то другого, неодмінно доскакував і до хлопців, напирав на них грудьми свого високого коня, мовби мірився потоптати, кричав.

Сивоок погрозливо підіймав свою ломаку, вдавав, що простягає руку до коневої вуздечки, і Джурило з прокльонами відстрибував од зненавиджених отроків.

Уночі палили великі багаття, щоб одігнати холодну імлу, що виклубочувалася з приблизьких боліт, спали тяжко й болісно, прокидалися вдосвіта з буркотінням і клятьбою, сам лиш Какора, натщесерце перепустивши ковшик меду, незмордовано затягав свою безконечну пісеньку і гнав валку далі.

Лучук не горнувся до багать, намовив і Сивоока спати з ним разом, вигідно влаштовуючись високо в гіллі. Залазили на дерево, сяк-так підвечерявши, норовили вибрати дерево й видобутися на нього непомітно і вже там розкошували в своїй недосяжності й безпеці, спати могли скільки завгодно, бо, навіть проспавши досвітню колотнечу, наздоганяли потім валку, йдучи її слідами.

Отак одної ночі, вгніздившись між пружинистим гіллям густої розкоханої вшир на вільній волі вільхи, хлопці вже стали засинати, як зненацька обидва стрепенулися, відчувши чиєсь наближення до їхнього дерева. Сивоок доторкнувся самим пальцем до Лучукової долоні, закликаючи того до тиші, — Лучук відповів йому доторком порозуміння, вони зачаїлись, стали наслухати. Чути було, що до вільхи підійшло троє. Ступали м'яко й обережно, але від вичуленого слуху малих лісовиків не міг ніхто втаїтися. Чули навіть, як притулився один з прихідців спиною до стовбура вільхи і шорстко тернувся об дерево, мабуть вибираючи зручне положення, два інші стояли осторонь, тим самим, видно, віддаючи перевагу третьому. Мабуть, саме він і заговорив, а ті мовчали, тільки слухали, бо не подавали ні духу, ні мови, і хлопцям чутно було тільки голос третього. .

— Як тільки поснуть усі, то й гайда, — казав той голосом аж надто характерним, неначе перепльовуючи слова через губу в своїй непомірній зневазі до співбесідників і до всього, що поза ним, — досить уже! Набридло! Зажене він нас у самі багна! Сам не відає, чого прагне.