Катастрофа - Дрозд Володимир
Є люди, які зобов'язані над тим думати, гроші, і неабиякі, за те отримують. Хай і пітніють. А Загатний любив розмовляти про близьке сконання світу. Швидше не "любив", а пекло йому, боліло це нестерпно, навіть у гурті не міг забутися. З його слів виходило, що майбутня війна триватиме кілька годин і після тих годин будь-яке розумне життя на землі перестане існувати. Можливо, через багато тисяч років народяться якісь нові істоти, але існування розуму природа вже ніколи не допустить, бо рано чи пізно розум прийде до самознищення та спопелить усе навколо себе, а для природи це нераціонально, нерентабельне.
Можливо, я щось не так переказав, я в філософіях не вельми тямлю, та й не хочеться засівати сторінки роману Івановими теоріями, мені самому од них марудно робиться й мороз поза шкірою. Часом у словах Івана Кириловича вчувався мені якийсь холодний тріумф, ніби безвихідь тішила його. У такі хвилини я зовсім не розумів свого начальника. А може, мені привиджувалось. Не дуже вірте: в мене теж багато від настрою залежить. Та й уявлення про Загатного у вас хибне складеться: людиноненависник і т. д. Я вже визнавав, що сам неглибоко розумію його, але в однім переконаний: гостріше кожного з нас відчував він трагічність становища, в якім опинилась людська цивілізація, і це була його особиста трагедія. Іншими словами, він хотів вірити, а можливо, і вірив у людство. Бо як інакше пояснити слова Івана Кириловича, мовлені ним в одній з вечірніх сповідей:
— Кожен сподівається вижити в майбутній катастрофі; раптом йому пощастить більше, аніж сусідові. Я хочу загинути в першу ж секунду. Якщо справді почнеться це самовбивство, жити далі не варто...
Ще запам'ятались Іванові слова, які я навіть не наважуюсь вимовити.
Одного осіннього вечора, коли ми лишились у редакції самі, Загатний проголосив, дивлячись мені в очі:
— Уявіть ситуацію. Я за кермом велетенської машини. Вулицю переходить геніальний митець. Назустріч йому сотня звичайних, сіреньких людей. Мені несила спинитись. Я змушений причавити або сотню посередностей, або одного титана духу. І я в ім'я людства, в ім'я гуманізму, підкреслюю — в ім'я людства і гуманізму, скеровую машину на юрму. Можливо, ви запропонуєте щасливішу розв'язку?
Він входив у тишу, як до казкового палацу, навшпиньках, затримавши віддих, тільки б не розвіяти жаданий сон. Востаннє рипнули за колегами двері, загуркотів редакторів мотоцикл — Гуляйвітер по гриби майнув. Пропливла повз вікно довга Хаблакова тінь. Червонясте сонце визолотило шибки.
Іван замкнув зсередини коридор, секретарську та кабінет редактора — сів у крісло Гуляйвітра: тут зручно, і за трьома замками почуваєшся надійно самотнім. Сонце бризкало в настільне скло, дратувало — смикнув фіранку. Поклав перед собою нарізаний папір, праворуч — авторучку. Вулицею снували терехівці — смішні й ниці в своїй суєтності: Іван Кирилович заплющив очі — бруднувата, провінційна сірість на деревах, траві, на обличчях. Розбурханий безплатною виставою натовп. А в натовпі велетень духу, що спробував на хвилину стати посередністю. Його божевільний танок з ножицями в руках. Нарешті ножиці зачіпають нитку, скрегочуть, і приз — опасистий, грубий пакунок — падає на землю. Тріумфуючий одинак зриває пов'язку — сухотний парк перед ним, пащеки глядачів, що давляться реготом, поновити в собі відчуття спраги, високої, вічної неприкаяності і ненависті до людського табуна... Натомість живі, соковиті картини дратували Загатного: бродить по кісточки в дніпровій воді, пишні дівочі перса, сповиті рожевим купальником, рожеве сонце у березні... Іван обліг грудьми стіл, стис голову долонями, втупився в лискучий аркуш паперу. Але й це не допомогло. Можливо, стомився, чекаючи вечора й тиші. Змусити себе до праці, зґвалтувати власний мозок. Отже, він зрізає приз, хапає пакунок і розгортає! Натовп напружено мовчить, чекає. Він зриває перший шар паперу, але за ним знову папір. Він знову розгортає і надибує на нову обгортку. Тепер він шматує папір, як власного ворога, натовп починає сміятися, в людському стовпиську народжується регіт, а паперу немає кінця, пакунок худне, регіт росте, переможний регіт юрми, ще папір, ще, біля його ніг купа пожмаканого паперу, а в руках паперовий клубок, нарешті останній аркуш паперу розтерзано і — порожнеча, в його руках нічого, не лишається, він нічого не виграв, він програв герць з масою, його одурено ницо і підло, а натовп помирає зо сміху, натовп... Що натовп?..
Загатний озирнувся, став гарячкове прибирати на столі; редакторові папери сунув до шухляди, чорнильне приладдя поставив на риштування для книжок, навіть календар смикнув з-під настільного скла, аби не відволікатися. Для творчості потрібен простір. Натовп регочеться... натовп помирає зо сміху... Він повторюється, знову про сміх і про натовп, треба свіжі враження, свіжі слова. Тільки не панікувати. Не панікувати. Ось вона, хвилина, заради якої він живе другу добу з учорашнього вечора. А може, й усе життя. Його надія і виправдання у герці з терехівськими посередностями. Ніяк не сконденсує думок, бо досі не знайшов певного заголовка. Заголовок виструнчує новелу, добрий заголовок — половина справи. Чи не краще буде олівцем? "Я і люди" — вельми претензійне і неточно. "Він" — лаконічно, густо і з підтекстом, якого не кожен редактор второпає! Так, так, саме "Він". Похапцем вимальовував на першому аркуші під власним прізвищем великими літерами: ВІН. Тепер вона зродиться, його найкраща новела. Ось вона — свята мить натхнення! Більше піднесеності й узагальнення. Сучасна притча. Ідіотський шепіт за стіною. Він гнівно мовить ницому натовпу... Шепіт за стіною, в друкарні. Сволота! Не вимкнули репродуктора. Він гнівно скаже... Ні, він не зможе творити, доки не вкоротить язика репродукторові. Ось чому не міг зібратися з думками — не дивина. Шарпав двері редакторового кабінету, секретарської, ламав нігті, намацуючи на шафі ключа від друкарського цеху. Рвонув з розетки штепсель, аж репродуктор гойднувся. Витер з чола холодний піт.
Нарешті — тиша.
Часто пишуть, що людина з часом виховується, формується. Це так. Але стрижень, основа характеру лишаються майже незмінними протягом багатьох років. Я схиляюсь до цього висновку, роздумуючи над Івановим життям. У минулих розділах я вже трохи висвітлив його юність. Шкода, але про дитинство Загатного знаю дуже мало. Майже нічого, окрім двох розповідей, занотованих у щоденниках знайомої уже нам Люди. Хоч я і не високої думки про точність її писанини, але не дивуйтеся з Іванової відвертості. Він, повторюю, любив під настрій бабратись у собі і мати за свідка людину, якій симпатизував:
— Кажуть, звірів, що скуштували людського м'яса, не можна тримати на волі. Рано чи пізно вони знову на когось кинуться. Смак влади — те ж саме. Особливо, якщо рано пізнаєш його...
Окупація, потім під зиму прихворів і пішов у третій клас (два до війни скінчив) рослявим хлопчаком. Та й природа силою не скривдила. Сидів на задній парті, на "Камчатці", а попереду стрижені голови малечі. Спершу соромився переваги у віці та силі, далі призвичаївся. Незабаром царкував у класі. Наступного року вчитель призначив його класним старостою — цей, мовляв, справно порядкуватиме, ушикує урвиголів. Відтоді мав у руках і офіційну владу. Згадую Івана нинішнього й міркую собі: малий Загатний теж не зловживав своїм становищем. Єдине, що вимагалось від однокласників, — визнати його повну владу й час од часу засвідчувати свою покору. Покладаюся на Іванові слова, що занотовані в згаданому щоденнику:
— Я з народження добрий. У класі я домагався повної покори, а до покірних милість мав...
Він знову позамикав двері, щільно завісив вікна більмами фіранок. Коли йшов повз приймача, до щему захотілося Вагнера. Для настрою. Але переважив себе. Порився в шухлядах редакторового стола — закурив сигарету: легше зосередитись. Тепер він знає свою похибку: не додумав новелу до дна, вона не визріла в думках, аби бути, наче яблуко, яке треба лише зірвать.
Згадати, на чім спинився. Ага. Він зрізає самий папір, жарт по-терехівському, їхній інтелектуальний рівень, а натовп регочеться, ниці завжди радіють з невдач велетнів; він гордо підводить голову і йде геть, натовп розступається перед ним, як море перед Мойсеєм, на якусь хвилю людський табун відчуває його силу і вже готовий упасти перед ним на коліна, але він не хоче визнання маси, він іде з парку, у нього є вона, уже пів на сьому, вона чекає на нього в раймазі, великоока і з довгими пишними косами, в Терехівці (вигадати іншу назву) тільки вона здатна розуміти його, він смакує цю мить: переступить поріг раймагу, і вона усміхнеться йому назустріч, і промовить самими очима: "Це — ви. Я так давно чекаю на вас. Усе своє життя я чекаю на вас..." А він не промовить ані слова, він тільки підійде ближче й подасть їй руку, вони візьмуться за руки та підуть...
Він переступив поріг раймагу, сонце, уже ледь рожевувате, щедро хлюпало в сірі від прадавньої терехівської куряви вітрини, він ішов рожевуватою порожньою залою, а її все не було, почався останній відділ — відділ готового плаття, самий закуток, і тоді він побачив її: стояла за два кроки од вітрини, великоока (очі яскраво-сині), дві коси спадали вниз. під хутро зимового пальта, накинутого на плечі, гарні жовто-рожеві плечі, руки її з тонкими, тендітненькими пальчиками, яскраво-червоні уста, стрункі ноги, занадто стрункі для манекениці, її чоло без жодної зморшки — художник полінувався провести дві-три рисочки, тоді б вона здавалася ще справжнішою, в неї можна закохатися, доки не припала терехівською курявою, в її очах щось було, а не сама порожнеча, терехівська порожнеча, ще один терехівський жарт, тепер він пам'ятає, як тремтіли ніздрі у Гужви, коли він розповідав про нову дівчину в раймазі, але так хотілося вірити, він нудьгує за живими людьми, яка ницість. Він зацьковано озирнувся навколо, сонце сідало за дах Будинку культури, він пішов вулицею й ступав без упину, доки Терехівка не лишилася позаду, тепер він побачив сонце зовсім близько, велике й криваве. Терехівка стала на мить велетенським пожежищем, але він одвернувся. він не хотів помсти, він занадто зневажав, щоб мститися, сонце пірнуло за обрій, швидко сутеніло, він майже біг полем, продумати, куди він біжить, тікаючи од людського табуна, вогні на обрії, ні, тільки не ця ілюзія, де вогні — там знову люди, такий же табун, маса, продумати, треба щось вище, величніше, куди ж він тікає, до кого, в цьому вся сіль новели, врахувати усі варіанти, головне — думка: він не впаде перед ними на коліна, він не потребує визнання сірої маси, що нездатна оцінити його...
Детальніше.
